За ті три роки, які відведено їй було долею для родинного життя, вона встигла народити Устимові двох дітей. Старшу, народжену в жовтні 1806 року, вони назвали Настею, проте в червні 1810 року вона померла, лише на рік переживши матір. Другим, наприкінці січня 1808 року, народився Іван, якому в серпні 1834 року судилося померти в тюрмі, де він перебував під слідством у справі кармелюківського руху. Слід зауважити, що, після смерті Євдокії, обоє дітей виховувалися у її батьків.
Вже через півроку по смерті першої дружини, Устим, в січні 1811 року, вінчається з двадцятирічною землячкою своєю Марією Антонівною Щербань. Цей шлюб виявився, якщо і не щасливішим, то принаймні тривалішим. Марія народила Устимові трьох синів: 22 лютого 1812 року – Остапа; 4 травня 1815 року — Івана та 25 лютого 1821 року — Тараса.
Ще на попередньому слідстві старший син Іван розповів про те, що батько навідується додому і зустрічається з дружиною та своїми дітьми. Те ж саме він повторив і під час очної ставки, однозначно впізнавши в Гавриленкові свого батька. Двоє молодших синів теж упізнавали в Устимові батька, проте ось як драматично все це відбувалося:
"…а последние, целуя отца в руки и лицо, утверждали, что он есть в действительности их отец родной, и называется Устин Карманюк, противу чего сей, последний, хотя с изменением себя в лице и дрожавшим голосом, чинил запирательство, говоря одно и то же, что он — не их отец, холост и не Устин Карманюк, а Василий Гавриленко".
Якщо старший син, напевне, здогадався, що батько зрікається умовно, рятуючи в такий спосіб і їх, і себе; то навіть важко уявити собі, з яким жахом сприйняли це зречення восьмирічний та п'ятирічний сини, які взагалі погано уявляли собі, що тут, — у кабінеті слідчого, чи в слідчій камері, — відбувається.
Незважаючи на те, що ще десятки людей – селян, шляхтичів, поліцейських, — однозначно впізнали в заарештованому бунтареві Устима Кармелюка, той продовжував стояти на своєму. Ця його впертість викликала певні труднощі в поліції, начальства і в самих суддів.
3
Про те, наскільки справа ускладнилася, свідчить той факт, що 1 листопада 1822 року Подільське губернське правління, яке розташовувалося в Кам'янці-Подільському, змушене було видати спеціальний указ, яким вимагало негайно розглянути справу Кармелюка та його спільників. А, щоб вивести слідство з глухого кута, губернське правління вирішило роз'єднати цю спільну (групову) карну справу, виокремивши справу Кармелюка; відтак одна з них мала слухатися військовим судом, друга – цивільним.
" Губернское правление слушало отношение комиссии военного суда, учрежденной при Каменец-Подольском внутреннем гарнизонном батальоне, коим изъясняя, государь император височайше повелеть соизволил: пойманных в Литинском повете на грабительстве дезертиров судить военным судом при Каменец-Подольском внутреннем гарнизонном батальоне, для чего и составлена сия комиссия. Но как из числа таковых преступников, показывающий себя бежавшим из Белозерского пехотного полка Василием Михайловым, сыном Гавриленком, по произведенному Литинским нижним земским судом исследованию обнаружено, что он есть не Василий Гавриленко, а Устим Карманюк, и за преступление, прежде содеянное по суду в 1818-м году, лишен военного звания, наказан кнутом и сослан был в каторжную работу, — то посему окружной начальник внутренней стражи двенадцатого округа генерал-майор Крассевин предписал его, Карманюка, для поступлення с ним по законам за сделанные им ныне преступления, отправить в гражданское начальство… Означенный же преступник Карманюк для содержания под стражею отослан в Каменецкую градскую полицию".
Тобто, в зв'язку з тим, що, як з'ясувалося, свого часу Кармелюка вже було позбавлено військового звання, тобто демобілізовано з армії, — судити його військовий суд права вже не мав.Відтак, довелося передавати його справу до суду цивільного, що й було зроблено.
До слова, вивчаючи документи з цієї судової справи, я звернув увагу на роз'яснення, яке було подане до суду за підписом виконуючого обов'язки цивільного подільського губернатора, графа Грохольського. З нього з'ясовується, що оті вісім карбованців сріблом, які були відібрані у Кармелюка під час арешту, пішли на "виготовлення металевих ручних та ніжних, з нашийниками, кайданів, в яких відправлені вони до Кам'янця, й досі в них перебувають"
Як ви розумієте, справа не в грошах, хоча Кармелюк вимагав повернути їх, мабуть, для того, щоб передати родині. Мою увагу привернув той факт, що і під час перевезення, і під час слідства, Кармелюка та інших повстанців тримали в металевих ручних та ніжних кайданах та в металевих нашийниках. А Кармелюка, побоюючись, щоб він не втік, ще й приковували ланцюгом до встановленого в камері стовпа. І в такому ставленні вражає геть усе – і нелюдські умови утримання Устима, і демонстративний вияв страху перед ним.
Ну, а далі події розгорталися таким чином. Подільський головний суд засуджує (30 грудня 1822 року) Кармелюка до покарання 101 ударом батога та до заслання на довічну каторгу. Набути юридичної сили цей вирок мав лише після затвердження його подільським цивільним губернатором Грохольським, але за місяць до того, як це сталося, в квітні 1823 року, Кармелюк здійснив спробу втекти з Кам'янецької фортеці, хоча вважалося, що втекти з неї неможливо.
Наскільки неординарною виявилася це втеча, свідчить той факт, що вже на другий день після неї виконуючий обов'язки губернатора Грохольський змушений був доповідати про неї цесаревичеві, великому князу Костянтину Павловичу ( сину імператора Павла). Ось витримки з цього красномовного документа:
"Долгом моим поставляю рапортовать, что ночным временем, с 12-го противу 13-го числа сего марта, в десятом часу пополудни, арестанты, 11 человек, содержащиеся в передней палате тюремного каменного здания, в крепостном замке в городе Каменце состоявшего; по злоумышленному сговору между собой, тайно сделанному, выломав, во-первых, насильно двери своей казармы и, схватив находившихся тут же у дверей военных часових, успели в толпе выбежать проломом во двор.
Здесь, действуя нападением и отважною силою, досками от нар и кольями из дров, при тюремном здании сложенных, захваченными напротиву солдат из караульной на тревогу выбежавших, успели добраться по темноте ночи к замкнутым крепостным воротам, и те, по чрезмерному их усилию и отваге, невзирая на стращание часових, за воротами стоявших, успели выломать и разбежаться.
Собранные в то же самое время с главной гауптвахты военные нижние чины, полицейские чиновники и служители, а также земский справник, старались всеми способами преследовать и переловить колодников. Четыре из преступников за крепостью на поле той же ночью пойманы. Один из них, Яков Струтинский, первый зачинщик заговора и возмущения, убит часовими из ружья в смерть, последние шесть колодников, пользуясь темнотой ночи, успели скрыться, в состоящие невдали от крепости города Каменца, леса"
Щоб і надалі не травмувати читацьке сприйняття викрутасним канцелярським стилем, яким так любили хизуватися імперські канцеляристи і писарі, поясню, що незабаром, в селі Пудловцях, було заарештовано ще одного втікача – Казимира Борщевського. Іншим п'ятьом вдалося втекти, проте з часом чотирьох із них теж заарештували.
Природно, що така резонансна втеча змусила поліцію та судових урядовців негайно створити слідчу комісію. Вона з'ясувала, що в той вечір у четвертій казармі (палаті) перебувало двадцять вісім в'язнів, проте в організації втечі взяли участь всього одинадцять з них. Інші ж, або не знали про те, що така втеча готується, або ж просто не наважувалися брати в ній участі. Вечірню перевірку варти, а також перекличку в'язнів, здійснював караульний офіцер 36-го єгерського полку поручик Василевський. Крім того, старший караулу, унтер-офицер, мав змогу переконатися, що після "відбою" всі в'язні сумирно вклалися спати, " не показав ни малейшего вида в какому-либо заговору и возмущению".
Проте спокій цей виявився оманливим. О десятій вечора один із змовників, Яків Струтинський, попросився у вартових, які перебували в камері, в сінці, до вбиральні. Солдати сприйняли це прохання, як буденну річ, і, відчинивши внутрішні двері камери, дозволили йому вийти. Тобто з цього моменту однією перепоною на шляху до волі у в'язнів стало менше. Той вийшов й одразу ж подав умовний сигнал, гукнувши "Гу, молодці!".
Не встигли вартові збагнути, що цей крик означає, як десять спільників Струтинського, на чолі з Кармелюком, озброїлися дошками з нар, збили з ніг вартових, які стояли в камері, і тих, що знаходилися в сінцях, відчинили зовнішні двері, які були зачинені на внутрішній засув, і вирвалися у фортечний двір. Проте під час цієї сутички вартові встигли прокричати "Караул!", оголосивши таким чином "тривогу".
Що відбувалося далі, ми в загальних рисах уже знаємо: озброївшись полінами, втікачі збили з ніг вартових, які перебували з внутрішнього боку воріт, виламали самі ворота, збили з ніг вартових, котрі стояли з зовнішнього боку воріт, і вирвалися з фортеці. Закінчується доповідь слідчої комісії такими словами: "Из некоторых показаний пойманых арестантов открывается, что о заговоре между бежавшими было уже некоторое подозрение за две недели до сего происшествия, но сознавающие ныне, не зная еще достаточно, а кольми паче опасаясь зачинщиков оного заговора, якобы Струтинского, Василия Гавриленка, именовавшегося прежде Карманюком… не смели объявить о сем начальству…".
Не знаю, як у членів слідчої комісії, що вивчала подробиці втечі в'язнів, але в мене ті кілька письмових свідчень, які лягали їм на стіл, і які виявлені упорядниками збірника документів "Устим Кармалюк", породжують низку міркувань і принципових запитань. Передусім, із рапорту віце-губернатора графа Грохольського цесаревичеві Костянтину Павловичу від 9 червня 1826 року дізнаємося, що справу про бунт у кам'янецькій в'язниці повітовий суд розглядав ще 24 листопада 1823 року.
І тут з'ясовується, що до того часу, з шести втікачів, яким бунтівної ночі вдалося зникнути в прикам'янецьких лісах, п'ятьох уже було впіймано. Тобто на волі все ще перебував тільки один з утікачів – Йосип Москалінський.