І повчитися не буде мати в кого, бо довкола будуть такі самі, як він.
— А що мені до того? – огризнувся Влодко. – Хай собі роблять, що хочуть!
— Ти ж там не був. Уяви, що все це обман, і такої Америки не існує, як немає Атлантиди чи Ельдорадо. А ти відправляєш людей невідомо куди...
— Чого ти до мене сікаєшся? Сам бачив світлини й мапи2 Америки.
— Не ображайся, Влодку, це я почав уголос міркувати. Просто уявив собі, як далеко може зайти обман, до чого може дійти людина. Зло має безмежні можливості, а добро...Сам знаєш, добро потребує видатків. Зло можна сотворити із самої злості, а добро вимагає тяжкої праці. Тому його менше на світі. Дуже нелегко відповісти добром на добро.
— Ага, як маєш багато грошей, можеш і добро комусь зробити. Але ніхто не поспішає. Я хотів позичити грошей на дорогу, та ніхто не побажав зробити мене щасливим.
Юліан ще раз переконався у наївності хлопця, і йому стало того шкода. Сам він заробляв лише на своє утримання, а за грубші гроші слід було пожертвувати літніми мандрами. Влодко мав примітивну і ясну ціль, й задля неї міг відправити людей туди, звідки вони не зможуть повернутися. Села вражали своєю убогістю. Втім, духовне життя могло розвинутися й тут. Щось мусило втримувати цих людей від цілковитого упадку, хоча би віра в життя позагробове і справедливість Божу. Варто було тут затриматися довше, бо всі села схожі одне на одного, як намистинки, нанизані на нитку прямої австрійської дороги. Та наш фотограф мав чіпке око й розумів: насправді несхожі. Не з точки зору етнографії, та й нею пан Юліан особливо не цікавився, бо звичаї, вишивання, пісні були й так жаданим скарбом для багатьох фанатів народності. Із одним таким, Ромком Зашківським, він провів колись два місяці в горах як фотограф. Той хлопака просто полював на старовину і ладен був розкопати свіжу могилу, аби вирвати з рук небіжчика різьблений хрест. Ну, може, й не вдався б до такого крайнього засобу, але мав таке лице... Хрест побачив запізно, на катафалку в руках старого гуцула, і ніхто не хотів йому його продати, бо "дідо прийдут вночи", та й то "великий гріх". І на обличчі Ромка вималювався правдивий жах замість жадібності малої дитини, котра конче1 бажає мати для себе забавку, яка знаходиться в руках іншої дитини. Кажуть, що небіжчик по смерті тратить душу й робиться заздрісним до живих, хоч би то й були його кревні2. Мусять йому всіляко догодити, аби потім не надокучав. Дивні уявлення...
Куди вони йдуть, Юліан не думав: просто йшли собі дорогою й розмовляли, бо, зрештою, то була єдина дорога. Влодко, напевно, знову йшов до корчми. Так робив завше: перші дні ходив до корчем й під церкву, а тоді вже по людях. Та дійшовши до штахет, за якими розлігся великий сад, Влодко заявив:
— Я йду до дідича. Складеш мені кумпанію?
Витяг з кишені трохи понищену візитівку з написом "Агент Його Цісарської Величності", на якій був вимальований пароплав. Її показував сільським війтам. А з другої кишені витягнув ще одну з написом "п.Владислав Семчинський, шляхтич уродзоний3" і гербом. Хвалився, що стратив на ці предмети купу грошей. Бідний хлопець! Не був ні агентом цісаря, ні шляхтичем уродзоним, тому поліції показував більш правдивий документ.
— Як ти вважаєш, Юліане, котра годиться для цієї візити?
— Друга, — переконано відповів фотограф, — оскільки новий дідич, я чув, прибув здалека, й не може вивести тебе на чисту воду.
— Герб я придумав сам, — образився Влодко. – Ні в кого не вкрав. Орел, що несе в дзьобі маслинову гілку.
— Сподіваюсь, цей пан має почуття гумору. Однак він нас не прийме.
— А ми просто передамо візитівки. Як проспиться, може, запросить нас.
Юліан відзначив про себе, що той трохи нервується. Мав уроджений страх перед аристократами, та й не потрафив би догодити їм поводженням, бо де мав його навчитися? До того ж був чутливою натурою, одразу відчував ставлення до себе, і се йому мусило добре боліти. В Америці, чув, на таке не зважають. То демократична країна, не те, що набундючена стара Європа. Юліан мав купу різних рекомендацій, які теж мусив показувати скрізь у Старому світі. Проте найліпше рекомендувала його камера в дорогому шкіряному футлярі, біла сорочка з краваткою-метеликом, а часом шовкова хутка на шиї й артистичний капелюх, коли йшлося про романтичну клієнтуру. Натомість Влодко мусив доказувати кожному, що він чесний корабельний агент, а не шахрай. По тім, як справа була залагоджена, на клієнта налітали круки, що торгували нерухомістю, а Влодко умивав руки. Він досі не був у Гамбурзі, звідки відпливали на кораблі в незвідані краї його жертви, й не міг відчути їхнього страху і розпачу. Не знав, що багато з них спочине на дні океану, зашиті в парусину, особливо, малі діти.
— Цікаво, чого він не спить уночі? От що я хотів би знати... – мовив Влодко, відчиняючи хвіртку коло брами з залізного пруття. – Або він – пияк, або тут якась романтична історія.
— Безсоння, — відказав Юліан. – Таке буває внаслідок контузії, або просто пережитого . Я цілком міг його сфотографувати на фронті. Був би гарний привід, щоб почати розмову. А пуста цікавість, щоб ти знав, призводить до неприємних випадків.
— Слухай, Юліане, це просто візит ввічливості. Нам конче треба замельдуватися1 у найповажнішої особи на селі.
— Вистачить залишити візитівки у дворецького й не лізти в гості.
— Ти думаєш, буде інакше? Дідько з ним, аби лиш не заважав робити діло!
Вони пішли алеєю, що була чомусь незаметена, всипана мокрим тьмяно-золотим листом. Складалося враження, що ніхто не чинитиме їм перепон. Але насправді служба була шокована. Одні казали:
— То – перебрані поліціянти.
А інші:
— От нерозумні! Чим усе це скінчиться для них?
З вікна за ними стежила ключниця, панна Емілія. Вона сказала до Леонтія, який чистив рушницю по ситному обіді:
— Маєм гості!
— А крий тебе сила Божа! – роздосадувано вигукнув дворецький.
— Не бійся, то не великі пташки.
— Але й не зовсім малі, — придивившись до постатей нежданих гостей, буркнув Леонтій, згадавши шокуюче прибуття нового господаря. Тоді його врятувало тільки чуття на панську породу. З пана не може бути хама, як і з хама – пана. – Вже йду.
Він зашпилився2 на всі ґудзики, взяв на голову капелюха й послинив вуса, аби трималися відповідної форми. Голова в нього була вже сива, а вуса лишалися чорними. Попри все Леонтій забув, а панна Емілія ніколи не дозволяла собі дивитися на ноги мужчин, взути для повної паради чоботи, й пішов відчиняти у повстяних капцях. В домі усі в такі взувались, аби не тривожити пана дідича. Леонтій помалу відчинив двері й став на верхній приступці сходів. Груди старого вояки напружились і випнулись так, ніби на них мчав загін турків.
— Чим можу служити, панове?
Влодко одразу знітився.
— Чи може прийняти нас шановний пан дідич? – спитав Юліан, подаючи візитівку. Влодко мовчки тицьнув свою.
— Пан дідич не приймає нікого.
— Дуже шкода, — мовив спокійно Юліан. – Але, можливо, він знайде для нас трохи часу іншим разом.
Така делікатність трохи спантеличила дворецького, але не зворушила. Пані графиня приймала усіх і була дуже цікава до життя. Зате тільки тепер Леонтій оцінив переваги спокійного життя.
— Прощавайте, панове! – мовив він дещо театрально.
На подвір’ї , незважаючи на полудень, панувала тиша. Тільки з коминів дому, флігеля й прибудови для слуг вився дим.
— От бачиш, — задоволено мовив Юліан, — ми все зробили як слід. Тепер слід чекати запросин, тобто вдавати, ніби ми їх чекаємо. А може, сей пишний дворецький убив пана, і тепер слуги раюють, як миші без кота?
— Добре, що на нас псів не поспускали, — здригнувся Влодко, показуючи на величезного собацюру, що вийшов з буди, брязкаючи довгим ланцом.
— Таке скажеш, — посміхнувся фотограф. – Псів не спускають на уродзоних шляхтичів.
— Знав би ти, що про того дідича в корчмі розказують...
— Але ж ти не побоявся!
— Бо в мене немає злих намірів, і він се мусить відчути.
Юліан здивовано підняв брови.
— Ну, добре, я ще вчора обіцяв показати священику деякі світлини. Заберу й піду.
— А я до корчми. Гадаю, єгомость не дозволить мені виголосити завтра у церкві проповідь. А жаль, бо ми з ним подібні... Він говорить про рай на небі, а я — про рай на землі.
— Бійся Бога, який рай у Америці?!
— Для мене, де свобода, там рай.
"Свобода там, куди ніхто не сміє заглянути — в душі чоловіка," – хотів сказати Юліан, хоча йому здавалось, що Влодкова душа не мала таких потаємних закутків, де можна було б тішитися правдивою свободою. Тому він подумав про свою, власну, свободу. Міг би хоч зараз зібрати манатки1 й піти зі села. Міг би виїхати з Дрогобича, не прощаючись. Ні, цього йому зараз не хотілося. Хіба піднятися на он ту лису гору і звідти подивитися на села, що тягнуться вздовж ріки. Але мав цікавішу зустріч і не піддався спокусі, як личить зрілому мужеві, котрий обмежує свої раптові забаганки.
Бульбу викопали до полудня й розсипали у стодолі, аби підсихала. Потім пообідали з того, що вчора принесли сусіди. Петро подумав, що ще день-два і про їхнє горе всі забудуть, а йому треба буде напитувати якогось заробітку у дворі, аби не відлучатися з дому й не лишати Орка самого. Хай піддужчає хлопець, аби не вхопила його та хвороба, що скосила жінку й доньку. Йому кортіло ще на полі спитати Орка, чи не банує1 він за сестричкою, але син зарився, як кертиця в землю, не дав до себе діткнутись2 ні словом, ні поглядом... Хотів перебути свій жаль сам. Їм би зійтися, але кожен терпів від сумління й чувся винним у тому, що Орися вмерла, будучи сама в хаті. Петро не знав, що робити. Ходив по оборі, приніс води, а Орко мріяв лиш про те, щоб сховатися на печі, впасти у забуття, як тоді в ніч похорону. Але було ще рано, тому він сидів у хаті й дивився у вікно, як любила дивитися Орися.
— Слухай, Орку, — сказав батько, входячи до хати з наруччям3 дров.— Зараз я переберуся й піду до управителя, а від нього до єгомостя. Замкнися на засув, і хоч би хто, окрім мене, кликав, не відзивайся. Або піди до когось з хлопців.
— Я тут лишуся.
— Напоїш Гривка й даш йому трохи вівса.
— Добре, тату.
Не міг його взяти з собою, хоч ризикував. Люди будуть на них обох дивитися з жалістю. Орко все його слухав, і буде сидіти сам.