Він не міг чути мене. Але я кричав від люті. Я проскочив вузьку смугу вогню і по випаленому понісся навперейми.
— Федоре, назад!..
Я кричав зі всієї сили. Але трактор ішов до ставу і вже важко було вірити, що Федір ним керує. Бо він не божевільний. Він підняв би плуг і не йшов би просто на вогонь. Це було самогубством.
Здавалося, що розпечена машина сама шукає рятунку. Знайти його вона могла лиш серед невеличкого ставу, що прилягає до поля. І вона використала цей шанс: потяглася до води...
Вогонь лишився позаду.
Наздоганяючи трактор, я вхопив грудку землі й ударив нею в палаючий бак. Ще й ще раз. Глина збивала вогонь, та це вже не рятувало нас, бак міг вибухнути щомиті.
Скочив на крило.
Федір лежав на тліючому сидінні, й одяг його тлів разом з тілом.
Зірвав з себе піджак, кинув йому на груди й обхопив руками. Трактор, звичайно, можна було б зупинити, але мені спало на думку, що тоді я не встигну віднести Федора так далеко, щоб врятувати від ви-
буху. Вибравши мить, зіскочив разом з ним і потяг його по землі до найближчого вибалка.
...Вибух розлігся, як трактор упав з кручі у ставок. Але мене засліпив не він, а два спалахи фар, що несподівано виринули з-за пагорба та й тепер краяли ніч навпіл якраз у тому місці, де були ми з Федором.
21
Того вечора хлопці одягли костюми, позав'язували куплені на всіх Іоном Борзяну строкаті краватки і подалися до клубу, де мав виступати архітектор з одеського проектного інституту.
З сусідніх бригад лупали на них очима. Не могли зрозуміти, що то за новина, що мадьярчуки повбиралися, немов на весілля. Тільки самого Мадьяра десь не видно.
Усі задні лави у клубі зайняла сільська молодь. А десь посередині повагом зсідалися докупи сиві діди. Вони прагнули почути нарешті від самого архітектора підтвердження чуток, що ось уже рік хвилюють село. Зводилися вони до того, що селище Прилиманське повинно стати містом, одним з районів якого буде і їхня Ройлянка. Одні вірили, інші вважали, що то чергова побрехенька, але чутки так прижилися, що без них уже не могла обійтися жодна розмова. Бурхливі дебати з цього приводу точилися і тепер.
— Ага, вони гадають, що хліб їм на асфальті родитиме, — голосно проказував котрийсь із дідів. — По три стеблини з кореня.
— Землі вистачить, — заперечували йому. — Що не колгосп, то пів Європи. А міста потрібні. Одинадцятиповерховий будинок вибудують й усю Ройлянку вселять. Вважай, що гектарів п'ятсот вже вивільнилося. Ходять чутки, що тут, на лимані, й порт буде.
— Вони гадають, що на асфальті... — провадив своєї той, перший, мабуть, не розчувши заперечень, бо надто вже заглибився у свої роздуми. — Чоловікові на таке приходиться, що вже й степової билинки ніде буде побачити.
— І запаху гною почути... — докинув хтось із сільських лобуряк. — Нанюхайся, діду, поки є змога.
— Гній хлібом пахне, щоб ти знав!
Сумніви й передчуття роздирали душі старших людей навпіл. Бо завтрашній день ламав віковічний сільський побут, відривав від землі й кидав у невпокійливу міську круговерть.
Наші хлопці в розмову не втручалися. Але Балюков, який терпіти не міг сільських снобів, все-таки підійшов до отого язикатого, що бубонів щось старому про гній, і нагадав, що той розмовляє зі старим чоловіком, а старші шанувалися навіть у первісних. Той щось просичав у відповідь, але Іван не бажав вислуховувати його, мовчки всівся десь у третім ряду. В Балюкова був день народження. Він зберігав це у таємниці, не втерпів лише надвечір, коли нас з Лачуком вже не було в гуртожитку. Псувати собі настрій суперечкою з місцевими хлопці не хотіли. Та й це буде не в Івановій характері. Вони вирішили послухати лекцію бо в селі, окрім старих кінострічок, годі було сподіватися якоїсь розваги; а потім піти й окропити новонародженого сухим бессарабським вином.
Я вже казав про своє ставлення до Балюкова, але варто розповісти про цього хлопця докладніше. Він приїхав на будову зі Льгова, містечка, що десь під Курськом і яке ми вперто плутали із Львовом. Якби ми не знали, що батько і дід Іванів були залізничниками, то вважали б, що він виховувався в родині науковців чи принаймні вчителів Але насправді він закінчував вечірню школу робітничої молоді, працюючи у будівельній бригаді, і закінчив — я взагалі чую про таке вперше — із золотою медаллю.
За всіма канонами життєвої логіки він уже мав навчатися в інституті. Принаймні на заочному відділенні, хоча таку форму підготовки фахівців він вважав узаконеним окозамилюванням. Іван привіз у пошарпаній валізці папку, в якій зібрано 63 статті про секрети будівництва всіх епох. Це я знав точно: їх 63, і двадцять шість з них — іноземними мовами. Перекладає їх Іван, озброївшись словниками і старанно виписуючи російські слова над кожним іноземним Я не розумів, правда, навіщо тратити стільки зусиль. Іноді я навіть підсміювався й називав його "архіваріусом". Але десь у душі я все-таки захоплювався ним, хоч і не бажав признаватися в цьому. Іван фанатично вірив у покликання будівельника. І мав у сто разів більше право називати цю будову своєю, ніж усі ми. Більшість із нас — випадкові люди. З тим самим успіхом ми працювали б у шахті, на торфорозробках чи займалися б промислом раків в Ялпузі, озері, що неподалік від нас. Ми не відчуваємо, що професія будівничого є для нас кревною.
Не буду багато розводитися, як проходила лекція. Тим паче, що про подробиці я і сам дізнався від хлопців. Але там сталося таке, що варто переповісти.
Архітектор довго й старанно розповідав про особливості проекту нового міста з будинками у дев'ять-дванадцять поверхів. Зупинився на перспективах розвитку його промисловості, але про порт навіть не згадав. З усього видно було, що його і не збиралися будувати.
Проте Іванові проект не сподобався через іншу обставину. Ним не передбачалося будівництва в майбутньому місті жодного громадського гаража. Улучивши хвилину, він попросив слова й, оперуючи пророкуваннями соціологів щодо кількості зростання легкових автомашин на тисячу населення, довів, що без цієї "дрібнички" говорити про сучасне місто як таке неможливо. Так само, як нераціонально захоплюватися у Буджацькім степу склом і бетоном, що вже стало набридливим штампом в архітектурі. Улітку людина почуватиметься в таких будівлях, мов у парнику, а взимку, коли в степу віють крижані вітри й температура може сягати двадцяти п'яти нижче нуля, постане проблема посиленого опалення. Розгорілася суперечка. Кажуть, що Іван не так вплинув на архітектора своїми аргументами, як незворушністю. Володіють же люди таким дивовижним даром: зберігати спокій у найзапальніших суперечках і тим доводити супротивника до істерики. У цій справі Івана можна вважати класиком.
Мало хто й помітив, як в розпалі суперечки двері клубу відчинилися і на порозі постала Катерина Гудзяк. Кілька хвилин вона стояла мовчки, неначе дослухалася, про що вони там сперечаються, а коли обоє замовкли, прихилилася до стіни і неприродно голосно, так, ніби виривала з себе по слову, мовила:
— Лачук згорів. У тракторі...
Це розчув кожен. Але минала хвиля, друга, а люди скам'яніли. Занадто вже невірогідним видався їм зміст цих слів, занадто далеким від того, про що тут йшлося.
Змокле волосся дівчини спадало на обличчя і висихало на тремтячім підборідді. А повіки вже зчервоніли від сліз і спухли.
* * *
Коли людина нічим не може зарадити, в неї прокидається настирне бажання просто побачити все, що скоїлося, власними очима. І цього права вона домагається з такою ж впертістю, як і права на саму допомогу. Хлопці кидалися з двору в двір, намагаючись знайти хоч якийсь засіб попівидше дістатися до Прилиманського. Бігти за село, де стояли машини будівельників, було занадто далеко, та й навряд чи знайшли б там когось із водіїв. Розшукувати начальство, щоб дозво— лило взяти радгоспну машину — теж здавалося справою марудною. Вихід знайшов Кобзач. Він згадав про Петра Краєва, чоловіка нашої майстрині. За кілька днів до того ми усі гуртом "повертали до життя" його старенький куплений у когось після аварії "Москвич". І дуже вчасно. Тієї ж ночі довелося відвозити ним дружину до пологовою будинку. Тепер міг виручити лише він.
Ян і Балюков увірвалися до хати, коли Петро спокійно вечеряв і гадки не мав про якийсь клопіт.
— Де машина?! — крикнув Ян з порога.
— Машина?
— Де, питаю?! — гаркнув Ян так, що ложка дрібно затремтіла біля самісіньких Петрових вуст.
— У гаражі, — відказав він і, трохи помовчавши, додав: — Звечора булатам...
— Виводь і негайно до лікарні!..
— Марія?! — вжахнувся Краев.
— Не Марія, а Лачук. Та кинь ти цю ложку! Лачук згорів. Жени до Прилиманського.
Ще нічого до пуття не розуміючи, Петро боком прокрався повз хлопців й, озираючись на них, чекав, що от-от розсміються й усе виявиться жартом. Але розлючений Ян наступав Петрові на п'яти, а коли той відчинив ворота, заскочив і випхав машину аж за двір.
— Жени! — крикнув, падаючи на заднє сидіння. І Петро погнав. Розбитою степовою дорогою, навпростець, аж туди, де за кількома пагорбами мали з'явитися вогні Прилиманського.
22
Тієї ночі ми ще побачили його. Побачили велику білу ляльку, сповиту бинтами з ніг до голови так, що чорніли лише обвуглені вуста.
Він лежав у палаті на два ліжка. Мабуть, у тій, де завжди лежать безнадійні. Якби мене поклали туди цілком здровим, я захворів би тільки від гнітючого вигляду цієї кімнатки з нестерпучо білими простирадлами. Коли б Федір усвідомлював, де він і що з ним, я б таки настояв, щоб його негайно перенесли кудись межи людей, бо він теж не здатний витримати тишу і чистоту цієї провісниці моргу.
Довго залишатися біля Федора нам не дозволили, то ми тинялися коридорами, не перемовляючись один з одним жодним словом, немовби халати повідчужували нас і робили ворогами.
Зовсім молодий лікар, може, років на два-три старший за мене, вийшов з палати й кілька разів пройшовся коридором, замислено дивлячись собі під ноги. Я поглянув на нього і, вражений, зупинився. Обличчя його видалося цілком спокійним, навіть дещо беззтурботним. Лікар відчув на собі погляд і підвів голову. Тепер я роздивився його обличчя трохи краще й побачив, що воно дуже бліде і на ньому вимальовувалася не безтурботність, а безсилля і безнадійність.
— Я знаю, що в таких випадках потрібна шкіра, — підходжу до нього впритул.