І це були чи не найліпші години в її житті. Дуже полюбляла в такі години прилаштуватися в тій же їдальні (в своїй кімнаті не сиділося) і робити щось своє. То дарма, що заглиблені — кожен у свої роздуми — обидва гравці не помічали її. Тим краще: вільніше було їй щось своє думати, якщо в руках була якась бездумна робота — в'язання абощо. Проте і за думками, так само як за читанням, весь час у свідомості чатував недремний вартовий, і досить було Артемові тільки невдоволено мугикнути чи просто рипнути стільцем, як вона вже насторожувалася: "Що, Артеме, непереливки?" (Термін із його словника).—"Дарма!" Але іноді, в особливо скрутному становищі, одверто признавався, що таки "дав зівка". Тоді вона відкладала своє рукоділля чи книжку і поспішала йому на допомогу. Сідала поруч і, зорієнтувавшися в ситуації, обережно підказувала йому черговий хід: "Я б отак походила".—"Ну що ж, так і походимо",— погоджувався Артем; не завжди, правда, та й не одразу, а після роздуму; мовляв, "мудрі поради слухай, а роби по-своєму!" Цей "девіз" його попервах смутив трохи дівчину, але потім обвиклась, і вже оця його незалежність навіть імпонувала їй. Бо не таке велике щастя жінці мати надто зговірливого чоловіка, у котрого нема своєї думки.
Аж ось куди вже сягали її думки — мрії дівочі! І мала на це підстави. Сама не сліпа була — бачила, ким уже стала за ці кілька місяців для Артема; почувала, що й вона кохає його палко і віддано. Далебі, могли б уже бути щасливим подружжям. Коли б не ота невидима стіна, що стояла між ними перепоною до зближення. І спорудив її не хто інший, як вона ж сама. Отоді, отим необережним своїм запитанням, а він допоміг їй — своєю мовчанкою, красномовнішою за відповідь... І обоє розуміли це. Проте минали дні, тижні, місяці, а вони нічого не робили, щоб оту стіну-перепону зруйнувати. Артем — сподіваючись, що вона сама якось завалиться, а Мирослава хоч і знала, що не завалиться сама, не наважувалася з остраху. І врешті зважилася-таки...
За вікном била хвища, порощала в шибки сніговою крупою всуміш із дощем, торохтіла обривком бляхи на дахові, але вона нічого того не помічала, поринувши у спогади. Чула тишу й розмірене цокання маятника за стіною в їдальні та часті удари свого серця: ось-ось мав прийти Артем. Сьогодні (було це на початку грудня) повітовий партійний комітет ухвалив відрядити до Харкова товаришів — по зброю. Вибір припав на Куліша та Гармаша (обидва найактивніші організатори Червоної гвардії на патронному та машинобудівному заводах). Всі надії покладали на Супруна Гри-гора Наумовича; до нього в губком і мали вони звернутися передусім. Відповідного листа було вже складено й підписано Гайовим. А користуючися з щасливої нагоди, вона з батьками написала Гриші й свого листа і приготувала невеличку пере-дачу-гостинець малому Сашкові — свої ковзани-снігурки, що вже не перший рік лежать без ужитку, а йому будуть неабиякою втіхою. По цей лист та пакунок і мав зайти Артем. Обіцяв — десь годині о шостій. Бо від'їздити мали небарно, цієї ж ночі.
Батько після чергового сердечного приступу спав. Матері не було вдома — пішла до своєї сестри. Тому чуйно прислухалася, щоб вчасно почути кроки біля ганку й відчинити двері, перше ніж встигне подзвонити. Щоб не розбудив батька. Так і було. А потім сиділи в їдальні й стиха розмовляли в чеканні — з хвилини на хвилину мала повернутися мати, то, певно, захоче щось і на словах переказати Гриші. І, може, тому, що говорили стиха, часом навіть переходячи на шепіт, слова здавалися ваговитішими, аніж, можливо, були насправді. І це, звичайно, не могло не хвилювати їх. Спитала, за скільки приблизно днів можна буде управитися їм з поїздкою. "Та звідки ж знати хоч би й приблизно!— І міркував уголос:— Щонайменше дві доби в один, кінець, та там... За тиждень чи вправимось".— "Ой-о! Цілий тиждень?!— аж кинулась.— А ви так спокійно про це! А втім..." їй мимоволі пригадалось, як він зрадів, коли сьогодні вранці в партійному комітеті Гайовий оголосив про відрядження до Харкова його з Кулішем. "А що ж тут дивного!— на її ревниве нагадування про цей факт відповів Артем.— На таке діло, як роздобутки зброї, я ладен піхтурою до Харкова й назад. Бо, самі знаєте, зброя нам зараз потрібна, як хліб насущний". Відповідь ця її трохи заспокоїла. "А де зупинитись думаєте? Можна буде у Гриші". Артем відповів, що це справа проста: чи ж мало в нього друзів по роботі на паровозобудівному! У когось і приткнуться. "Та ви ж можете і в своїх колишніх квартирних хазяїв.— Артем насторожився. Бо вже не раз — жартома, правда,— Мирослава пригадувала йому дочку квартирних хазяїв, котру мав необережність, розповідаючи за своє харківське життя, назвати першою красунею на всю Журавлівку.— І як я не догадалась одразу, чому ви так зраділи цій щасливій нагоді побувати в Харкові!.." Артем важко горзнувся на стільці. "Ось що, Мирославо, будемо кінчати з цим!— сказав похмуро і вийняв з кишені кисет.— Годі у хованки гратись!"—"Давно б отак!" І вся напружилась, щоб гідно зустрінути найгіршу прикрість. Але Артем не поспішав. Скрутив цигарку, потім зліпивши її, рвучко звівся з стільця. "Та паліть тут!"— похопилась сказати. "Ні, не буду накурювати",— і вийшов у передпокій. Першим порухом її було вийти й собі вслід за ним. Але почуття власної гідності не дало їй цього зробити. Сиділа й чекала — в тій же напруженій позі і з таким нетерпінням, що навіть час уповільнив свій хід. Далебі, бо хіба ж за дві-три хвилини за годинником можна було стільки передумати, науявляти собі стільки всяких страхіть!— більш, аніж за всі місяці досі... А кинулась од гомону в передпокої. Не одразу навіть збагнула — з ким це він, а тільки — коли вже почула материн голос. Отак удвох вони і ввійшли до їдальні... Розмови цього вечора, звичайно, не відбулось. Єдине, чого домоглася від нього перед розстанням, що історія це давня, биллям поросла; і що ніякого відношення до Харкова не має. Словом честі запевнив. ("Ну що ж, спасибі долі й за це!") Але докладно розповідати не став, бо вже не був у настрої. Нехай, мовляв, якщо не мине потреба, розповість потім, після свого повернення.
Та обставини склалися так, що потім не до того вже було їм обом. Саме напередодні його повернення скоїлось оте лихо: роззброєння полуботківцями саперного батальйону, єдиної військової частини гарнізону, па яку можна було цілком покластися. І ні Гайового, ні Бондаренка в місті. Бо за кілька днів перед тим виїхали до Києва на Всеукраїнську партійну нараду, а звідти — в Харків, на Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Вона ж залишалась у партійному комітеті за Гайового. Розгубилась, звичайно. Проте за допомогою Кузнецова та покійного Тесленка скоро й оговталась. А тут іще й Бондаренко, дізнавшися в дорозі про прикрі події у Славгороді, вернувсь у місто. І врешті пощастило-таки дати відкоша гайдамакам. Хоч би вже тим, що вдалося вихопити свою зброю із склепу при казармі (і зробив це Гармаш зі своїми червоногвардійцями) та організувати загальноміську забастовку протесту і велелюдний мітинг під більшовицьким гаслом: "Вся влада — Радам!" З Артемом хоч і бачились того дня, і навіть не один раз, але, звичайно, жодним словом не обмовились про те; та й дико було б!.. І лише третього дня на Слобідці отоді, перед самим від'їздом Артема із міста, вони повернулися до тієї теми. "Ненавиджу!— сказав Артем про Христю.— Але хочу, щоб і цього не лишилося в серці, навіть рубця!"
"Е, хлопчику мій,— вся пойнята любов'ю до нього і майже материнською ніжністю, думала дівчина тепер.— Такого в житті не буває: коли гоїться рана — рубець залишається назавжди. Та дарма. І з рубцем на серці я люблю тебе палко і віддано і любитиму до самої смерті!.."
Тільки десь перед самим світанком заснула цієї ночі Мирослава. Проте спала недовго, чи хоч годину. Бо, як розплющила очі, в хаті лише починало сіріти. І так же сіро було у неї на душі. І тривожно. Не тільки тому, що мала сьогодні залишати домівку, і рідних своїх, і рідне місто, де народилась і де минуло дитинство її та юність... І не тільки залишати, а віддавати на поталу ворогові!.. Тривожно було ще й за оту свою химерну споруду, з таким натхненням і радістю будовану вночі, але — чи не на піску? Те, що вночі здавалося їй незаперечним, зараз уже викликало сумнів. І насамперед — оте її цілком довільне тлумачення слова "зійшлися"— в розумінні "дійшли згоди". Чи таки справді найчастіше вживане воно саме в цьому розумінні, а в даному випадку — і найбільше ймовірне? Єдиний, хто міг іще зарадити їй, порятувати,— це Бондаренчиха, тітка Маруся. Дівчина схопилася з ліжка й підбігла до вікна, глянула на їхні вікна — світилося в них. Тоді мерщій стала одягатись. На запитання матері відповіла,* що до Бондаренків попрощатися. Щоб уже, коли приїдуть по неї, не затримуватись.
Тітка Маруся вже поралася в хаті, і нікого більше з дорослих дома не було: Таня пішла вже на роботу, а Федір Іванович і не приходив ночувати додому; у відчинені двері за перегородкою видно було — в одному ліжку спали Петрик і Василько (мабуть, отак сонного і принесла його Христя, йдучи на роботу). "Чого це ти так рано?"— привітно, але й здивовано разом зустріла її господиня. Мирослава розповіла, що від'їздить сьогодні з ешелоном, зайшла попрощатися. І засмутились обидві. Посиділи погомоніли хвилин кілька, врешті Мирослава звелася з місця. "Ще я хотіла про одне вас, тітко Марусю, спитати..." Бондаренчиха терпеливо вислухала її і ще гірше засмутилася. Власне, це вже одне було красномовною відповіддю, але дівчина не задовольнилася цим. Тоді тітка Маруся сказала прямо: "Славонько, ну ти ж розумна дівчина і вольова,— викинь його з голови! — І щоб не було вже у неї ніяких сумнівів і ніяких надій, додала, згнітивши серце:— Ти питаєш... Та вона вже третій місяць вагітна від нього..." Сама потім Мирослава дивувалася, як у неї тоді не розірвалося серце! І де вона сили взяла в собі, щоб подолати оті п'ять чи шість сходинок із підвалу. Але східців ґанку свого — вже непевна була, що подужає, то опустилась знесилено на лаву біля столика під акаціями, і не знати, скільки б просиділа, коли б не спохватилася мати— виглянула з дверей.
Обійшлося тоді...