Найкраще село, найекзотичніші парки не зрівняються розкішшю повноти з першою-ліпшою київською вулицею.
За спиною почула вона силу-силену вигуків: "Мар’яна? Та то не може бути! А засмагла! Де це ти так?" То тільки Слава може створити тобі почуття, що ти — найпобажаніша в світі зустріч. Якщо ти думала оце, що нікому непотрібна, то в цю мить перетворюєшся у найнеобхіднішу і найцікавішу людину в Києві.
Слава йшла в товаристві свого вірного лицаря Мишка і ще когось із її численних друзів та приятелів. Новини Мар’янині вбік, перше Славині. Цього літа Слава була в дуже цікавій екскурсії — Ташкент, Бухара. Мишко вже захистив дисертацію і пішов науковою лінією, він уже кандидат партії. А тепер оце вона йде вступати на курси…
— Які курси? — вхопилася Мар’яна. — В Києві є сценарні курси? А я оце йшла поновитися на французьку мову і може англійську. Може б і мені…
— Ту бі, ор нот ту бі? — сміється Слава. — Я винесла з англійської мови тільки цю одну гамлетову фразу…
Одна з них вигадувала курси, екскурсії, заняття — від б’ючкої життєрадости підкріпленої твердою матеріальною базою, Мишковою міцною спиною. Друга вічно вчиться, не дбає про базу, і також із курсів на курси скаче… Замість думати, чим заплатить узавтра за кімнату, еквілібрує на павутинці сьогоднішнього дня. Проте ж, обидві піддають одна одній охоти, аж поки не просковзне яка мінорна нотка в Мар’яни. Тоді Слава починає свої теревені-вені.
— Ти якась ненормальна! Тобі треба заміж, чоловіка!
І коли не заважає Мишкова присутність, Мар’яна допитується — а що ж таке нормальність, норма? На Мар’янину думку, норма у корови, яка щороку приводить теля. А все решта — збоченість, ненормальність. Люди вже давно збочили, тільки форми цієї збочености множаться та складнішають, як складнішають і всі інші галузі людського співжиття. Тільки одні збочення узаконені, а другі ні.
— От чому б ти, Славо, не завела собі такого пуцьвірінка?
— О, ні! — егоїстично мотає головою Слава. — Мені більше буде. Та й, крім того, я маю так багато інтересів у житті. Воно б мені тільки заважало. Я ж не корова!
— От бачиш! Людина — не тварина. Ти цілком виправдуєш свою збоченість, а мені допікаєш. Мої закони ще складніші, ніж твої.
— Ти просто кручена!
— Теревені-вені, вербові колеса…
Ці сварки не перешкоджали Мар’яні приятелювати із щасливим подружжям. Мишко на базар ходить; ґудзики сам собі пришиває — Слава вірші пише. Гармонійна пара.
І от, як попрощалися Мишко та приятель, Слава з Мар’яною зосталися самі, — таємничо каже Слава:
— Ти знаєш, що було? Я закохалася, а Мишко втік від мене і я мусіла його розшукувати. Він зажурився, що я йото не люблю, захворів на одній глухій середньоазійській станції і вирішив там померти…
Щаслива пара?
— Мені тільки обов’язок наказав його шукати, а я його не люблю. Він мені так остогид!
Гармонійна пара?
— Якби не мої захоплення, то я жахливо нудилася б із ним. Ледве присилувала його піти науковою лінією, а то просто сором, що я — поетеса, а він таке ніщо!
Як уже ці не знайшли гармонії, то що ж це за світ такий? Тільки й різниці між ними та Мар’яною, що вона швидше, щиріше те відчуває, бунтується й не приймає, а вони всі лицемірно несуть свої шлюбні ярма і вдають щасливі парні родини.
— Славо, не журись! Здається, весь світ такий. Щось діється із ґрунтовою скелею, що на ній стоїть інститут сучасної родини. Всі ми чуємо підземні поштовхи й шукаємо твердішої опори та тільки навпомацки, — потішила Мар’яна.
— Знаєш, що? — винайшла панацею Слава. — Ходитимемо на сценарні курси, ти і я. А Купер’ян каже: "Якось то буде!"
Ця Слава чудесна.
Але за хвилину Слава згадала:
— А твоя фабрика?
— Я не пішла навіть по розрахунок, боялася, щоб не ступити ще раз на те місце та не прилипнути знов на довгі місяці.
— Ну, ти ж і волоцюга! — захоплено вигукнула Слава. — Довше, як півроку, ніде не всидиш… Ходімо, вже дощу не буде.
VII
Третє серпня. Шепіт зав’ядання, таємна смерть. Як швидко минає літо!
Завжди вражають Мар’яну не так прихід осени, як її таємні вісники в розквіті літа. Вже як пожовкнуть і почервоніють дерева, як замріє-замиготить блискотливо павутинка на тлі блаженної блакиті, як сонце пригріває ласкаво й не палить, як на вулицях стоять кагати з кавунами, — тоді все дихає розкішшю, ситістю й завзяттям до життя. Тоді хочеться до чогось-десь прикласти нагуляні за літо сили. Хіба наша Україна так уже перенасичена силами, що Мар’яниної частки непотрібно?
Справді, Мар’яна й досі не знає, що робити. Вже й жовтень надходить, вже й м’які, туманами обгорнені та листям присипані дні покотяться — щось треба було б… Сценарні курси? Ось читала оголошення про набір слухачів на курси східніх мов. Що вибрати? На чому зупинитися? З західніми біда, треба практики, а без неї — одна марнота часу. Якби влада Мар’янина, то й там, і там — та треба ж і про насущний колись подумати.
Інколи заходив, не забував Януш, але щодалі — робилися вони все милішими, все приємнішими навзаєм знайомими. "Ти" лишилося, але було воно підставою для дружніх порад, інтимних одвертостей, дуже чемних і коректних прогулянок. Проте, ніколи вони не поступалися одне одному в думках, і це був найбільший сенс цих зустрічей. Януш сам, здається, не дуже грішив практичністю, але проповідував Мар’яні обачність, розміреність, потурання людським вадам. Мар’яна ж завжди перекидала шкереберть "таку зачовгану філософію", іґнорувала вигоду, а обіцяла жити й далі "за законами серця".
— Треба тверезо приймати всі вади в людях, не вимагати чогось ідеального,.— вчив Януш. — Суддя сам хабарі брати може, але він наставлений судити за хабарництво…
— Так тоді він не має права судити!
— Ти поспішила родитись на триста років. І раджу тобі не лізти в святі!
І як послухати його, то Мар’яна й не людина, а тінь, так на шістдесят-сімдесят відсотків не вистачає людини. Ні, він не може скласти їй характеристики! То каже, що нежиттьова, тягнеться по землі, то відразу ж — не почуває ця Мар’яна землі під ногами.
— Ти літаєш у хмарах — і коли вже тебе життя навчить?
— Але ніколи ще низька вигода не виграла — не виграєш і ти…
— Я хотів би тебе бачити через десять років, коли тебе поб’є трохи…
— Хай б’є, але б’є за те, чого хочу я.
— Ти — доросле дитинча! Нездорово протиставляти себе всім. Ти що думаєш, — для тебе якісь особливі закони діють? Інші, ніж для всіх?
— Так. У кожного свої закони. Одне нахлепчеться до переситу з цебрів, а друге щасливе пахощами фіялки.
— Я просто не приймаю такої людини.
Добре хоч те, що Януш не приймає, це вже краще, ніж "хапай, що можеш". Але Мар’яна хотіла б бути божеством.
Отакий то роман у Мар’яни з Янушем. Очевидно, щоб закарбувати сподівані в Мар’яні зміни, він раз-у-раз навідується. А вона вважає його все більш і більш позбавленим фіялковости,. переграною платівкою. Як мало — бути лише зовні гарним! Наперед уже знала, як поведеться в тій чи іншій ситуації такий братерсько-милий і такий незавуальований Януш.
Мар’яні лишалася незаповненість. Ту незаповненість вона хотіла б вирівняти. Сценарні курси? Східня якась мова? Хай же й Мар’яна стане практичною людиною, хай Януш втішиться плодами свого виховання. Сценарні курси й східня, скажімо, таджицька мова. Експедиції, два фахи в руках. Навіть для культурфільму про республіки СРСР треба знати сценарну техніку, — так їй роз’яснила Слава.
VIII
Туман осідає на пальті вогкістю, хоч угорі сяє синя бездонність неба. Так тепло, що Мар’яна мусить посидіти кілька хвилин у саду під Золотою Брамою. Який несамовитий бенкет барв навколо! І серед цієї брондзи, міді, червоного й жовтого золота кленів, сокорів, берез, каштанів так задумливо снить Золота Брама! Навіть на самій арці воріт вмудрувалися вирости великі білокорі берези з ґраціозним спаданням тонких батіжкових віт. А там же колись була церква. Отже, саме тепер Мар’яна сидить за княжим містом і напевно якраз на шляху, що ним в’їжджав у Київ на білому коні Богдан…
"… Ярослав собра воя многи… виступі із града, ісполчі дружину… і сташа перед градом, а печенезі приступаті почаша і соступішася на місці іде же стоїть нині свята Софія… бе бо тогда поле внє града…"
Звідки це припливла їй ця слов’янщина? Та це хто-зна коли, хтозна де читано! Оце тут вона й сидить, де "печенезі приступати почаша", "на полі вне града"?
Не знати, скільки вона сидить, бо туман закрив і барви саду, і навіть сховав зеленість ослону. Все таке молочно біле, що почуваєш себе не в центрі міста на Володимирській, а справді "в полі внє града", у чистому порожньому полі… Так іще було цього літа, серед поля й рідкого золота…
— Такий туман, що я, слово чести, міг пройти і вас не помітити, — почула Мар’яна над собою знайому чиюсь вимову з м’якими, майже однаковими с і ш.
Обернулася, а то — Левко Береговий, аґроном. Знайомство, вивезене із села. Усміхається — і не знаєш, чи він гумористично, чи ніяковіє. Чи радіє, чи хоче сісти на ослоні, чи утікати… Ці непевні рухи, наче в школяра, що не вивчив завдання… Так і хочеться допомогти йому, підказати.
— Чи ви дуже поспішаєте? Посидьте на полі… — привіталася Мар’яна. — А я оце в цю мить подумала про вас, про те рідке золоте навколо нашого ковчегу. Боже, яке синє небо було тоді! Як п’ять хвилин тому було тут. Я так люблю літом у цю сяєвну синяву заплющувати очі, а розплющивши, вражатися музикою блакиті…
І хоч Мар’янині слова про синяву і блакить зовсім не до речі в цьому тумані, та саме недоречністю знімають вони з Левка ніяковість, він сідає поруч і каже:
— Справді, наче поле. Вірніше, позачасова позапросторінь. А чого це ви тут сидите? Не на праці, не на фабриці?
— Я вибираю собі фах. Треба бути практичною, каже мені один приятель, і я вирішила оце в цю хвилину піти на курси східніх мов. Маю фатальну спорідненість із Сходом…
Що за тонка людина цей Левко! Чутливий до вібрацій, він також відразу переключається в "позачасову позапросторінь".
— Хочете стати принцесою сералю?
— О, ні, я так люблю полінуватися. На фабриці "соцзмагання й ударництво", "догнати й перегнати", а я люблю, коли не треба пам’ятати про годинника.
— "Щасливі годин не лічать"? Знову ви закохані? А як з Морозом?
— Щоб ви знали: як мені не вистачає себе, аж тоді закохуюся.