Проте затримуватися зараз на цьому не стали. Думки
кожного вертілися навколо того загадкового вантажу на полустанку. Кандиба, явно прибіднюючись, розповів їм, що знав із слів Гармаша. Либонь, як слід роздивитися і їм не бу ло часу. А все ж, перше ніж податися Гармашеві сюди, заглянули в вагон. Щоб хоч знати — скільки возів треба. Російські старі гвинтівки — навалом. І, як видно, ще з самої зими. Бо аж руді од іржі. А два чи три кулемети до того ще й з розмороженими кожухами. Одним словом, добра половина — просто залізний брухт.
— Як викидатимеш на звалище, скажеш мені — куди саме!— пожартував Тургай. Щось хотів і Кандиба відповісти йому в тон, але в цю мить уловив слухом кінський галоп на вулиці і облишив свій намір. Тупіт копит все наближався, і за якусь хвилину верхівець влетів у відчинені навстіж ворота* й стежиною саду — просто сюди; хвацько осадивши коня за два кроки від столу, верхівець — Свирид із комендантського взводу — гукнув весело:
— їдуть, товаришу командир! Вже, мабуть, у село в'їздять.
— Слава тобі!..— з полегшенням видихнув Кандиба. Усі юрбою рушили до воріт.
Під склад для зброї Кандиба вибрав рублену комору Гусака, недавно закінчену, але вже добре захаращену всякими хазяйськими речами. Зараз хлопці з комендантського взводу, під орудою Цибулька, прибирали в ній, виносячи на двір порожні діжки, плетені з лози, і теж порожні кошелі-засіки та інше господарське начиння.
Тут же вешталася і Пріська, жінка Гусакова. Сама домувала зараз, бо свекор із свекрухою ще не повернулися з церкви із Зеленого Яру, а чоловік, розстроєний вельми розмовою з Кандибою, взяв вудку й подався на річку, полишивши весь клопіт на неї. І клопіт, і турботи. Хазяйським оком наглядала, щоб не зробили хлопці якої шкоди. А втім, куди більш, аніж діжки та засіки, її цікавило зараз щось зовсім інше. Власне, того й вертілась отут, бо побачила з-за тину, як до будиночка у Вухналевому садку рушив до воріт Кандиба із своїми гість-ми. То, напевно, і в комору загляне. Отам, на своєму дворищі, найзручніше буде спобігти його, щоб по свіжому сліду розвіяти підозру його щодо її чоловіка.
З самого ранку, відколи Павло, вернувшись од Кандиби, розповів, навіщо той викликав його, мало не з постелі піднявши, була вона як не своя. Ще б пак! "Лякав трибуналом. Куля в лоб і конфіскація майна. Якщо хоч одна волосина впаде з голови Грицька Саранчука".—"А ти ж тут при чім?!"— не одразу второпала Пріська. Павло переказав усю розмову з Кандибою. І що врешті-решт поклявся на його нагані (замість євангелія), що нічого лихого не вчинить проти Грицька, і на віки вічні забуде зло й образу на нього. За те, що він обеззброїв його тоді, взимку. От же телепень! Та хіба ж то — Грицько?! То ж вона сама обеззброїла, його, поки спав; хотіла ще й у "холодну" щоб посадили, навіть бігала до Гармашів серед ночі за порадою до Артема, але він сказав, щоб до ранку сама вже затримала якось, а вранці ото й прислали Грицька — готову зброю забрати, а заодно вже й верхового коня з сідлом. А стерегти Павла в хаті, щоб не вихопився нікуди, Козир лишивсь, котрий зараз служить при волості в поліцаях. То при чім же тут Саранчук?! І за що мав би якесь там зло почувати до нього Павло? Отак і треба було сказати Кандибі, а не присягатися на нагані. Дурень нещасний! Ну а тепер вже доведеться самій втрутитися. І молодиця так запалилась була цією думкою, що аж невтерпіж було їй чекати.
Проте цього разу не пощастило їй порозумітися з Канди-бою. Тільки-но підійшов вій до воріт, як під'їхала валка, і з першого воза, що спинивсь якраз біля Вухналевого двору, сплигнули Легейда Петро та піщаиський чоловік, Злидень на прізвище, підійшли до Кандиби з його гістьми. Щось доповідали йому. Потім стали під'їздити возами — один по одному — до комори і вивантажувати гвинтівки, заносити в комору. То вже до Кандиби не підступитися було їй. Облишила свій намір на потім. І навіть, щоб не дати ніякого приводу Кандибі запідозрити її в надмірній цікавості, хотіла вже йти звідси до хати, але якраз Кандиба й затримав її, гукнувши через тин — де чоловік? Пріська, зрадівши нагоді, підійшла до тину і навмисно неголосно (може, хоч цим змусить і його підійти до тину) сказала, що десь на риболовлі.
— А не знаєш, чи нема в нього гасу?— не підходячи гукнув Кандиба.
— Гасу? Ні, є в балцанці. Вам що, лампу налити? Кандиба сказав, що йому — не для світла. Для іншого
діла. І не балцанку, а бочку цілу. Чи хоч би відер кілька. Чи не зміг би він десь роздобути? Пріська нічого певного на це не відповіла. Ось прийде сам... Еге ж, як тільки з річки вернеться, нехай зразу ж зайде до нього,— закінчив розмову Кандиба, приємно заклопотаний прийманням добра, яке привалило отак раптом та ще до того ж у кількості, що перевершувала його найсміливіші сподівання. Щось понад сімсот гвинтівок, шість кулеметів. Щоправда, більшість гвинтівок були дійсно аж руді од іржі, наче з увареними затворами, а кулемети — частина без замків і два з них — з розмороженими кожухами. Ну та дарма! Коли докласти рук: спершу потримати кілька діб у гасі, а тоді — пісочком,— як порадив Тургай, то, за незначним винятком, майже вся зброя буде до вжитку цілком придатна. А частину її — двісті гвинтівок, що були в найкращім стані, одібрано було для вручення навіть уже сьогодні беззбройним бійцям, під час загального збору загону. З решти одну сотню Кушнір розпорядився видати Тургаєві, за що той на радощах пообіцяв тисяч зо дві набоїв, що в них відчував велику скруту Кандиба, а з привезеною зброєю тільки й було їх, що в магазинних коробках гвинтівок та в нероз-стріляних кулеметних стрічках; три сотні з чимсь гвинтівок лишались на складі4^ Кандиби. Проте розпоряджатися ними буде відтепер вже не він, а безпосередньо партизанський штаб. Частину, очевидно, доведеться перекинути в інші загони цієї ж зони, де так само відчувалась нестача зброї.
-— Ну то інші ж нехай і морочаться з нею!— розсердився Кандиба.
Кушнір од "мороки" Кандибу охоче звільнив. Коли так вже сутужно в нього з людьми. Всю роботу по перечистці та по ремонту гвинтівок і кулеметів покладено було на Гармаша та його товариша Гука, котрі не входять до складу Кандиби-ного загону і перебуватимуть до закінчення цієї роботи безпосередньо в розпорядженні штабу. Обидва — металісти, слюсарі, сам бог велить доручити саме їм це діло.
Хлопці не відмовлялися. А тільки виговорили собі певну допомогу Кандиби: передусім — у забезпеченні таким матеріалом, як гас, мастило. І відповідати за схоронність зброї, звичайно, теж він повинен: його вартові біля комори-складу мають стояти. ЕІ,одо вартових — Кандиба легко згодився, але про гас та мастило — то де ж він візь^?!
-^~~Коли б я був не Кандиба, а Нобель .... Ось прийде Гусак — зведу Гармаша з ним... Нехай домовляються.
То мусив Кушнір, на цей раз відкинувши всяку поблажливість, якнайсуворіше застерегти Кандибу, щоб "Ваньки не валяв" і добре затямив собі, що всяке зволікання, а тим більш відмову в допомозі Гармашеві штаб вважатиме за пряме невиконання наказу штаба. А це може дорого йому обійтись.
У Кандиби стало здорового глузду прислухатись до цього застереження. Лайнувши подумки себе за гарячку, яку щойно впоров, він запевнив Кушніра, що з хлопцями — Гармашем та його товаришем — все буде гаразд: сам забезпечить їх усім необхідним, а треба буде на поміч людей, то й людей тямущих знайде. Отак і покінчили з цим.
Сонце вже підбивалось к зеніту. За якусь годину треба буде рушати на загальний збір загону, призначений десь зразу ж на післяобід, в розташуванні Журбівської сотні, в урочищі Байрак, за дві верстви од Підгірців. Тому, як тільки розвантажили зброю з возів, Кандиба власноручно замкнув двері комори Гусаковим пудовим замком і, наказавши вартовому дивитись обома, запросив прибулих обідати.
Звичайно Кандиба з Цибульками харчувалися разом — що вже там нехитре скуховарить завжди заклопотана своїми хворими Харитина Данилівна, але сьогодні — ради такого дня та й ураховуючи прибулих, Кандиба попросив Вухнале-вих молодиць, з котрих старша невістка, удова Явдоха, була до нього особливо прихильна, зготувати для них обід — загалом душ на...— та скільки за столом всядеться.
У хаті Вухналя й сіли обідати, в затіненій клечанням світлиці, міцно настояній за ніч на осиковому та кленовому листі та лепесі, якою потрушено було долівку. І вже це одне — святковий запах клечання — настроювало усіх на небуденний лад. Сприяла цьому й добра чарка горілки, якою почастував Кандиба, сказавши перед тим, як випити самому, щире і зворушливе слово про загиблого Тимоша Невкипілого. Відтак і пішло, що кожен іще й від себе додавав щось до тої поминальної промови Кандиби — чи спогад якийсь про небіжчика, чи хоч кілька добрих слів-побажань: щоб була пухом йому земля, і вічна пам'ять хай живе про нього в народі. На столі в трьох мисках вичахала навариста риб'яча юшка, але ніхто не брався за ложку, аж доки чарка не обійшла всіх, лише тоді почали їсти.
За великим столом та приставленій до нього присадкуватій скрині сиділо душ із двадцять. Окрім прибулих, із своїх були тільки найближчі Тимошеві товариші, переважно з Вітробалчанської сотні, розташованої в Підгірцях. Був і Захар тут, повернувся вже з села. Хотів, либонь, і Орину з собою, але мати забрала її до себе додому,— розповідав стиха Артемові, що сидів із ним за столом поруч.
— І даремно!— наче й не прислухаючись до їх розмови, почув-таки й обізвався Кандиба.— Адже Тиміш при від'їзді не кого іншого, саме нас із тобою, Захаре, просив, щоб в разі чого... Ну, якщо немов не вернеться, то щоб взяли його Орину під свою опіку. Так що ж ти вже й порушив братів заповіт!
— Ні-ні, боронь боже!— похопився Захар.— Тимошів заповіт для мене — закон. Чи ж я б залишив її, коли б наперед не вжив потрібних заходів. Та й як було перечити. В такому горі хто краще зарадить їй, як не рідна мати. Певен, що за сьогодні нічого не станеться з нею.
— А далі?
Замість Захара відповів Артем:
— Сю ніч буду в селі, порадимось гуртом, можливо, доведеться, забрати сюди.
— Сю ніч, кажеш!— озвався з покутя Кушнір.— Ну, ну валяй!— В його голосі звучав осуд. Він зробив невеличку паузу, явно втішаючись з Артемового (та й не тільки його) збентеження, і додав:— Кажучи одверто, я був про тебе, Гармаш, кращої думки.