Тут ви не встигнете пережувати стейк, як вас запитають:
– Що ще, сер? До ваших послуг овочі, сухе вино, метакса, лікер-какао. Що вам найбільше смакує?
– Бурбон, – кажете ви, і він не ображається. Він вам мило посміхнеться і скаже:
– О сер. Наш Бурбон завжди буде до ваших послуг. Відвідуйте наш ресторан. Ваш столик буде номер чотирнадцять. Столика номер тринадцять у нас взагалі не існує. У нас на десерт... – і перейде на шепіт, нахилившись над вашим вушком: – У вас прекрасні вушка, сер...
– Чи не хотіли б ви їх засмажити? – кидаєте.
– О сер. Ви оригінал. З вас гумор так і б'є, як фонтанчики Метрополітен-музею. Я маю на увазі зовсім інше, сер… Покладіться на нас. Ми вміємо тримати язик за зубами, сер. Ви погляньте на цей напівосвітлений зал. Ви погляньте на отих леді, сер. Будь-яка з них може бути ваша, сер. Вони вміють те, чого інші не вміють, сер. Двадцять п'ять доларів, сер. І решта вашого стейка буде підігріта, як тільки ви зголоднієте, сер. Ви можете не турбуватись. Наші дами самі розважають джентльменів. Ви не пошкодуєте, сер. Таке обслуговування тільки в нас. Найкраще у світі, сер. Номер вашого столика відповідає номеру вашого номера в отелі. Двома поверхами вище, сер. Ви можете туди піднятися ліфтом, сер, можете пішки, сер. Якщо бажаєте, щоб вашу даму занесли на руках, сер, до ваших послуг наші найкращі люди, сер. Вони дорого не беруть. П'ять доларів, сер. Багатьом дамам це подобається, сер. Вам не припали до смаку наші дами? Ви можете привести до нас свою даму, серце якої, як запевняє вона, належить тільки вам, сер. А ми ж знаємо з вами... Ми, й більше ніхто. Це серце вже давно прод... О, пробачте, сер... Віддане вам. Чи не так, сер? Адже зрозуміло кожному ослові з наших південних штатів, що жоден справжній джентльмен, який поважає себе, не приведе сюди свою дружину. Вашу дружину може привести тільки інший дже... Се ля ві. Пробачте, сер. Я щось не так сказав? Вам не сподобалось, сер? Соррі, сер. Цілий день мов заведений, сер. Ноги набрякли, сер. Язик опух, сер.
– Здачі не треба, – перебив його я.
– У вас добре серце, сер. Я це одразу відчув, сер. На вас можна покластися, сер. Над моєю пропозицією ви подумаєте, сер? Ось вам візитка нашого ресторану, сер. Покажете її, і все, сер. Це скидка на ваш перший коктейль, сер. Після цього за вашим бажанням ви стаєте членом нашого клубу, сер.
Я підвівся. І тільки після цього, коли офіціант помітив, що я пережував і остаточно проковтнув, запиваючи айріш-кавою, він перевернув рахунок, і цифри багатозначно глянули на мене. Тільки тепер у мене ледь не зіпсувався настрій, але від думки, що він тримав рахунок тильною стороною до моїх очей, я йому пробачив навіть суму. Увага мене підкупила, й замість трьох доларів чайових я йому дав усі десять.
– Ваш недокінчений стейк, сер. Вам його загорнути? Подати в тарілочці? Ви можете ним дома пригостити свого собачку, сер. Він вам лизне від вдячності ручку, сер. Наші стейки найкращі в світі, сер.
– У мене кішечка, – буркнув я.
– О, пліз, сер. Приходьте з кішечкою. Мурка буде задоволена.
Я вийшов на вулицю. З парадного ходу. Реклами виблискували, горіли, миготіли, мерехтіли, аж я ледь не осліп. Щоб пересвідчитися в цьому, витягнув з кишені візитку, яку про всяк випадок взяв... Може, знадобиться, подумав я. Але раптом згадав, що я не дома. Серце защеміло. Затужило. І я відчув, що таке біль, коли журба з любов'ю обіймається. Ні, таки наші жінки найкращі у світі. Особливо такою стає ваша дружина по цей бік Атлантики. Після першого ж серіалу снів про неї ти перестаєш дивитись навіть на тих, що рекламують панчохи й трико. А слід сказати, що кожна з них, як не міс Америка, то мінімум міс Каліфорнія чи міс Теннессі.
"Розваги для дорослих, – прочитав я. – Святкова вечірка в барі. Гляньте на те, про що ви мріяли все життя. До ваших послуг двадцять п'ять найкращих танцівниць світу. Без вуалі й гриму. Вечірка для холостяків. Буфет безплатно. Приєднуйтесь до нашого щасливого часу. Щодня з четвертої вечора до п'ятої ранку. Адміністрація клубу "Рожеві мрії"".
На іншій візитці уже зеленою фарбою сповіщалося: "Наш філіал: "Рожевий пудель". 127 Е 47-ма стріт. З 11-ї до 4-ї ранку. Екзотичні напівроздягнені дівчатка. У прозорому капроні кольору тіла. Пред'явіть карточку для скидки на ваш перший коктейль. Вхід із східної сторони. Там безпечніше".
Я оглянувся на вікна ресторану. У них ледь помітно мерехтіли в лампадках свічки. Імітація під церковний стиль епохи Ренесансу. Було тихо й затишно. За кожним столиком тільки по двоє. Ніхто нікому не заважав. За окремими сиділи самітні леді. Вони чекали своїх партнерів. Леді були найкращі в світі. Частина з них схоплювалася на рівні, але до мене не поспішала. Я стояв на тротуарі один. Від третього аж до сьомого поверху (готель називався "На сьомому небі") у вікнах час від часу то там, то там спалахувало яскраве світло й через кілька хвилин ставало рожевим. В Нью-Йорку дуже полюбляють цей колір. Я йшов у "Лайден гарден". Тягло до рідного дому, до родинного вогнища і до наших ресторанів, де постійно не було місць і де постійно були вільні столи з багатозначними, глибокого змісту й підтексту табличками: "Стол заказан". Ким, коли, ніхто не уточнював і нікому не уточнювали.
Я сумував за нашими ресторанами. Я в жодному з них, наприклад, не бачив ось такого буржуазного оголошення:
"У нас оркестру нема. Дискотека на ремонті".
У нас оркестри є. У кожному ресторані. Дискоавтомати стоять у кожному кутку. І всі, як не дивно, справні. Звук у них такої сили, що його чують навіть ті, хто давно нічого не чує.
Про офіціантів я вже не кажу. Вони в нас жодної мови не знають. Навіть своєї. Вони знають тільки жаргон, що лишився як пам'ять від знаменитої одеської товкучки. У їх запасі є та кількість слів, від якої жоден з них не почуває себе обікраденим чи жебраком.
Скільки б я дав нашому офіціантові! Платив би подвійну суму, клав би будь-які чайові. Аби тільки сам не брав. Не обраховував і не пропонував мені столика номер 12. Боронь боже. Я не пуританин. Кажу про це чесно. Хай він мені запропонує тільки вільного стільця. Без номера. І посміхнеться. Клянусь вам: якщо це трапиться, я від щастя і радощів плакатиму сім днів і сім ночей. І якщо я після цього в книзі скарг і пропозицій не напишу бодай кілька слів подяки, то тільки тому, що від такої несподіванки усі слова розгублю.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 9
Кому невідомо, що таке подушечка?! Предмет, який ми кладемо під голову замість кулака. А подушечка по-нью-йоркськи! Певен, що не всі знають. Аби зрозуміти, що то є, – треба побувати в Америці.. А може, буде й достатньо перегорнути наступну сторінку.
Але той, кого тягне до твердіших, тупих чи гострих предметів, аніж подушечка, наступний розділ може пропустити, хоч я вам по секрету скажу, якщо ви його пропустите, може трапитись несподіване. Коли вас запитають: "Ви читали "Вавілон на Гудзоні"" і ви підтвердите, вас можуть запитати ще раз: "А пам'ятаєте розділ "Подушечка"?" Якщо ви похитаєте головою, мовляв, ні, то вам скажуть: "Ви взагалі не читали цієї книжки, бо цього розділу забути неможливо",
Тому вирішуйте самі, що для вас краще.
Розділ IX. ПОДУШЕЧКА
Як я швидко переконався, адміністратори й портьє в американських готелях дуже люб'язні. Пригадую, уже на третій день після мого перебування у "Вишневому саду" один з них, найввічливіший, зустрів мене на порозі й мило запитав:
– Вам подушечку, сер?
– Ноу, сенк'ю, – відповів я.
– У вас є подушечка, сер?
– У мене їх дві. А щоб не було зморщок на шиї, я жодною з них не користуюся.
Портьє розсміявся. Мене пересмикнуло. Нічого дотепного цього разу, наскільки мені здалося, я не сказав. Але американці, очевидно, тонше, ніж ми, розуміють гумор. Я це відчув ще в перші дні мого перебування у Нью-Йорку. Цей же портьє, як тільки помічав мене, вибігав з-за свого бар'єра (я точно не знаю, як та перегородка називається, за якою він стояв, але гадаю, що тут слово вжите точно, бо портьє, окрім того, що посміхався мені, ще й торгував цигарками, водночас запальничками й подушечками) і постійно догідливо, як японець, кланявся й питав:
– Вам сьогодні подушечку, сер?
На п'ятий день його чергування я не витримав і погодився.
– Ну, що ж. У мене є дві голубі, прошу ще й третю, але рожеву. І щоб з натурального пуху, м'яка, бо до штучного і синтетичного я ще не звик.
– О'кей, сер. На котру годину вам її подати? До вечері чи після?
– Після, після, – повторив я. – О двадцять четвертій нуль-нуль. Бо я в той час починаю дивитися фільми по кабелю. Вона мені пригодиться під голову на дивані.
– Буде зроблено, сер.
Рівно о двадцять четвертій нуль-нуль до мене в номер постукали. Я відчинив. На порозі стояло кирпате дівча, схоже на рум'яне ошпарене поросятко. В руках воно тримало рожеву подушечку. Я його пропустив у номер. Подушечку дівча поклало на диван і тихо, але наполегливо, мовила:
– Десять доларів, сер.
– За що? – майже перелякано запитав я.
– За подушечку й обслуговування. Як накажете вас обслужити? – і почала переді мною роздягатися, Я кинувся з переляку до штор, намагався якомога їх швидше опустити, але, як на те, у тій американській перехваленій механізації щось десь заїло, і вони ніяк не опускалися.
– О чортові підступи американського імперіалізму, – лайнувся я і щосили смикнув ту шнурівку, але штори не піддавалися.
– Не так, сер. По діагоналі. – Рум'яне поросятко підійшло до мене, взяло за шнурівку, повернуло її, як гіпотенузу, по діагоналі, і штори одразу ж опустилися.
– Ви любите масаж, сер? – запитала вона, стоячи переді мною в тому, в чому її років сімнадцять тому народила мама. – Але гроші я беру наперед. А то трапляються клієнти, які дістають насолоду, а тоді нічого не платять, сер.
У мене відібрало мову. Я деякий час дивився на неї і нарешті відчув, що таке правець. Мій власний язик нагадував мені неподатливий хрящ, якого раптом скував п'ятдесятиградусний мороз. Дівчинка стояла переді мною і переступала з ноги на ногу. "Коли вона встигла роздягтися?" – запитував я сам себе, але помітивши на бильцях стільця тільки один-єдиний рожевий халатик, подумав, що це їй зовсім неважко було зробити.