Лазурська, що післав за куліси свого сина з проханням від батька "дат л йому на згадку ту хустку", що її Марія Костянтинівна-Олена — зриває з голови в сцені божевілля. Після смерти Льва Толстого та хустка зберігалась в Московському музеї Толстого.
Толстой взагалі прихильно ставився до українського народу, до нашої мови, читав українські книжки. В його книгозбірні було багато українських видань, навіть з підписами наших відомих письменників.
З листа дружини Толстого також довідуємось, як вони були на українській виставі і як студенти були захоплені: "Студенти дійшли до того, — пише вона в листі, — що перестрибнули всі рампи і кинулися всі натовпом на сцену, де підкидали й цілували актора Садовського і його дружину, на прізвище Заньковецька, буквально закидали квітами, вінками і, врешті, капелюхами. Поліція прийшла й насилу розігнала". До речі, серед тих студентів-ентузіястів був і син Толстого, і, певно, чимало українців.
Та не зважаючи на всі ті успіхи в Москві й Петербурзі, а також похвали царської родини, цензурні перешкоди для наших театрів не зменшувались. Багатьох русифікаторів, що обіймали важливі посади чиновників і навіть міністрів, той успіх бісив, і вони робили все, щоб задушити українську культуру, мову, мистецтво. Одним з таких україноже-рів був тоді київський генерал-губернатор Дрентельн, що заборонив ставити українські п'єси в Київській губернії. Ця заборона тривала від 1883-го року протягом 10 років. А скільки дрентельнів та зелених (такий був в Одесі) зустрічав український театр на своєму шляху майже в кожному місті.
Ніхто не забуде й того, як лютувала чорна сотня, на чолі, фактично, з царем, зокрема в 1908-му році. Як згадує той же В. Чаговець, вони розбивали вікна вітрин в книгарнях Києва, рвали на шматки українські книжки та портрети Шевченка і там же на майданах спалювали їх. Це робив так званий "Союз русского народа", за яким стояла влада.
І в цей же лютий 1908 рік відбулося в Києві відзначення 25-річного ювілею сценічної праці Марії Заньковецької. Це свято, в противагу розгулові русифікаторів і погромам, перетворилося на поважне к/льтурно-національне свято. Вечір відбувся на сцені театру 15-го січня. На свято прибуло багато делеґатів з різних кінців України, з Галичини, з Росії і навіть з області Війська Донського, а також надійшли численні листи від шанувальників таланту Заньковецької.
Михайло Коцюбинський прислав тоді листа, де говорилося: "Кожний, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде вашого імени, не забуде його й історія України... Незабутній Кобзар українського горя поставив "слово" на сторожі, а ви понесли те слово, щоб палити серця, щоб будити в них чесність до світла й рідної мови... Бажаємо вам довгого віку, сили, енергії, — так, як Україні бажаємо найбільше таких людей, як ви". Надзвичайно могутнім вибухом радости й оплесків це привітання підхопила маса людей, що заповнила весь театр. Іван Франко, якого Заньковецька відвідувала, будучи х Галичині, був саме хворий. Він через гостей звідти передав своє привітання, пишучи: "......Зерно прозябло...... і нива ожила і вкрилася рясною зеленню, зацвіла буйно і в слушнім часі видасть багаті плоди. Ось ваша велика заслуга перед Україною і перед світом".,.
"Та ось, — згадує далі Чаговець, — оголосили, що прибули "гості з Полтавщини"... вийшло двоє: струнка дівчина в полтавському вбранні... і плахта, і запаска, і білосніжна сорочка, вишита голубим і рожевим шовком, і золотисті коси, і сині очі — все говорило про батьківщину першої "Полтавки". Із нею поруч уже літній чоловік із сивуватим чубом і пухнастою сивою бородою. Земський лікар і громадський діяч. Він розгорнув полотнище, яке було в його руках. Дівчина підтримала це полотнище з другого кінця — і перед тисячами очей розкрилася чудова картина.
Широке яскравосинє шовкове полотнище. Справа і зліва намальовані дві скелі. Між ними, на тлі синього неба, вогненні промені зорі на своєму сході, а на передньому пляні — майже в людський зріст — стоїть, як жива, Марія Заньковецька в ролі "Наталки". І незмінні відерця стоять на землі. Немов живий двійник ювіляра!".
Захопленню глядачів і всіх, хто стояв на сцені, не було краю.
За тим прозвучали ще багато привітань і спогадів про те, як дівчата з Опішні, з Диканьки та Милорадсвого рвалися до Полтави, щоб побачити "Полтавське чудо" — Марію За-ньковецьку на виставі. Навіть монашки з Стародубищансько-го манастиря в чорних сутанах, вирушили ніби на богомілля, а там перевдяглися в пишні селянські одяги й ішли побачити Заньковецьку.
Марія Заньковецька слухала всі привітання, спогади і сміялася з сльозами на очах, наче перед нею оживали чудові картини її власної юности.
Того вечора вона одержала разом з привітаннями багато подарунків. Пізно увечорі, як згадує Чаговець, закінчилося це свято в Київському театрі. Але очі таємної поліції не спали. Тієї ночі, коли погасли вогні і все спало, до квартири Садов-ського, де були складені всі ювілейні дари, увірвалися непро-шені гості. Не злодії, ні. Увірвалися перевдягнені жандарми і викрали все, що становило для них інтерес... А знамениту картину "По той бік гора", що подарували полтавці, було вкрадено з артистичної кімнати Заньковецької ще до закінчення ювілейного спектаклю. Так вона й зникла без сліду. Не даром жандармерія чи поліція наказала видати 50 безпла тних квитків для своїх таємних аґентів.
Отак уряд та його жандарми ставилися до творців високого українського мистецтва. Всіх тих перешкод не перелічити.
Та вертаючись до теми, треба сказати, що багато користи в боротьбі з різними заборонами робила сама Марія Заньковецька. Маючи величезну популярність, безліч прихильників, вона використовувала все для рідної справи. Якось, пригадує Садовський, будучи в Петербурзі, повернувся він від цензора схвильований тим, що цензор не дав дозволу на нову п'єсу "Чарівниця", яку щойно прислав Карпенко-Карий. Пізніше ця п'єса звалась "Безталанна". Марія Заньковецька відразу зацікавилась цією справою, почала розпитувати. Тим часом до неї прийшли два пани: військовий і цивільний. Познайомившись із Заньковецькою, вони почали просити її взяти участь в добродійній виставі.
— Добре, я з великою охотою візьму участь у вашій виставі, — каже вона до них, — але й собі буду просити вас, панове" помогти мені в одній маленькій справі. Ви тутешні, маєте великі знайомства і, певно, вам це легко буде зробити. — Гості слухали її уважно, і один поперед одного згоджувались допомогти.
— От, — розповідає вона їм, — один автор присв'ятив мені п'єсу. П єса дуже гарна, мені подобалась, але не знаю, через що, цензура не дозволяє її. Коли ви дістанете дозвіл, я погоджуюсь навіть її поставити на вашу користь.
Один з панів попросив примірник п'єси, розпитав про її ^іст, а потім, поговоривши поміж собою по-французькому
(сподіваючись, що "хахли" не розуміють), пани пообіцяли за
годину-дві повернути п'єсу з дозволом.
Отже, якщо ця п'єса буде дозволена, ми можемо розраховувати на вашу любезну участь в нашому спектаклі?
Звичайно, — запевнила його Марія Заньковецька. Запевнившись у цьому, гості пішли, а за годину один з них прийшов, повідомляючи про дозвіл цензури на "Безталанну" "Спектакль ми грали даром, — згадує Садовський, — добродійна інституція взяла на свою користь 2000 карбованців збору, а я — дозволену п'єсу". Це ще раз показує, яких жертв коштували ті дозволи і за
яких умов повинен був існувати український театр, що в про-
іивагу російським театрам, не мав ніякої дотації від держави, зате на кожному кроці мав перешкоди. Спеціяльним урядовим наказом заборонялося тоді ставити п'єси з життя інтелігенції, історичні, а також переклади з російської мови.
Тільки дякуючи великій жертовності, посвяті самих творців театру та підтримці українського народу, театр все ж розвивався, набирав сили. Відомо, що сам письменник і драматург Михайло Старицький, автор понад ЗО п'єс, витратив майже весь свій маєток, щоб тільки існував якось український театр. Великі суми грошей давав і відомий діяч Євген Чика-ленко, що мав близько двох тисяч десятин землі. Він не тільки фінансував українські видання — журнали та газети, а також допомагав утримувати НТШ у Львові та книгозбірню.
Тож, ставлячи українське мистецтво в безвихідний стан, Москва намагалась знищити українську культуру, а кращих майстрів української сцени переманити на російську, пропонуючи їм незрівняно кращі умови праці. Про це Марія Заньковецька писала у своїй автобіографії: ..."на всі намагання залишити мене на імператорській сцені, на примусові запросин^ п. О. Суворіна до свого театру, Корша — до свого і ще багатьох інших, не дивлячись на ті корисні запропонування і над-
Щ 1
звичайні винагороди, яких до того майже шхто не одержував, не зважаючи на становище високостоящого тоді російського театру, не дивлячись на все це — я залишалась на своїй ми-
лій,
положенням
відносинами до неї з боку уряду — українській сцені".
Крім безлічі найкращих відгуків про нашу славну артистку як мистця, актора, маємо чимало матеріялів, що говорять про її вдачу, доброту і веселий характер.
М. Богомолець-Лазурська, що часто бувала в Заньковець-кої і приятелювала з нею, згадує такий випадок: вони вдвох їхали восени 1904-го року до Одеси поїздом. Заньковецька
пожартувати
молодша
жінка
сказала вона мені. — От
81
і почалась розвага. Виразне обличчя Заньковецької, жвава ьесела розмова, зараз же привернули увагу пасажцрів, і ледве вона прикинулась, що спить, як один із сусідів почав мене розпитувати про "маму". Я глянула на Марію Костянтинівну, ■ — вона підморгнула мені лукавим оком з-під вій. На мене найшло надхнення, і я почала вигадувати, що в голову влізе.
— Яка ви щаслива, що маєте таку ще молодо й гарну матір. Би з нею, як подруги. І когось вона мені нагадує, так нагадує, тільки не пригадаю. .
— — Може де на з'їзді лікарів бачили? — кажу д.
— Ні, я на з'їздах лікарів не буваю... десь в іншому місці. — Ми ж добре знали, що це інше місце — напевно театр, але
нехай поміркує цікавий пасажир.
Вранці він уже почав радитися з Марією Костянтинівною про хвороби своєї жінки, а та з такою вмілістю давала йому поради, що я кусала собі губи, щоб не розсміятись.
Марію Костянтинівну всі ближчі знайЬмі знали, як дуже чулу людину, яка завжди рада допомогти будь-кому в його горі.