На півдорозі з тачанки сплигнув.— Бо це ж треба, справді, волячу шкуру мати, як на Кандибі, щоб витерпіти всі оті незаслужені образи Кушніра.
— А чим же він образив тебе?— здивувався й занепокоївся Артем. Грицько тільки й чекав на це запитання (може, заради цього й прийшов — подумалось Артемові), бо зразу ж охоче став розповідати.
Почалось, либонь, з того, що за весь час у Підгірцях п'яти хвилин не викроїв Кушнір, щоб поговорити з ним. Хоча поза очі напередодні — сам Кандиба розповідав потім — дуже цікавився ним та все докопувався, дарма що немало вже й сам знав, невідомо з яких джерел,— і про стосунки його з Івгою, і про перехови в школі юнкера-панича, і навіть про доброзичливе ставлення до Грицька старого Погорелова... Проте під час особистої зустрічі сьогодні ні словом не обмовився. Можна було подумати, що Кандиба зумів розвіяти геть-чисто всякі його сумніви. А виявилось, що була тут зовсім інша причина. Просто відтягував розмову на останні хвилини.
— Того й на тачанку до себе запросив. І тільки-но виїхали з двору, зразу й став обмацувати мене.— Від самого спогаду Грицько мимоволі здригнувся з обурення.
— А ти що, лоскотів боїшся?— пожартував Артем.
— Не боюсь, а гидко! Яке йому, зрештою, діло до того, з ким я кохаюсь?! Я ж не цікавлюсь партійною приналежністю його жінки чи полюбовниці — не знаю, як там у нього,— то чого ж він стромляє свого носа в моє ліжко?! Або таке: чого я взагалі зв'язався з партизанами? Коли ж міг би цілком вільно хліборобити собі з батьком; благо — є на чому, бо й своєї земельки є, та й поміщик Погорєлов, напевно, не буде ж невдячною свинею... Сам не тямлю, як я стримавсь. Згадав, що гвинтівки, належні мені, лежать іще в Гусаковій коморі, ото — через те. І навіть намірився щось відповісти йому, почав навіть чемно так: "Датуйте мені, але..."— і не спромігся далі, зірвавсь. Збагнув раптом всю принизливість свого становища: він мені тикає, а я його величаю; він мені по-своєму, по-російському, а я... спрацювала-таки ота пружина, туго накручена солдатською муштрою!— таким суржиком мелю, що аж самому гидко. Та бий же тебе лиха година! Не на нього, на себе лютую — за оцю рабську мою психологію. І рубонув раптом зозла: "Слухай-но, браток.— І вже тепер щирою вкраїнською мовою:— А чи не здається тобі, що запитання оце твоє дурне і я міг би тобі поставити: чого ти — в партизанах? І навіть з більшою підставою, аніж ти мені. Бо як не є, а ти ж — росіянин, хоч і тутешній, для тебе тяжке лихо оце у нас на Вкраїні — окупація, грабунок серед білого дня, але й тільки; а я ж українець, для мене це — рідну матір мою ґвалтують просто на очах у мене! То є різниця? В кого більше підстав?!" Скривився, бачу, а мені байдуже. Бо в ту мить я вже вирішив був усе. А тільки жаль було гвинтівок. Питаю в Кандиби — чи не можна завтра прислати по них, дарма що іржаві, самі вже доведемо їх до діла. То Кушнір не дав Кандибі й рота розкрити. Сам відповів за нього.
— Невже відмовив?— не втерпів Артем.
— Мало сказати —"відмовив". Але ж як! І зараз, при самій згадці, аж у голові макітриться! "Уж очень ты шустрый, парень!" (Не поспішай, мовляв). Поки не перевіримо кожного з твоїх просвітян щирих, а заодно й тебе самого, та — з пісочком!— і мови не заводь про зброю!.. Ну що б ти вчинив на моєму місці?
— А Кандиба що ж на це?— спитав Артем, ігноруючи Грицькове запитання, як чисто риторичне.
— Наче води в рот набрав. Слова не сказав на підтримку мені. І подумав я: що — той, що — той! Обоє — рябоє. І ну вас к лихій матері обох!.. Та й взагалі, ну скажи, Артеме, на хріна мені все це здалось?! Мало ще мені ввірилися за три роки війни благородія всякі, щоб ото я ще й тепер... В якому вій чині в царській армії був? На кадрового офіцера не скидається начеб; з "плескачів" скороспечених, мабуть, із прапорщиків?
Артем сказав, що, наскільки йому відомо, Кушнір ніколи у війську не служив; навіть і під час війни — каторгу свою відбував десь аж в Якутії. Відповідь ця Грицька неабияк збентежила, і він довго йшов мовчки, як видно, трудно освоюючи нові, не відомі досі йому і зовсім не сподівані факти з Кушнірової біографії. Нескоро вже обізвавсь:
— Ну що ж, каторга справді — діло сурйозне. І це, звичайно, трохи міняє справу, але не так вже й круто. Якщо поміркувати, то хіба й ми з тобою, Артеме, на війні не ту ж каторгу відбували! А тільки — куди важчу за якутську. І нема чого нам прибіднюватись, ставати "руки по швах" перед кожним без розбору, хоч би й політичним каторжанином.
— А чого ж без розбору? У партизанський штаб губком його призначив.
— Отож. Тому й виникає мимоволі питання: біля сорока мільйонів нас, українців, і народ ми працьовитий, здібний, волелюбний, з такою — хоч і трудною, але ж і славною історією, то невже ми не можемо і зараз, у двадцятому сторіччі, на другому році революції обійтися... без "варягів"?
— Це ти про Кушніра? То який же з нього "варяг"! — знизав плечима Артем.— Що росіянин? Е, Грицьку, щось ти не з того тону співати став! Чи не за ївжиним камертоном?
— І ти туди ж!— спалахнув Грицько.— Просто не второпаю, чого ви всі на ївгу! "Націоналістка"! Ну то й що? Чому це неодмінно вона має на мене шкідливо впливати, а не навпаки, я — благотворно на неї?
— Дай бо нашому теляті вовка з'їсти.
— Так от знай: за ці півроку від колишньої ївги мало зосталось. Вона вже і не в партії навіть. Довів-таки, що не жіноче це діло. Не дуже, правда, й опиналась: "Може, й маєш рацію, бо тут хоч би на тебе пороху стало!" Опростилася: пекти-варити навчилась, сама шмаття пере, не гребуючи і моїми підштаниками...
— Я не так її особисто на думці мав,— похопивсь Артем, не бувши певен що за підштаниками не послідують, може, навіть іще інтимніші речі,— і не так її власний "порох",— як зовсім іншого роду "вибухівку"— в палітурках, якої вона напхала у твою солдатську торбу отоді в Славгороді. Бачив потім у тебе в хатині — цілу купу переглянув: ^ихайло Гру-шевський, "Історія України — Русі", "Повія" — не пригадую автора, але дуже, як видн^ потрібна книжка на цей момент! Щось із Винниченкових творів...
— Переглянув! А ти б почитав.
— Читав мало, визнаю. За нікольством не вхопиш усього. Зате зараз надолужую. Не про книжки кажу, а про оті криваві сторінки, що вони,— той же Грушевський та Винниченко як верховоди Центральної ради вписали в живе тіло України. Німецькими та гайдамацькими шомполами, розстрілами, шибеницями... Ні, Грицьку, по-дружньому раджу тобі: вріж поли та тікай од таких своїх наставників.
Грицько обурився:
— Не кажи юринди! Чого вони мої! Свою голову маю на плечах.
— Та маєш. А проте бач, хоч би й оцю твою дурну мову про "варягів" узяти. Хіба ти своїм розумом до цього дійшов,— з чужого голосу верзеш! Та вже ж не з чийого, українські поміщики та буржуї і всі, хто з ними, сплять — у сні бачать, як би клина вбити між українським та російським народами. Бо розуміють, що це — неодмінна умова, за якої тільки й змогли б вони свою самостійну буржуазну державу створити. Засновану на експлуатації свого "рідного" робітництва та свого "рідного" трудящого селянства, а значить, в тому числі й тебе самого. То де ж твоя голова, що й собі повторюєш за ними: "варяги"!
— Ти що,— аж зупинився вражений Грицько,— чи справді за націоналіста мене маєш?— І, не чекаючи на відповідь, гнівно заперечив:— Яка дурниця! Таж я на фронті за три роки війни скільки друзів щирих мав серед росіян! Хоч, правда, вистачало й недругів. З числа отих, для кого ми, українці, були тоді не "малоросами" навіть, а "хохлами" та "мазепами" То щось і в Кушнірові мені...
— Ну це вже ти зря!— похмуривсь Артем.— Як це можна отаке на людину зводити без всякої підстави?
— А те, що за цілий день (а Кандиба каже, що й завсігди отак!) жодного українського слова не вжив, не підстава хіба?
— Хистка!— сказав Артем, а Грицько повів далі:
— Коли б це чоловік прийшлий — простимо було б, але ж він тутешній. Либонь, іще дід його прибився був із Курщи-ни на шахту в Донеччину, то він вже тут народився. Ну й живи собі на здоров'я. А тільки ж і ти відповідно стався до нас, туземців, з повагою. І перш за все мови нашої не нехтуй. Своєї не цурайсь, але ж і пашу знай. Не змушуй мене...— Він зробив паузу, щоб приховати схвильованість, і закінчив з відразою в голосі:— І досі в роті гидко від того суржику, що молов язиком!
— А ти б не молов! Я ж говорив із ним весь час по-українському і нічого — розуміли один одного. То отак поволеньки і призвичаїмо. Та й не тільки Кушніра, а й всіх, на нього схожих. Політика партії в національному питанні ясна і тверда. Дехто з русотяпів-великодержавників спробував був минулої зими на Україні, то сам товариш Ленін так осмикнув, що навряд щоб повторилось.
— Твоїми вустами, Артеме, мед пити!— скептично посміхнувсь Грицько.— Може, й побрив би, та сам знаєш — "несть пророк в отечестве своем" .
— А я в пророки не пнусь. Не пророкую, а так мені здоровий глузд мій підказує. І віра непохитна моя в мудрість партії. Але, звичайно, наївними дурниками були б ми, коли б думали, що все вже буде іти гладенько. Ні, ще буде всього... Бо першими за всю історію людства зробили ми в себе соціалістичну революцію, першими в світі створили свою робітничо-селянську державу. Тож нема з кого прикладу брати. Своїм розумом доведеться доходити до всього, та своїми руками...
Отак розмовляючи, вони і незчулись, як опинилися на узліссі, зачудовані химерною ілюзією виходу з ночі, яка щойно облягала їх в гущавині лісу,— не вперед, а назад в часі — в ясне надвечір'я отут, на узліссі.
— Не вгадав трохи: ранувато вийшли,— сказав Грицько.— Доведеться почекати. Сідаймо.
Вони посідали під кущем глоду на зеленім валу широченного рову і геть-чисто обмілілого за яких, може, й сотню літ і закурили мерщій, бо комарі ще лютіше напали на них, просто не було відбою.
А ніч і справді тільки ще надходила — прегарна і урочиста. Захід іще палав загравою, і відблиски її золотили краї темної нерухомої хмари, що гірським пасмом простяглася навскоси через півнеба. Села в пітьмі вже не видно було — самі вітряки бовваніли на белебні, але у надзвичайній тиші, поглибленій комариним гудінням, долинали сюди по-святковому лагідні^ечірні звуки і мовби аж запашні — та клечальна ж неділя !— і такі знайомі й милі серцю.