Твоє тім'я тоді світитиметься не тільки лисиною, а й сірою масою, — застеріг Шора Миронович.
— Кинь її, — просто сказав Шор. — Вона тобі не підходить ні за якими статтями ніякого кодексу, затвердженого в парламенті...
— Я дав їй слово. Я на ній одружуюсь.
— Але чому? Бог Ієгова мені свідок, я цього ніяк не можу зрозуміти. Ти ще й влаштуй на всю республіку гучне весілля?! Для показу і падіння... авторитету.
Миронович промовчав. Шор поцілив у яблучко.
— Вона стільки тобі підсунула паскудств, — не міг зрозуміти приятеля Шор. — Стільки налила масла прямісінько в центр сімейного вогнища. І там спалахнув такий вогонь, що тепер ніякі пожежники його не загасять, і ти після цього збираєшся відвести її під вінець, під панікадило митрополита, його благословення іменем самого Господа Бога?! На очах усього люду — майбутнього електорату? Ти ж розумний чоловік. У тебе таке політичне і громадське становище в суспільстві. Ти подумав про свою кар'єру? Запам'ятай: більшість з твоїх так званих друзів бачать не тебе, а тільки твою сідницю у високому державному кріслі. До тебе, як особистості, їм немає справ. Вони тебе кинуть посеред ріки життя і не допоможуть допливти навіть до протилежного берега.
— А ти?
— У мені ти можеш не сумніватися. Хоч Шор і плавати не вміє. Але Шор знає, де, коли і кого своєчасно найняти, хто б кинув тобі рятівне коло чи підігнав своєчасно човна і врятував Шорового друга Мироновича.
— Дякую, Еде, — розчулився Вітольд. — Але ти знаєш мою слабинку. Мою "ахілесову п'яту". Я понад усе на світі люблю гарне...
— Ти хочеш сказати — гарних: чужих дівчат і чужих молодиць... Крадене завжди миліше...
— Я хочу сказати — гарне, — підкреслив Миронович. — Ти, звичайно, не повіриш мені. Але це саме так. Коли моя бабуся помирала, вона попросила: "Синку, доглянь за квітами. Поливай своєчасно їх. Глянь, які вони пишні. Барвисті. Який милий світ навколо нас, і посади їх на моїй могилці". Я виріс в оточенні поліської краси. Але тепер заасфальтувався, зачерствів. Я так і не посадив тих бабиних квітів на її могилі. Але ця чортова естетика в мені залишилася. Я справді люблю гарних жінок, як і чистоту на кухні... Чистоту в спальні, в кімнаті, у вітальні, на горищі, на подвір'ї, в авто, в кабінеті... Я просто на чистоту закомплексований, Еде. Я не можу викинути зі своєї генної системи цей, здається, зайвий для мене непотріб. Але він у мене в крові. Це передалося від баби до матері, від матері, напевне, — мені. Як наше, спадкове. Як родинне клеймо. Може, саме тому я тепер не можу комусь віддати Роксану, бо вона гарна. Дуже гарна. Це моя краса. Це моя міс Україна...
— Місіс, — уточнив Шор.
— Хай "місіс". Мені все одно. Митрополит дав згоду. Він нас благословить. Я його запевнив, що на весіллі будуть сам Папа з Мамою. Буде президент сусідньої держави... Я ще не уточнив — якої. Може, навіть білоруський. Він атеїст і він плює на усіх попів і митрополитів. Він в Бога не вірує. Він вірить тільки в себе і в свій характер...
— А ти?
— Я вірю в Бога, — твердо промовив Миронович. — За все, що я маю, чого я досяг, дякую Богові. Бог послав мені і Роксану...
— Не богохульствуй. Роксана — від сатани. Пом'янеш моє слово, — Шор ще раз облизав губи після шоколадного плате. — Замовити тобі, Тольде? — перехопив він погляд Мироновича, що зупинився на його товстих губах, щедро заквацяних брунатним шоколадом.
— Під каву експресо, — погодився Миронович.
— Hoy проблем, — повторив своє улюблене Шор і дзвінко клацнув великим і середнім пальцями. Офіціант, весь у чорному з білою серветкою на правому рукаві, що стояв на відстані від них, як на сторожі, за першим жестом підбіг до пана Шора і, нахилившись, розвісив вуха.
— Шоколадне плате і кава експресо нашому інвестору, — сказав Ед так, ніби й офіціант мав якусь справу також з цим невідомим інвестором.
— Не блазнюй, Еде. Я не можу вимовити й слова, щоб не озирнутися, — промовив Миронович, коли спина кельнера щезла у сутінку пройми дверей, що вели, очевидно, на кухню.
— Соромишся своєї української?
— Ти мене поставив у пікантну ситуацію, і я тепер маю грати свою роль...
— Ми всі все життя граємо свої ролі. Ти гадаєш, що я щирий з ним? Я з ним, як зі своїми клієнтами, професійний дипломат, чи продавець супермаркету. Я постійно вдаю і з себе саму люб'язність, щиро посміхаюсь і ледь не освідчуюсь у коханні, якщо в повітрі пахне грішми. Цього вимагає наша професія, Тольде. Ти так само можеш чинити з Роксаною. Адже це так легко. Головне — виробити характер. Характер — ти ж сам казав, — це наша доля. Наш успіх у цьому тимчасовому житті на землі, де ми живемо з думкою про ще краще життя на небі. Тому їж земне шоколадне плате тут, пий італійське експресо, ковтай найкращу ікру каспійського і азовського морів, спи, коли захочеш, з Роксанами і не думай про небо. Чого про нього думати. Підніми голову догори, Тольде. Голубе небо, як і твоя голуба мрія, висить над тобою. Піднімись і візьми його. Як тебе бере Роксана і п'є твої земні соки, висмоктує нерви і їсть печінки. Послухай трохи цинічного, трохи практичного і трохи нахабнувато-безцеремонного єврея, Тольде. Ви, українці, вічно сентиментальні романтики і всі, як один, сльозоточиві. У вас постійно живе таке почуття, як сумління совісті, а я, аби не вичитав цього в книжках, ніколи б не знав, із чим його їдять, що таке диво в світі взагалі існує і саме так воно називається. Нам треба, Тольде, заробляти гроші, робити кар'єру і почуватися на цій землі так само незалежно, як шейхи чи королі на своїх царських тронах. А решта все — тля... Суєта суєт, до якої нам тимчасово нема ніякої ні юридичної, ні житейської справи. Давай, Тольде, закриємо на цьому сторінку чергової твоєї любовної історії і поїдемо в Мілан. Сядемо на двадцятисемиметрову яхту типу "Капарі" і подамося до берегів Криму, де нас чекатиме усміхнений Папа і цілуватиме розчулена Мама, не задумуючись ні над завтрашнім, ні післязавтрашнім днем.
Вітольд, здавалося, його не слухав. Він дивився на шоколадну фантазію ресторану "Сюрприз" під екстравагантною назвою "французьке плате" і тільки чув Шорові наполягання.
— Краще скажи, на яких ти тридцять мільйонів натякав, Шоре? — підняв очі Миронович.
— Є ще один завод, який можна купити за вісім мільйонів гривень. За умови, як ти Папі своєчасно, після купівлі яхти, підсунеш папірець і він дасть добро на приватизацію. Цього "Принцеса" і наша складчина варті. Заради цього заводу ми могли б ту яхту Папі купити без Валяя і Вовка. Нам, Тольде, потрібно заробляти гроші...
При словах "заробляти гроші" Мироновичу згадалися радянські часи. Він, молодий випускник юрфаку, поїхав на Далекий Схід також "заробляти гроші". Тоді це ще називалось "у пошуках довгого рубля". Спочатку Миронович ліс валив у Хабаровському і Приморському краях. Потім ловив івасі в Японському морі, згодом перебазувався і тягав тралерами минтая і крабів для рідної партії вже в Охотському морі. Але й після цих заробітків грошей не вистачило навіть на першу модель вітчизняних "Жигулів", і він переїхав у Находку. У селищі Херпучі, на березі річки Алегунь (притока Амура), мив золото. У селищі Ударне — це вже на Сахаліні — вдруге за все своє життя пізнав дружину капітана риболовецького траулера, яка жила, як і рядові рибалки, у дерев'яному бараці, і любила спокушати молодих "салаг". Найсмішніше, згадувалося Вітольду, Марина (так звали сірооку капітаншу) під час акту сексуально наспівувала українську народну пісню: "... при місяці стоя..."
Боязнь повернення капітана до сексуально печальної вдови і острівне безробіття кинуло молодого юриста на острів Кунашір. Розчарувавшись в заробітках і там, Вітольд повернувся до рідної домівки, в Україну. Майже всі гроші, які він тоді заробив, пішли на прощальний буфет у звичайній радянській "Чайній", яку моряки і рибалки називали романтично "Таверною". Решту пустив на квиток у купейному вагоні, мамі на хустинку і дядькові Петру — кращому рибалці Тетерева і Гуйви — на портсигар "під золото" з гравійованою в'яззю на його лицьовому боці. Саме такий колись привіз з війни дядько Петро портсигар, але його під час риболовлі вкрали. І він чи не найбільше сумував за військовим трофеєм. Вітольд пам'ятав про це. Про власний автомобіль навіть класу "Запорожець" Мироновичу залишалось тоді тільки мріяти.
— Ну, що ж?! Розраховуйся і поїхали, — мовив Миронович, облизуючи і собі шоколадні губи від плате. І, перейшовши на грайливий тон, додав: — Нас чекає державна служба, бізнес, складчина і...
— Коханка-хижачка, — закінчив за нього Шор.
Все це Мироновичу пригадалося, поки Шор ходив до лазнички, як називали українці Канади туалет. Кельнер підійшов до них, коли Шор сів до столу з чистими, хоч ще вологими руками і з чистими губами, на яких не залишилося вже й сліду від брунатного шоколаду. Знайомий офіціант, як завжди, поклав рахунок униз цифрами і поцікавився, чи панове не хотіли б ще чогось.
— Інвестору — гарну молодичку, він полюбляє все гарне, — кивнув головою у бік Мироновича Шор і підморгнув. — А самому Шору, як завжди, залишається тільки заплатити за рахунком, — посміхнувся Ед до кельнера. — А ти не переживай — пан інвестор від цієї суми додасть тобі десять відсотків чайових на морозиво. Переклади це нашому гостю, — кивнув у бік Мироновича Шор.
— Мені ніяково, — знизав плечима кельнер.
— Тоді поклич метрдотеля, хай він перекладе, — наказав Шор.
Коли кельнер відійшов, Вітольд нехотя поклав поверх рахунку п'ять гривень і вони залишили ресторан.
XII
Того ж дня увечері в Мироновича зібралися усі названі Шором учасники складчини. Новонароджені українські олігархи в дім Мироновича прийшли не з порожніми руками. Один приніс паюсну ікру, другий — коньяк "Хенессі", а третій — просто чисту альпійську воду з альпійських гір. Роксану засипали квітами. Вона почувала себе справжньою господинею дому, безперестанно сміялася і тривіально жартувала. Її, як вона гадала, оригінальні жарти і дотепи після перших двох чарок коньяку зводилися до того, що вона, обіймаючи за плечі Супкіса і Вітольда, питала:
— Хто ця Міша? — називаючи його та інших у жіночому роді.