Два раза в час мальчишка, на которого возложена эта обязанность, проходит вдоль парапета и слегка меняет положение каждого шлема. Тешим себя надеждой, что эта хитрость обманет зоркие глаза варваров".
І тут з'являється Джолл. Він перестрашений. Розуміючи, що в місті із солдатів нікого нема, втікає геть, забравши з собою їжу, яку принесли його солдати.
Судді вдається вивідати справжню картину того, що сталося, в одного із солдатів:
" – Где все остальные?
– Ушли. Разбрелись. Кто куда. Я не знаю, где они. Мы боялись, что и сами заблудимся. Идти всем вместе было невозможно. – Видя, что его товарищи исчезают в темноте, он вырывается упорнее. – Отпустите! – Он всхлипывает. Сил у него, как у ребенка.
– Сейчас отпущу. Как же случилось, что варвары вас одолели?
– Мы замерзали в горах! Мы дохли с голоду в пустыне! Хоть бы кто предупредил, как все будет! Они с нами не воевали – просто завели в пустыню, а сами исчезли!
– Кто "они"?
– Ну, они… варвары! Они заманивали нас все глубже и глубже, мы никак не могли их догнать. Они ловили тех, кто отставал, по ночам срезали привязь и разгоняли наших лошадей, а на открытый бой не вышли ни разу!
– Так, значит, вы не выдержали и повернули домой!
– Да!".
У судді з'являється потяг до жінок, він спить з Мей, але це не приносить йому насолоду. Його душа рветься до тієї, яку він сам відправив до варварів. Судді ввижається, що вона на чолі загону повертається в місто, але це лише химера. Не залишається нічого іншого, як філософствувати:
"В знак уважения к тем, кто некогда обретался в засыпанных песком руинах, нам, вероятно, тоже следует оставить о себе письменное свидетельство, чтобы люди будущего откопали его из-под обломков нашего города; и если уж писать историю города, вряд ли кто-нибудь справится с этим лучше, чем наш последний городской судья. Но когда, потеплее закутавшись в старую медвежью доху, зажигаю единственную свечку (свечное сало у нас теперь распределяется тоже очень строго), сажусь за стол, кладу рядом кипу пожелтевших документов и начинаю писать, то с удивлением понимаю, что пишу я вовсе не о том, как сложилась история далекого городка на границе Империи, и даже не о том, как населявшие этот городок люди до последнего дня тщились сохранить присутствие духа и целый год жили в ожидании варваров.
"Не нашлось бы ни одного, кто, посетив этот оазис, не пленился бы очарованием здешней жизни, – пишу я. – Мы жили во времени, отмечавшем свой ход веснами и зимами, урожаями, прибытием и отбытием перелетных птиц. Мы жили в единстве со звездами. И уразумей мы, что от нас требуется, мы пошли бы на любые уступки, только бы жить здесь и дальше. Ибо здесь был рай на земле".
І ще:
"А еще думаю: "Я стремился жить вне истории. Вне той истории, которую Империя навязывает своим подданным, даже заблудшим. Я ведь вполне искренне не хотел, чтобы бремя имперской истории легло на плечи варваров. Почему же я должен этого стыдиться?".
І сумний висновок наостанок:
"Но я ведь мечтал увидеть другое. Ухожу, чувствуя себя очень глупо – со мной такое бывает теперь часто, – как человек, что давным-давно заблудился, но упрямо тащится по дороге, которая, возможно, не приведет его никуда".
Ще один роман про Імперію, яка руйнує сама себе…
16 червня 2014 року
ФІЛОСОФСЬКЕ ПІДЃРУНТЯ КОХАННЯ
Мілан Кундера. Нестерпна легкість буття
"Це про події в Чехії 1968 року", — сказала якось одна студентка, яка цього роману не читала.
Оповідь в книзі дійсно крутиться навколо тих трагічних подій, але охоплює багато років. Для мене визначальним є те, що це все-таки любовний роман з політичними та філософськими мотивами. Але якою би трагічною не була політика, а вселенською – філософія, все-таки Кохання проходить червоною ниткою через увесь твір.
Томаш і Тереза намагаються бути половинками один одного, хоча в нього багато коханок, і жінка не встояла перед спокусою якогось чоловіка, який назвався інженером. Політика робить трагічний відбиток на їхньому житті, і, врешті-решт, все закінчується їхньою смертю. Мілан Кундера дає філософське підгрунтя любовній історії. Любовні історії Сабіни, коханки Томаша, і Франца, який кохає Сабіну, знадобились автору, здається, лише для того, аби більш грунтовно довести філософську теорію нестерпної легкості буття. Ми живемо лише один раз, тобто все одно, що ніколи, і кожне життя – це таємнича випадковість. З таким же успіхом можна було наплодити ще з десяток героїв, не зосереджуючись лише на Томашеві та Терезі.
Здавалось би, саме політичні події мали би бути в центрі уваги Мілана Кундери, але левова частка тексту присвячена любовній історії. Коли читаєш цей роман сьогодні, перед очима Майдан, Революція Гідності, російська агресія. Але письменник написав "Нестерпну легкість буття" через 14 років після трагічних подій у Празі, коли Радянський Союз фактично загарбав цю країну, яка не хотіла йти комуністичним шляхом. Коли писатимуть про нинішні українські події через півтора десятиліття, мабуть, теж ставитимуть інші акценти, ніж зараз.
Любовні історії на тлі трагічних політичних подій – ця тема не є новою в літературі. Мілан Кундера зі знанням справи, але не заглиблюючись, описує політичні події, але його більше цікавить їхній психологічний вплив на закоханих. Як такого його нема, бо те, що відбулося між Томашем і Терезою, могло відбутись не в Празі, і не 1968 року. Тобто політика впливає на долю героїв, приводить, врешті-решт, до трагічного кінця, але психологія взаємин жінки і чоловіка, анатомія кохання залишаються незмінними для всіх часів і народів.
Чим більше Мілан Кундера з ненавистю ставиться до політики, тим вагомішими є його аргументи на користь любовної історії, а ще більше – щодо філософського підгрунтя роману. Письменникові вдалося знайти золоту середину між цими трьома пластами розповіді, що й забезпечило успіх "Нестерпної легкості буття".
18 червня 2014 року
КОЛИ ДІЙСНІСТЬ СТАЄ ДОСТУПНОЮ
Ельфріда Єлінек. Піаністка
Роман "Піаністка" Нобелівської лауреатки Ельфріди Єлінек належить до так званих провокативних. Історія сексуальних збочень професорки Віденської консерваторії Еріки Когут не надихає до високого, чому, зрештою, має служити література. У пересічного читача, який матиме мужність дочитати цей твір до кінця, виникне закономірне запитання: а за що, властиво, премія, та ще й Нобелівська? За майстерність викладення матеріалу, пані та панове.
Майже сорокарічна професорка стала жертвою своєї матері, для якої головне, аби донька служила високому мистецтву. Стара накладає табу на зустрічі Еріки з чоловіками. Вони й сплять в одному ліжку. Про заміжжя мова не йде.
Еріка Когут веде подвійне життя. Невдоволена сексуальна хіть вимагає свого. У нічному клубі професорка за гроші підглядає за актами кохання. Їй цього мало, і вона блукає вночі в пошуках сексуальних пригод, але все закінчується тим же підгляданням за іншими. Аби втихомирити свою хіть, професорка завдає собі ножових поранень, її п'янить кров, яка витікає з її тіла.
Але в житті Еріки з'являється учень, набагато молодший за неї. Здається, він закоханий у музику, але ще більше — у свою вчительку. Вальтер Клеммер і не приховує цього, фактично переслідуючи професорку. Еріка хоче сексуального задоволення з ним, але все її попереднє життя противиться цьому. Сцена в туалеті, коли Вальтер домагається Еріки, закінчується тим, що професорка змушує учня підкоритися її волі, в результаті чого той стримує себе від еякуляції.
Професорка пише листа учневі, в якому вибудовує правила стосунків між ними. Це радше відчай мазохістки, яка отримує задоволення від болю. Клеммер не хоче підкорятися волі Еріки. Невдача в туалеті спонукає його таки домогтися свого. Для цього він фактично захоплює квартиру, цю неприступну, здавалось би, фортецю своєї вчительки, а ще більше – її матері. Він гвалтує професорку, але ні він, ні вона не отримують від цього задоволення. Еріка всеціло захоплена своїм учнем, згодна жити за його правилами, але той користується успіхом у дівчат і не помічає страждань професорки. Єдиний вихід для неї – знову порізати себе і насолоджуватися кров'ю, яка витікає з її тіла.
Головне не в тому, що розповідає Ельфріда Єлінек, а як це робить. Любителі "гостренького" могли би задовольнитися переглядом чергового порнографічного фільму, але "Піаністка" – це не для них. Письменниці вручили Нобелівську премію з формулюванням – "За музичні переспіви голосів і відголосків у романах і п'єсах, які з неординарним лінгвістичним осердям розкривають абсурдність соціальних кліше і сили, що їх уярмлюють".
Ми спостерігаємо не просто за розвитком стосунків Еріки з мамою, а потім з Вальтером. Музичний супровід, переданий словами, геніально відтінює кожну деталь.
Ось тут:
"Еріка трагічним тоном повідомляє, що її батько у стані цілковитого божевілля помер у клініці "Штайнгоф". Тож потрібно ставитися до Еріки обережно, бо їй уже довелося пережити страшні речі. Посеред усього цього виставленого напоказ здоров'я Еріка не хотіла би продовжувати цю тему, але на дещо вона таки натякає. Еріка хоче витиснути з Клеммера певні почуття, тож безжально береться за скальпель. За свої страждання ця жінка заслуговує кожен грам чоловічого співчуття, яке тільки вдасться витиснути. Цікавість юнака до неї спалахує жвавим полум'ям".
Або:
"Ці юнаки розпалили в Еріці пристрасть, але потім самі ж її і згасили. Вони закрутили в ній кран. Їй вдалося понюхати лише зовсім трохи газу. Еріка намагалася прив'язати їх до себе пристрасністю і темпераментністю. Вона старанно товкла кулаками по мертвому тілу, яке коливалося над нею, захоплення виривало з неї голосні крики. І вона дряпала нігтями спину свого партнера. Але нічого не відчувала. Вона лише імітувала неймовірне задоволення, щоб чоловік нарешті зупинився і дав їй спокій. І чоловіки давали їй спокій, але потім знову приходили. А Еріка знову нічого не відчувала, вона ніколи нічого не відчувала. У ній стільки ж чуттєвості, як в уламку черепиці з даху, по якому стукотить дощ".
Свою Нобелівську промову письменниця розпочала так:
"Чи пишемо ми, демонструючи еластичність і вміння гнучко тулитися до реальності? Притулитися до неї так радісно, але що тоді станеться зі мною? Що буде з тими, для кого дійсність насправді є недоступною? Адже реальність вся скуйовджена і розтріпана.