Адже людина не живе для того, щоб зберегти ногу, руку, або нирку. Взагалі, можна сказати, що вже саме життя є небезпекою для життя.[5]
Прийшов до нас німець, що був господарським підстаршиною.
— А де ви були під Бродами? — питаю його. — Я вас не бачив.
— А я що, дурний? Було видно, до чого це йде! Я поїхав до Львова по справах!
— А ми не мали через три тижні ані білизни, ані цигарок. Це свинство!
— Ото сказав! Я волію бути ціле життя свинею, ніж раз трупом!
Що я мав на це сказати?
25 вересня 1944.
Є поголоска, що на Словаччині комуністичне повстання. Червоні захопили майже всю країну. Хлопці непокояться, там багато наших утікачів.
Я зажурився. В Банській Бистриці є моя дівчина.
Увечері поширюється вістка, що Дивізія має йти на Словаччину. Сплю неспокійно.
26 вересня 1944.
Знову вістка, що на Словаччину йде тільки група під командою тата Вільднера. Як до неї дістатися?
Пополудні. Беруть теж охотників. Я голошуся.
Вечір. Мене прийняли! Завтра їдемо!
27 вересня 1944.
Зголосилися цілі сотні. Прийняли небагато. Видали боєвий виряд. Переходжу до боєвої групи.
Відхід. На нас дивляться заздро ті, що залишаються. Мені їх шкода. Вони так хотіли йти проти большевиків. Бувай! Бувай здоров! А приїжджайте скоро!
29 вересня 1944.
Ми приїхали на Словаччину. Вивантажили боєві припаси. Зайняли село Піля. Довідуємось, що маємо перед собою большевицьких парашутистів, чеських партизанів і словацьке військо, яке перейшло на сторону "повстанців". Усім командують офіцери та штаби комуни з Москви. Мають літаки й панцері. Ми не маємо. Кожний з них узброєний совєтською машиновою пістолею. А в нас і амуніції до рушниць небагато. Кажуть, що маємо собі здобути зброю від большевиків!
2 жовтня 1944.
Виставляємо стійки, розсилаємо патрулі, розвідки. Йде дощ. Саме вирушаємо на фронт. Дощ іде далі, мокнемо. Ллється за комір, промокає однострій, мокро в черевиках.
Ніч. Пишу в сінях якогось дому. Ми зайняли саме місто Нова Баня. Недавно була тут друга чеська бриґада, вишколена в Московщині. Втекли перед нами, але всюди смердить москалем.
3 жовтня 1944.
Ідемо все вперед, все в дощ. Доганяємо большевиків. Тяжко йти в болоті день і ніч, з важкою амуніцією. Доходимо до міста Жарновіц.
Саме загуло й засвистіло. Фонтани болота заляпали мене. Обстрілюють нас з ґранатометів. Ми, що з-під Бродів, не звертаємо на це уваги. Це для нас уже не так страшно. Йдемо далі, вперед, уперед. Зброя на поготівлі, очі, руки й вуха теж. Нові рекрути дивляться на нас і йдуть так само!
7 жовтня 1944.
Ідемо. Ноги маршують уже самі. Спимо, йдучи.
Минаємо села. Не знаю, як називаються, але як звав, так звав. Большевики втікають.
10 жовтня 1944.
За цілі три дні ми врешті зловили ворога. В Банській Щавниці. Тут усі села й міста або Баня або щось Банське. Я увійшов з першою розвідкою до міста. Був бій. З-поза домів. Збоку допомогли нам кулеметом і ми перли вперед. У большевиків постало замішання. Вони почали втікати, словаки зупинились і піддалися.
— Іди до чорта! — крикнув я до якогось, що з піднесеними руками став мені на дорозі. Він негайно втік.
— За москалями, хлопці! Бігом! Бігом! — кричав я.
Але москалі тікали скоріше.
Ми зайняли станцію Жакель і відпочиваємо. Сидимо в б'юрі начальника. Розкинулися в кріслах, полягали на долівку. Куримо. Семенець накручує радіо. Передача з Банської Бистриці. Це столиця большевицької Словаччини.
"Єслі завтра вайна..."
Знову: вю-ю-ю! Виють стрільна. Вибухи біля станції. Вилетіли шиби. Ми не рухаємося.
— Слухати спокійно не дають! — каже Шевчук з мого роя.
Стріляють без перерви з ґранатометів. Ґраната розірвалася тепер під самим вікном і сипнула землею й відламками по стінах. Ніхто нічого не каже. Не рухаємося й куримо далі. Семенець вийшов і приніс патефон начальника.
Граємо, а вони грають по нас. Ми навіть не чули літаків. Зате почули бомби. Але нам весело.
4 година. Ідемо далі. Селами.
15 жовтня 1944.
Ідемо. Вже п'ять днів.
18 жовтня 1944.
Ідемо. Як спиш, здається, ноги ходять самі. Гонимо большевиків. Скоро втікають. Постріляють трохи, і вже їх нема. Бомблять літаки. Втрат у нас досі нема.
20 жовтня 1944.
Село Бабіна. Добре укріплене. Москва ставлять спротив. Дістаємо вогонь з ґранатометів, кулеметів і рушниць. Підсуваємося під село. Наказ: село взяти штурмом.
Зриваємося до наступу. Кричимо: Слава! Здобули. Большевики вийшли за село, аде йдуть до протинаступу. Страшний вогонь, є вбиті й ранені. Села ми не дали! Укріплюємось. Але не є добре. Як то кажуть: ситуація безнадійна, але не поважна!
Приходить підмога. Свіжа сотня. Свіжа зброя. Під вогнем важких кулеметів ідемо вперед. Большевики втікають до Зволеня. Полонені кажуть, що Зволень укріплений і що це другий Сталінград.
26 жовтня 1944.
Ідемо обережно, дорога замінована. Треба вважати на тоненькі вусики, що вистають із землі. Це цілком певна вічність. Позатим дістаємо вогонь большевицьких кулеметів.
27 жовтня 1944.
Пробігаємо перекопані рови, вже не звертаємо уваги на міни. Вперед, вперед, вперед! Перед нами Зволень. Входимо до міста. Всюди протитанкові рови, бункери, покинута зброя. Сотні словаків стоять біля кам'яниць з піднесеними руками. Це партизани. А москалі знову втекли. Правда, ми йдемо й біжимо, а вони втікають автами.
Хтось сказав, що приїхала на Словаччину ціла наша Дивізія.
Старший десятник Матчак повернувся з розвідки. Каже, що останнє село перед Банською Бистрицею вільне від ворога. Йдемо туди. Під вечір займаємо село.
Падаємо з ніг. Далі вже годі. Ноги в черевиках попухли, болять. Лежимо, як неживі. Не хочеться ані їсти, ані курити.
Наказ: вночі здобути Банську Бистрицю! Холера! Перед нами ще яких 20 кілометрів і бій!
Підводимося з трудом, і — що можна зробити? — маршуємо на Банську Бистрицю. Як ти вояк, то роби своє діло. Хто трясе грушу, тому грушки падають на голову.
Ідемо в третій лінії. Спереду вже бій. Січуть, як навіжені.
Скоро! Скоро!
Біжимо, підбігаємо, йдемо прискореним маршем. По дорозі важкі бетонові бункери. На щастя, вже порожні. Сильні укріплення. Мости зірвані.
29 жовтня 1944.
Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів утекли літаками до Львова. Генерал Попов теж. Певне, сидять тепер у кав'ярні Жоржа. Ще чотири години тому були тут.
О 9 годині наша група, без утрат, увійшла до міста. Всюди гурти полонених. Багато "настоящих" большевиків, комісарів, енкаведистів.
Раптом чую крики. Якісь люди підбігають до наших. Це наші втікачі. Дають їсти, пити нашим воякам, плачуть, обіймають.
Підходжу до них. Людей зібралося багато. Оповідають, як большевики обіцяли всім щасливе життя, але на тому світі. На цю картину глядять большевицькі комісари. Приємно їм не є, за це я ручуся. Їх беруть два наші селепки із здобутими машиновими пістолями.
Дивлюся на московські морди енкаведистів. Жінки розповідають, що ось цей погрожував їм усіх послати в штаб Духоніна.
— Я вам дам Україну! — кричав, вимахуючи пістолею.
А тепер стоїть тут. Опустив очі й водить ними кудись на боки. Усім відомо, що з ним буде!
Раптом я верещу. Кричу, як божевільний. Два кроки від мене стоїть моя дівчина.
Не пізнала. Я дикий, зарослий, брудний.
31 жовтня 1944.
Два дні відпочинку, два дні з дівчиною! Здобули масу зброї. Кожний має пістолю, ґранати. Маємо важку зброю. Магазини повні.
Два дні щастя. Я чистий, виголений, молодий, зарозумілий, дурний! Вона щаслива, гарна, моя!
Вечір. Нині йдемо далі. Дівчина плаче. Я мовчу. Десь під Будапештом прорвалися большевики. Кажу, щоб їхала далі, не залишалася тут. Не знає, куди. Я теж не знаю. Попри мене переходить тато Вільднер. Усміхнувся до мене й поплескав по плечу.
Група йде в гори, очистити Словаччину від большевиків. Я прощаюся. Маю наказ їхати, як кур'єр, до Жіліни, де штаб Дивізії. Прощаюся з моєю дівчиною. Для неї я, певне, найбільший герой у світі!
3 листопаду 1944.
Приїхав до моєї сотні. Ми заквартирували в селі. Село бідне, в горах, дошками забите. Людям байдуже, яке військо, хто й пощо. Оглядають нас, а ми їх. Що буде з нами й з нашим вишколом, ніхто не знає. Маємо чекати наказів. Взагалі, дуже похвальною і практичною чеснотою вояка є вміти чекати.
Деякі, що розуміють село, ходять розглядати оточення. Дорогою проходять поволі корови й теж розглядають нас сумними очима.
— У здорових селян родиться здорова худоба, — кажу авторитетно до Олька Лісевича. Киває з признанням головою.
Увечері нас кілька пішли на село, до знайомих дівчат. Мене, як нового, представили вчительці. Називається Анічка. Опісля ми були в неї дома. Грало радіо, пили вино.
4 листопаду 1944.
Багато молодих з села є в партизанах. З дурноти. Пощо пішли, самі не знають. Люди розповідають, що партизани нападають на довколишні села й грабують. Буває, — кажуть, — заходять в ліси, що сягають села. Чи це правда — не знаємо.
По ночах ходимо на застави. Осінь і дощі, отже, приємно це не є. Спимо в шкільній залі, на соломі. Я перестудився, бо вчора стояв довго з Анічкою — на дощі. Кашляю цілу ніч.
— Хто довго кашляє, той довго живе! — сказав мені спочатку поручник, доктор Лемішка, колишній "вундерарцт" з Камінки Струмілової. Але під вечір зміряв температуру і дав якісь порошки.
— Це на всякий випадок. Правда, вони не помагають, але з'їж їх, селепку! Хворому здоров'я не пошкодить! На здивування доктора Лемішки, ліки помогли.
5 листопаду 1944.
Життя стає цікавішим. 10 година вечора. Говорю з Анічкою. Каже, що якби між нами щось було, то партизани її, напевне, повісять.
Вдень їмо, спимо, куримо останки запасів. Ніч наша. Перша патруля йде з святочною повагою. Це не вправи й не жарти. Це перші небезпечні ночі для нових рекрутів. По плечах лазять мурашки. Вдень про них забувають. Кожен думає, що якби так до кінця війни, було б не зле.
6 листопаду 1944.
Хоч осінь і дощ, оплачується мати двадцять один рік.