немов для того, щоб мене морально вбити, збіглися докупи дві страшні звістки; я не хотів вірити ні в Павлову смерть, ні тим більше у знищення Голгофи.
Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на відміну від мене, не сумнівався у жодному телеграфному слові.
— Ти, Василику, єфрейторів не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч до рани прикладай... а прикладеш ненароком — обпечешся, отруєшся, жахнешся й загинеш. Вони десять років вчили мене за дротами своєї науки жорстокості. Вони такі...
І, немов на підтвердження його слів, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партії.
— Ви не могли б, Василю Васильовичу, забігти до мене на п'ять — десять хвилин? — проворокотів він, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собі його приклеєну до тонких губ службову усмішку.
— Може, відкладемо нашу зустріч на два — три дні, — попросився я. — Оце налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там ціле літо розчищав фреску...
— Знаю, — перебив він сухо. — Знаю також, що фреску знищено... знищив її якийсь псих. Власне з цього приводу і хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена... у ваших же інтересах. Ми дбаємо про ваше добре ім'я... і, наскільки мені відомо, ви були в дружніх стосунках із тим психом, із Ключарем, що повісився після скоєного злочину... тобто після знищення фрески.
— Але ж це неможливе, — я заледве ворухнув умить задерев'янілим язиком. Мені забило віддих. — Ніяким психом Павло Ключар не був, я працював із ним протягом літа. Це якесь непорозуміння! — врешті скрикнув я... крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.
— Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесує малювання, що мало велику історико-мистецьку цінність? — із слухавки труїнним медом лився Подолюків голос. — Самі поміркуйте. Там зараз іде слідство.
— Тим паче моя присутність потрібна. Мої свідчення...
— Не гарячіться, Василю Васильовичу, заспокійтеся, — голубив мене Подолюк. — Не в Ключарі лише річ. Ваші зізнання, якщо наполягаєте, запишуть і після похоронів. А зараз... — Подолюк зам'явся, засопів. — Ви мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кілька років тому Черчен уже прогримів на всю республіку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, і село... жіноцтво несвідоме, закидало міліцію камінням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок і трактористів.
— Не бачу зв'язку... не розумію, від чого збираєтеся оборонити моє, так сказати, чесне ім'я? — спитав я.
— Нам стало відомо, що певні елементи зі Львова, Бистричан... з цілого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявів. Уже сьогодні в Рогачі хтось розповсюдив листівку, в якій ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть і знищення фрески — справа рук кадебе. Розумієте, наскільки це серйозна провокація? Тому...
Я рішуче перебив його:
— Уявіть, Володимире Івановичу, що я зрозумів: смерть — завжди справа серйозна, — відповів я навдивовиж спокійно, хоч, мабуть, лише тепер, під час розмови з Подолюком, починав усвідомлювати по-справжньому: ні Ключарева смерть, ні знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони були кимсь замислені. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачі на машинці листівку, не шукав винних, він мав досить історичних і теперішніх фактів причетності чекістів до нищення української культури. Єфрейторів злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала кісткою поперек горла, а біля фрески на сторожі був Ключар...
Ще недавно, ще поки почалося опільське літо, при одній згадці про кадебе мене морозило, давні Ступині уроки в сільській читальні назавше засіяли в мені страх перед цією законспірованою тайною організацією, яка денно й нощно вишукує в тобі ворога; опільське літо випекло в мені страх остаточно, і лишився по ньому тільки слід, осторога, пам'ять про те, що в місцях, де клубочиться гадюччя, потрібно взувати чоботи й намагатися не наступити гадині на хвіст.
— То що ви мені скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, — у телефонній трубці нагадав про себе Подолюків голос.
— Скажу, що таки мушу до Черчена їхати, — відповів я без надуми.
— Ну, дивіться, — пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий тембр. — Я вас попереджав, — і він кинув слухавку.
Новина про трагічну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII століття миттю рознеслася по місту; ще вчора ім'я скромного хранителя Святого Духа мало хто знав, хіба що чуло про нього вузьке коло мистецтвознавців, нині воно несподівано стало загальновідомим... хтось, очевидно, згадав мою статтю в обласній газеті про Голгофу із Черчена, в якій я писав, що один із мучеників, розп'ятих на хресті, схожий лицем і всією постаттю на Павла Ключара, і ця обставина, трохи дивна, незвична, а може й неправдоподібна обростала не лише цікавістю, загадковістю, а й також будила думку: Голгофа наша триває.
Мій телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром Степановичем не сів в автомобіль й не рушили в дорогу; Ірина сама вела машину, зважаючи на мій стан.
Пізнього вечора на роздоріжжі, де височіли два горби, котрі на початку літа, як я вперше сюди їхав із Вербенем, прирівняв до брами, крізь яку прослизала біла піщана черченськ'а дорога, наш автомобіль зупинив міліцейський шляховий патруль.
— Ми вас чекаємо, професоре, з самісінького присмерку, — пояснив міліцейський офіцер, нахилившись до дверцят автомобіля. — Прошу вас... тут з вами хочуть побалакати, — додав.
— Хто власне хоче? — обізвалася перелякана Дарка.
— Люди з кадебе, — не став таїтися міліцейський офіцер. Правда, розмовляв він упівголосу.
При світлі фар я зауважив, що на обочині дороги притулилися аж дві міліцейські патрульні машини, а оддалік у підніжжі піщаного горба стояв ще один автомобіль. Міліціонер підвів мене до нього.
— Нарешті ми дочекалися... — сказав він комусь у темряву. Трохи оговтавшись, я помітив трьох чоловіків. Один із них ступив мені назустріч і простягнув руку.
— Майор Василенко, — відрекомендувався. — Так, як ви й здогадалися, з кадебе, — засміявся він по-дружньому. — Ви вже вибачайте, що отак із вами заприязнюємося... серед ночі й серед дороги. Як розбійники.
Не похвалюся, що я почував себе у цій ситуації затишно, навпаки — був напружений і... Що? Знову наляканий? Ні, очевидно, страху-таки не було... було ось інше... було відчуття, що тримаю в руці гранату, "лимонку", з якої уже вирвав чеку, і від мене, лише від мене залежить — жбурнути її у темряву, а чи тримати її в кулаці, знаючи, що кожної митті, якщо послабне кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу.
— Справді, — врешті відповів я. — Для цього є день.
— Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви не їхали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, — вкрадливо промовив Василенко.
— Уявіть, що зовсім не дивуюся вашій поінформованості, — сказав я і потягнувся до своєї люльки. При зблиску запальнички окуляри майора Василенка спалахнули, як дві чорні дірки... дірки в ночі... дірки в черепі. — Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? Є Черчен, куди ми їдемо, є там сільрада. І буде день.
— Що вдієш, — зітхнув Василенко, також закуривши. — Наша робота не завжди очікує дня. Ми не хотіли, щоб вас хтось бачив зі мною.
— Влітку в Черчені ваш співробітник однак не робив тайни, викликавши мене в сільраду.
— Якби професоре, ви тоді нас послухали, то сьогодні не було б цієї ночі, цієї розмови і смерті в Черчені.
— Хочете сказати, що сьогоднішня смерть у Черчені починалася ще з тієї розмови зі мною в сільраді... і потім, коли невідомі молодці порахували мені ребра? — Я, правду кажучи, був приголомшений його цинічною одвертістю.
Василенко обняв мене за плечі.
— Ви невірно мене зрозуміли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все має свій початок і свою причину. Не відкрийте ви тієї злощасної фрески — не було б і смерті Павла Ключара, і в цьому є ваша ніби опосередкована вина як відкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав ваші статті. Небіжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум і в приступі безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих місцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потім наклав на себе руки. Кажуть, що на фресці... ви самі про це писали... був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зі смертю, що була на стіні й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В криміналістиці відомі такі випадки.
Що? Що? В моїй голові ніяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом літа тремтів, щоб не дай Бог не зачепити долітцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, він тут же її яєчним білком закріпляв, ні з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу... усю, щоб і сліду по ній не залишилося, щоб люди про неї забули? Потім, отямившись, поліз самотужки в петлю?
Ні, не хотілося вірити у "відомі випадки в криміналістиці", тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.
— Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вірите, — вкрався у мої сумніви Василенко. — Я вас розумію... і я особисто теж хочу зрозуміти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тілі повішеного нема ніяких слідів насильства... зате є багато слідів, відбитків його пальців на топорищі сокири, якою порубав вашу фреску, і слідів на драбині... він приставляв драбину до стіни, щоб дістати аж до облич, що були намальовані.
— Якесь запаморочення... якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, — мимоволі вирвалося в мене гнівно й розпачливо. У цю хвилину я справді ненавидів Ключара за його злочин, у мене навіть мелькнула думка сісти в автомобіль і повернутися до Львова... повернутися, бо вішальник не заслуговує, щоб я був присутнім на його похоронах. — Де це він наклав на себе руки? Вдома? — спитав я Василенка.
— Там же, у церкві Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келія... він знайшов там гак, — відповів майор. І зітхнув сумовито. — Не знайшов іншого місця... осквернив храм святий.
Він передав куті меду, і слава Богу, що передав; навіть будучи пригніченим, морально вбитим, я в останніх його словах відчув фальш: йому не було діла ні до Павла, ні до Голгофи, ні до осквернення Святого Духа.