Я забув сказати наперед, що він не любив того товариша за його машинізований мозок та відсутність будь-якої гуманності в ньому й через те упереджено ставився до всіх його порад. Треба було сподіватися, що він діяв би якраз наперекір тому, що говорилося в театрі, коли б обставини зовні сприяли його намірам.
За кілька днів він познайомився і зжився з усіма мешканцями готелю, новими сусідами. Готель цей у місті вважали за артистичний, і справедливо — там переважали актори. Щоправда, він знав їх усіх іще й до переїзду в готель, але лише тут він зблизився з ними і перестав соромитись їхнього товариства, як то бувало раніше, коли він приходив до Катерини в театр.
Артистична братва поволі ставала йому симпатичною.
Рівно через тиждень по його переїзді була влаштована товариська вечеря. Причиною — потрібна ж була якась причина! — саме й був його переїзд. Принаймні так йому сказали під час того, коли силоміць вели його в кімнату героя — найбільший номер у готелі. Герой охоче віддав у розпорядження товариства своє житло і меблі, що там були; та меблів якраз не вистачало, і довелося, особливо столиків, позичати з ближчих суміжних номерів.
Внаслідок умілої організації веселого простака велике числом товариство вмістилося без будь-яких інцидентів у дві довгі лави, що перетяли кімнату з одного кутка в другий.
Попервах усі випили горілки. Більшість відмовилась цідити чарками і висловилась за склянку, посилаючись на відсутність вишуканих страв. Після цього, по великій павзі, бо склянок було тільки три на все товариство, кинулись їсти, орудуючи чайними ложками, складаними ножиками і де-не-де виделками, позиченими на слово честі в орендаря готелю.
Стіл був багатий на ковбасу, репрезентовану прямо на крамничному папері, хліб та консерви недавнього одеського виробництва. По першій склянці в кожного з присутніх забуяв апетит, і наставлення на ощадність справи кінець кінцем зникло само собою. За короткий час дружного поїдання безславно згинула вся ковбаса; згинули й консерви, незважаючи на те, що присутні попереджали один одного про їх сумнівну якість.
Хтось поскаржився на голод і подав думку добавити харчових припасів. Але всім було весело, і ніхто вже не почув того ненаїди.
Проте пили й далі. Брак харчів не зупинив стихії. Кожен турбувався про себе і витягав із своєї кімнати цвілі огризки, недоїдки, що лишилися від давніх обідів.
Веселість і темперамент, збуджені алкоголем, пішли в бік співів, танців та щирих у ту хвилину промов.
Радивон разом із іншими випив півсклянки горілки. Вона була йому бридка, але він мусив віддати данину щирості того товариства і з огидними конвульсіями проковтнув гостре питво.
Йому защеміли губи й горло, потім здавило груди і запекло в шлунку.
Але згодом огида і фізичний біль зникли. Натомість приємно запалали щоки й почулося у всьому тілі ніжне тепло.
Він повернувся до Катерини, щоб та дістала йому хліба, але тоді якраз хтось заспівав, і йому самому захотілося випробувати свій голос. Дивно — п'ятнадцять років не співав!..
Йому подали шматок хліба.
— Хліба?.. Нащо? Я не голодний.
Тільки що то за пісня? Не можна ладу в ній добрати…
— Стривай! Я не поспіну… Починай знову!..
Він підвівся, щоб для контакту стати поруч того співуна, але його ноги несподівано пішли врозтіч… Хм, п'яний, чи що? Ага… тепер розумію тих невдах, що сплять на пішоходах… їх зраджують ноги…
Він знову сів, і його зір упав уже на балетмайстра, що в протилежному кутку виконував якийсь скажений танець.
Хм… Здорово! У хлопчини голова теліпається, як торба з кавуном!..
Але раптом йому стало неприємно. Усі втокмачились у того балетмайстра… Що він? — Ноги задирає… Як же, велике диво!.. Ні, чому ніхто з ним не говорить?
— Катерино!
Але Катерина теж… танцювала.
Тоді він схилився на стіл і став гніватись.
Подумаєш, яка ж то втіха — танцювати! У мене, може, інші здатності…
Він удруге зробив спробу встати, але знову ж гуцнув на стілець.
Нічого не розумію: стільки сили ворушиться в грудях, стільки зробив би зараз, а ноги…
Йому спали на думку роки громадянської війни, коли він із своїм полком творив подвиги…
Ага, ти тільки ногу вмієш задирати… А я… От і тепер така міць у м’язах, стільки сміливості, що… Хто сказав, що є неможливе? Боягузтво! Брехня!.. Я б зміг… Сказати їм про це, чи…
Він підняв руку над головою:
— Слухайте! Я можу…
— Що може товариш Радивон, — перебив запобігливий простак, — танцювати гопака?
Радивон примовчав. Йому здалося, що з нього глузують.
— Ні… Я хотів сказати, що всі ви — дрібнота, попіл!..
Потім зціпив зуби й додав:
— І… трухлява вустілка!
На тому, принаймні для нього, і закінчилася вечеря.
XXVIII
Ранком він прокинувся з головним болем.
Як то воно трапилося, що він упився від тої півсклянки горілки? Адже решта присутніх на вечері пили значно більше, і нікого не виносили…
Він згадав усі події за вчорашньою вечерею і дійшов висновку, що всі п'яниці брешуть, коли посилаються на відсутність пам'яті, ніби притамованої отруйним алкоголем.
Точно і ясно: він пив горілку, поривався співати, лаявся, хотів когось ударити, потім упав, і його віднесли до ліжка…
Раптом йому виступив піт:
— Невже то був я?..
Він устав із ліжка й пішов до вмивальника, щоб освіжити хвору голову. В роті йому висхло, а язик скандзюбився, задерев'янів.
Холодна вода загострила пам'ять. Окремі моменти його вчорашньої поведінки виступили ще виразніше, і дрібні краплини поту вдруге вкрили його чоло.
— Що подумають про нього актори?.. Чим кращий він був за звичайного п'янюгу, що, безсилий, віддається на ласку міліціонера?
Він одягся й вийшов на вулицю. Свіже повітря на якийсь час підбадьорило його, і він повернув до їдальні.
Але огида до будь-якої страви завадила йому поснідати, їсти хотілося, та гострий дух горілки переслідував його ніздрі й спричиняв нудоту. Він голодний пішов до міськради і цілий день був у пригнобленому настрої.
Йому здавалося, що за вчорашню вечерю вже всі знають, і він ховав очі вниз, коли розмовляв із стрічними, із одвідувачами.
Нарешті його боязкість перейшла в хворобливу дражливість. Йому промайнула думка, що вчорашня вечеря стане відомою редакції газети… Ба, уже відома, уже йому готують гостру критику.
Острах за викриття вкрай напружив йому нерви. Він не міг уже сидіти на місці. Треба було йти, ходити, думати, — взагалі щось робити, аби тільки не пускати в голову згадки про минулий вечір.
Проте коли його і не викриє газета, хіба тим зменшується його провина? Він пив, він хуліганив… І гострий докір колов йому серце.
Падіння!.. Спроба на зміну вже має наслідки…
Те падіння, безперечно, випадкове, лише необережність, — може, то нове оточення пустило в нього першу стрілу, — але ж для математичних фактів, для фотографії не буває виправдувальних причин, що десь тяжать поза полем їх точності. Важко думати, що вчорашній день відібрав у тебе якісь скарби — чесність, сміливий погляд очей.
Він бродив по вулиці й несподівано зупинявся.
— І звідкіля взялись у мене хвастощі? Що я їм учора говорив?!. Адже сьогодні, тепер, як і раніше, в мене не бувало і нема думок хвалитися собою.
Так минув день. Огида до вчорашнього, свідомість своєї провини поволі стали повертати його пам'ять до покинутої сім'ї. Хотілося йому, закаляному, спочити на іншій думці: хотілося йому стати поруч своїх дітей.
XXIX
Надворі лютила хуга.
Максим і Ларивон уперлися лобами в шибки і стежили, у пітьмі, за рухом сніжинок.
Олена сиділа біля комина, упершись кулаками в підборіддя.
В кімнаті було тихо, так тихо, як і всі дні по тій ночі, коли Радивон не повернувся додому.
Нарешті Максим плигнув із лутки й турнув стільця, що, падаючи, збудив тишу.
Олена здригнула і встала.
— Діти, час спати!
У її голосі, у звичайних словах, бринів одчай, покірність.
Максим запитав:
— А тато і сю ніч не повернеться додому?
— Ні, сину. Він поїхав надовго.
Вона заплакала.
— То він листа пришле нам?
— Не знаю… лягайте спати.
Останній час діти ніби почали підозрювати нелад у їх родині і настирливо розпитували про батька. Вони втратили свою життєрадісність, принишкли й інколи, дивлячись на Оленині сльози, залізали за шафу і там тихо скиглили. Доводилось брехати. Та й що сказати їм правдивого? Олена сама ще нічого не знала. За сльозами, у горі, вона ще не подумала, як надалі упорядкує своє покалічене життя.
— Мамо, а може б, ти пішла в раду… Там мусять знати, коли він повернеться.
Раптом постукало у вхідні двері. Діти насторожились.
Увійшов Радивон.
— Драстуйте!.. Драстуйте, мої любі!
Максим і Ларивон кинулись йому назустріч.
— Приїхав!.. Приїхав!
Він обняв їх за голови й міцно поцілував.
— Ну, як ви?..
Йому пересікло: що говорити далі?
Олена мовчала.
Чого він прийшов?
Він ніби помітив це німе запитання і, розгублений, поспішив сісти на стілець.
Ларивон зразу ж зліз йому на коліна й важно сказав:
— Бач, мамо, я ж говорив, що тато повернеться сьогодні.
Радивон заглянув йому в очі.
— Як це ти знав?
Той подумав і відповів із дитячою впертістю:
— Так… знав.
Олені ледве ворухнула усмішка. Вона й досі не сказала ні слова. Від цього Радивон ніяковів, бо не знав, як самому встряти в розмову.
Нарешті він звернувся до неї:
— Олено, — йому покотилася слина в горлі, — може, тобі потрібні — може, вже бракує грошей?
Це запитання проторохтіло в напруженій тиші так несподівано й неприємно, мовби в концерті вдарив хто в стару іржаву заслінку.
Справедливо — Олена нічого не відповіла.
Тоді він знову повернувся до дітей і вже більше не тривожив її ніякою розмовою. Те одне перше запитання так і облишилось недокінченим містком можливого примирення.
Пробув він дома допізна. Увесь той час він розмовляв із дітьми, побоюючись пауз, що могли б повести до якоїсь сутички з Оленою. Діти раділи нагоді вдосталь наговоритися з батьком і легковажно підтримували його інтригу. Сидячи в нього на колінах, вони розповідали йому про свої успіхи в школі, скаржились один на одного і прохали його бути безстороннім суддею в їхніх товариських справах.
Радивон бавився з ними і скоса поглядав на Олену. Але вона відгородилася мовчанкою і, здавалося, нікого не помічала.
І лише в кінці вечора, коли він уже прощався з синами, її губи ворухнули кілька слів.
Вона сказала йому тихо і як чужому:
— Ходи здоров.
XXX
Коли Радивон повернувся в готель, Катерини ще не було вдома.
Він швидко пройшов у свою кімнату, роздягся і ліг у ліжко.
Йому хотілося сховати від неї той візит до сім'ї і на самоті побути із своїми думками.
У кімнаті було холодно.
Він зігнув ноги під ковдрою і затишно вмостив голову.