А потім, уже в Князівці, власне, не так у самій Князівці, де мало й бувала, як по лісових хащах та по глухих селах лісових, серед людського горя,— і незчулась, як вилікувала своє серце. Хай і не зовсім іще, але вже цілком спокійно, незлобиво могла думати про Артема; і розважливо, як отоді, у Славгороді — до тієї "метаморфози" з нею, міркувала собі: "Ні, таки справді нема чого нарікати на нього. Бо зробив, як і повинен був зробити: вчасно розрубав вузол. І нехай їм щастить! Але ж і я люблю його!— озивалося серце.— Ну то й люби. Хто тобі не дає! Люби, мучся, серед ночі в тривозі кидайся зі сну..." А вчора, коли дізналась від Кушніра, що живий і мав би вже кілька днів тому сюди прибути, то цілу ніч не заплющила очі в тривозі. Бо де ж він міг забаритись отак, коли ходу з міста сюди всього кілька годин? Невже по дорозі в пастку потрапив?!
Тим-то, зустрівшись з ним оце щойно на стежці, не могла стримати ні подиву свого, ні буйної радості. Аж зашарілась була і замалим не кинулася, щоб обняти його. Але ж і він... Хіба не помітила, як і він зрадів їй. І зараз оце, розповідаючи про себе, не раз уривав свою розповідь і все поривався до неї з розпитами. Та вона ухилялась кожного разу, навертаючи його новим запитанням до розповіді про себе-таки.
— Ну а зараз, чого ж ви не в Байраці, з усіма?— І вкрай здивовано:— Що таке?— Бо перш, як відповісти, Артем сполохано оглянувсь і лише по тому сказав заспокоєно:
— Та ні, це вже було б не просто невезіння, а — диявольське! Коли б саме за ці десять хвилин, що стоїмо з вами, проскочив він...— І став розповідати про підступного Гусака. Але тепер уже стояв до його садиби в зручнішій позиції і прогалину на вгороді од повітки до конопель, де тільки й видно буде його на стежці, не спускав із поля зору.
— Ну, а ви ж, Мирославо, у Підгірці надовго?— скориставшися з мовчання пригніченої дівчини, спромігся нарешті перевести мову на неї.
— Не знаю. Мабуть, ночувати будемо в Зеленому Яру, а завтра — в Князівку. В Озерянську волость дуже треба мені. От лихо з цим сипняком!..
— Жаль, дуже жаль!— засмучено сказав Артем.— Стільки часу не бачились. Стільки сказати хочеться!..
— Але ж я й так знаю вже все.
— Е, ні, не все. Бо звідки б же, коли про це навіть і я... зовсім не певен, чи до пуття знаю...— І пошепки:— Він!
Справді, з-за повітки на стежці спершу з'явилася Пріська — у квітчастій хустці на голові, у синій святковій керсетці; за нею її чоловік, теж по-святковому вдягнутий і в руках — у білу хустинку чи в якусь шматину загорнута, мабуть, паляниця. У гості кудись. Чи не до тещі у Вітрову Балку! Проте Артем не рухався з місця, щоб не привернути на себе їхньої уваги. Лише повернувся спиною до них, щоб не впізнали. І продовжував розмовляти з Мирославою. Хоч, ясна річ, мова вже була не про те.
— Чим би я могла допомогти вам?— шепотом спитала Мирослава.
— Ідіть мерщій — на вулиці на колодках побачите Гука Серьогу, з патронного заводу; нехай зразу ж біжить Гусако-вим городом у берег, на підмогу мені.— І затим — якраз Гусак із жінкою зникли за височенькими вже коноплями,— пригнувшись кинувся й собі бігцем у берег. В кінці городу уповільнив ходу, бо вже побачив, що встигне якраз, переступив перелаз і був уже на стежці, що вела уздовж річки до мосту.
— Он ба, і супутник нам!— весело сказала Пріська від перелазу, побачивши за два кроки на стежці Артема.— Ти, мабуть, теж у гості додому?
— Ні, не супутник,— підходячи до перелазу, відказав Артем.— Та думаю, що й тобі, Прісько, мабуть, краще буде відкласти гостювання на потім.
— А чого це?— здивована застигла на перелазі.
— Бо самій тобі лісом іти...
— Я не сама,— не дала й доказати.— А з чоловіком. Гусак стояв тут же. Хмуро й насторожено дивився на Артема, але в розмову не встрявав.
— Чоловік твій зараз нам тут потрібен.
— Та з якої речі!— не втримався Гусак, обурений, знизав плечима.— Я ж сказав Кандибі, що після свят займуся тим ділом.
— Не про те діло мова. Про інше.— На цих словах Артем узяв Пріську за руку й допоміг їй зійти з перелазу. Тоді й сам переліз до них на город.— Вернімось до хати!
— І не подумаю!— уперся Гусак. Мабуть, догадався вже, про що йдеться. Але духом не підупав: не втратив іще надії якось викрутитися. На крайній випадок — кругом ні душі — всадить кулю йому в перенісся та й давай бог ноги!.. "Е, спізнивсь!"— тьохнуло серце, озирнувся на гупіт ніг і побачив, що стежкою сюди біг якийсь незнайомий чоловік, але бачив його за обіднім столом у Вухналя в хаті; ясно: кореш Гармашів. "Донаминавсь!" Проте рука автоматично смикнулась до пояса, і, коли б Артем не був отакий пильний, кінчилося б погано для нього. А то вчасно схопив Гусака за руку — заломив її за спину йому, а правицею рвонув полу піджака й вихопив із-за пояса наган.
— О, передбачливий!— хрупнув курком — поставив його на бойовий взвод.— Ну, ступай!— показав наганом на стежку до хати. В цей час підбіг і Серьога.— Забери в нього клунок.
— Та це ж паляниця — гостинець,— похопилась Пріська.— Давай сюди!
— Ні, тут є щось, окрім паляниці,— сказав Серьога, намацавши пакуночок — загорнуте щось в газетний папір. Як виявилось — гроші.— Ого!
— Просив тесть в позику, на воли, то оце й прихватив,— пояснив Гусак.
— Розберемось. Ступай, ступай!— Артем ішов слідом за ним і думав: а куди ж його подіти тим часом? Не стовбичити ж біля нього, поки з Байрака повернуться! Вихід підказав Серьога: в комору, куди оце зброю склали. От і буде під вартою. Це, дійсно, був вихід. Щоправда, довелося немало з вартовим поморочитися. Бо спершу й слухати не хотів, але потім умовили-таки. Серьога звичайним цвяхом відімкнув замок, Артем порадив Прісьці принести оберемок соломи. Та кожух візьми.
— Кожух?— здивувалась молодиця, бо припікало вже хіба ж так.
— А його лихоманка тіпає. Казав: "Під кожух оце як заберусь — на цілі сутки". Думав, знайшов дурних. Маєш тепер нагоду. Ну ж, заходь!— А як Гусак і тепер, перед самим порогом, уперся, то насилу стримуваний досі гнів шарпнув Артема до нього; схопивши Гусака за карк, він зірвав його з місця й турнув через поріг у комору.
XXII
У Вітрову Балку Артемові треба було не тільки щоб провідати своїх рідних, а ще в одній нагальній справі. Бо допит Гусака не дав нічого, як не старався Гудзій. (Саме його Кушнір, від'їжджаючи разом із Мирославою Супрун із Підгірців, залишив розслідувати Гусакову справу). Затявся в одну шкуру: не був у Славгороді, і хоч кілок йому на голові теши! Та й чого б він мав у той Славгород, коли ж, мовляв, уся його "комерція" пов'язана тільки з Полтавою!? Отож і цього разу в Полтаві був. Привезений Кандибі хлопець хіба ж не переконливий тому доказ!? Проте і Гармашеві не можна було не вірити, що бачив Гусака в Славгороді того дня вранці,— на другий день після страти німцями Тимоша Невкипілого. А коли так, то вже саме заперечення Гусаком факту свого перебування в Славгороді та кружний шлях додому через Полтаву (аж із двома пересадками, тоді як ромоданівським поїздом не було жодної) набирали дуже підозрілого смислу; а основний аргумент (Кандибин хлопець) просто перетворювався на свою протилежність, себто на доказ проти самого Гусака. Бо, як засвідчив Кандиба, він, власне, ніколи й не просив його об тім. Була колись розмова, але, по-перше — в жарт, а по-друге — два місяці тому! За цей час у Полтаву Гусак їздив щонайменше разів зо три або й чотири, проте за хлопця згадав чомусь тільки тепер. Несамохіть виникає думка, чи не навмисне припасав оцей хитрий "хід конем" про якийсь особливий, крайній випадок. (Що ним цілковито міг бути і такий, як страта Невкипілого; а особливо, якщо й сам був до того причетний). Тому зараз усі зусилля Гудзія були спрямовані на те, щоб з'ясувати,— і абсолютно певно!— чи таки був Гусак того дня у Славгороді. Від цього залежала сама подальша доля його: поживе ще на світі, чи, як скаженого собаку, знищать негайно. Отож і був Гудзій дуже обережним. І, ясна річ, самим Гармашевим свідченням ніяк не міг задовольнитися. Тим більше, що сам Гармаш визнавав, що бачив Гусака тоді лише мигцем, і хоч запевняв, що помилки нема ніякої, Гудзій лишався при своїй думці: треба, щоб хтось іще ствердив це. А хто б же міг — окрім Христиної тітки та Мегейлика? (Якщо, звичайно, захочуть встрянути в це діло). Тільки ж для цього треба з'їздити в Славгород. І не кому ж іншому, йому доведеться. Без всякої охоти, ну та раз треба, то Артем ладен був і на це. Але Гудзій був проти його поїздки у Славгород: дуже великий риск; інший спосіб треба знайти. Отоді Артемові й спало на думку — попросити Христю з'їздити замість нього у Славгород до своєї тітки. Це було тим більше доречним, бо мала, мабуть, і без цього потребу побувати в місті: адже вибралася тоді поспіхом, не заходячи навіть до Бондаренків, не взявши нічого з своїх пожитків, навіть з одежі, в чім була — в тім і поїхала. Тому добре було б вирядити її підводою (з якоюсь оказією), а не поїздом. З тим, щоб за одним заходом забрала вже всі свої пожитки, та й швидше б обернулася,— коли не обидеиь, то принаймні за два дні що-найбільш. Продумане було в нього вже й що саме мала б привезти від тітки: оту фотографію (потайки від дядька Йвана, звичайно) та хоч би кілька слів за її підписом, про те, що зображений на фото Лиходіїв приятель Пашко столувався в неї, як його гість, на минулому тижні протягом двох чи скількох там днів. А коли б схотів ще й Мегейлик поставити свій підпис на тому документі — ще краще... З цим він і йшов тепер додому.
На сторожову заставу поблизу хати лісника прибув, коли вже звечоріло. Так вони й домовлялись із Грицьком Саранчу-ком іще в Підгірцях. На заставі його мав чекати котрийсь із Саранчукових хлопців, який і буде йому за провідника. Проте замість котрогось із хлопців чекав його тут сам Грицько.
— А чого — сам? Не знайшлося послати когось іншого?— Коли вже простували від застави до узлісся, спитав Артем.— Чи ти, може, після збору загону ще й на селі не був, оце тільки добираєшся?
— Та ні, був на селі. А от якраз у Байраці не довелось...— І на здивування Артемове, бо при ньому ж тоді, зразу по обіді, від'їздив і він з усіма разом із Підгірців на збір загону, пояснив, що не доїхав тоді до Байрака.