І цим, власне, занапастив себе. Навіть не зиркнувши в папірець, а тільки на Тимошеву культю, поліцай мерщій схопив його за руку і витяг з натовпу. А як побачив, хто взяв у нього клунок із рук, то й хлопчину схопив теж. Як видно, чекали лише двох, бо на цьому й кінчили перевірку документів. Забрали Тимоша з Максимом і повели до входу у вокзал з привокзального майдану до помешкання залізничної німецької комендатури. І все це відбувалось на очах у Злидня. Приголомшений, незчувся вже, як, тиснутий натовпом, опинивсь на майдані. Першим порухом його було наздогнати їх, врятувати хоч хлопця, з'ясувавши конвоїрам страшне непорозуміння. Але ж як їм довести, що хлопець зовсім тут ні при чім? Коли б хоч посвідка була в нього — видно було б, що не з одної місцевості. А так, навіть коли й самого себе викаже, що це він — отой другий (і переконати було чим — торба з грішми, як і в Невкипілого), і тоді чи ж порятує цим бідолаху? Де там! Усіх трьох заберуть, та тільки й діла. То який же смисл? Тим паче, що хоч справа й зірвалась, то ще ж не завалилася зовсім. Бо одна торба ще залишилась. А звідки знати, може, це і не Мейєрова робота. Навіть напевно не його. Бо тоді б не було потреби вишукувати їх у натовпі на вокзалі, куди простіш було б за якісь півгодини забрати їх на квартирі в нього.
"Он ба, яка залізна логіка! Ще б пак! Коли ж ішлося про власну шкуру!.." На цьому й обривалась розповідь, а далі вже лише страшна клятьба себе останніми словами і приступ істерики... Тож про дальші події вже й не розпитували. Та дещо й знали про те. Перед самим від'їздом із міста Серьозі розповів зв'язковий підпільного партійного комітету. Либонь, сам чув од знайомого слюсаря з паровозного депо, якогось Злидневого родича. Начебто просто в депо і заявився Єгор прямо з вокзалу; навпростець через усі колії, поміж поїзними составами. Як його німці не затримали! Тим більше, що вигляд мав дуже підозрілий — як неприкаяний був. Та ще й з отою страшною торбою! Розповів про своє лихо і просто слізно благав щось ізробити, щоб порятувати його товаришів: може, підкупити когось там з німецької комендатури. А гроші на це є, ціла торба! Порадився родич із своїми друзями і вирішили спробувати. Але нічого зробити не встигли, бо другого дня на світанку німці стратили обох їх — і Тимоша, і Максимка.
— Катували дуже,— порушив скорботну мовчанку Артем.— В обох синяки та садна на обличчі й по всьому тілі. Роздивлятись дуже хоч і ніколи було, та й не було чим як слід присвітити — запальничкою в пригорщі... Допитували, видно, кому такі гроші великі везли і навіщо. Ну, хлопець нічого не знав, але Тиміш... проте, навіть німця-мародера того не виказав. Надіявся ще, видно, хоч на Злидневу торбу. До останнього подиху свого думав про нас, про зброю для нас!
— Ой, недешево нам дістається вона!— сказав Кандиба.
— Та треба ж іще вихопити!— Артем звівся на ноги.— Ходімо, то швидше діло буде.
На вулиці — єдиній на все сільце,— широкій і зеленій од споришу та буйних заростей колючки та блекоти попід тинами, вже стояло кілька підвід і ще виїздили з дворів, шикувались у валку.
Вони пройшли в саму голову колони, де на передні вози розсідалися добре розбуркані вже од сну Легейдині хлопці. Майже всі — вітробалчани, хоч упізнав серед них Артем і Сірика Івана з Чумаківських хуторів, і одного з Ліщи-нівки. Побачивши Артема, обступили його з розпитами. Осторонь, під тином, Цибулько пояснював Легейді бойове завдання.
— Готові?— спитав Кандиба, підходячи до них.
— Не всі ще підводи,— відповів Легейда.— Двох чи трьох нема.
— Доженуть. Задачу свою знаєш? Ну, а докладніше Гармаш по дорозі розкаже. Рушайте!
Артем із Грицьком сіли на передній віз до Легейди. Спочилі за ніч коні рвонули й понесли швидкою риссю, будячи веселим цокотінням коліс сонні хати за тинами.
XX
Як і домовились учора, Кушнір із Гудзієм та Мирославою Супрун прибули сьогодні до Підгірців у Кандибин загін десь близько дев'ятої години ранку. На тому ж, що й учора, Тур-гаевому транспорті. А на другій тачанці разом із ними приїхав і сам Тургай, командир Зеленоярського партизанського загону, із своїм ад'ютантом. "Чого це вони?"— навіть занепокоївся трохи Кандиба. І передчуття не обмануло його. Іще коли віталися, Тургай, не випускаючи його руки з своєї, сказав, мружачи око:
— Ану, лишень, показуй, Миколо Лук'яновичу, свої трофеї. Бо аж душа горить від нетерплячки: що воно припадає на мою частку?
— А ти ж тут при чім?— наїжачився Кандиба.
— Ну що, не я казав!— засміявся Тургай, звертаючись до своїх супутників, котрі теж повставали вже з тачанки.— Та в нього льоду серед зими не розживешся. А ви хотіли...— І до Кандиби знов:— Як то "при чім"? На свою частку маю законне право: твої ж вікнолази тоді не лишали візитних кар-точок — ні в тих дядьків, ні по церквах. А, значить, тінь і на моїх хлопців упала... Так маю ж я право на відшкодування.
— Не поспішай, Тургаю,— встряв у розмову Кушнір, вітаючися з Кандибою. Був сьогодні в кращому настрої, аніж учора.— Ведмедя ще не вбито, а ти вже шкуру ділити! Не повернулися ще?
— Щось забарились. Я вже й верхівця послав їм назустріч,— відповів Кандиба, думаючи про інше: як вони взнали? Чи, може, в Тургая агентура є тут, у Підгірцях? А може, й на тому полустанку? Дуже можливо. Бо хлопець — не промах. Головатий! Як видно, в батька пішов...
Хоч Кандиба й не знав особисто Тургаевого батька, нині покійного вже, але дещо про нього чував. Сільський швець, він, либонь, на самий заробіток свій від чоботарства, бо хазяйства не мав аніякого, крім хати та півдесятини городу, зумів молодшого сина свого (старшого лишив при собі за підмайстра) "вивести в люди", давши йому добру освіту. Це вже, коли б не війна, закінчив би Олекса своє навчання в Харківському університеті, служив би десь "брехунцем", як жартома говорив старий Тургай про синову майбутню адвокатську практику. Але сталося непередбачене. З третього курсу його було забрано на військову службу й надіслано в школу прапорщиків. Років зо два потім перебував у дійовій армії на Західному фронті, дослужився до чину поручика і до посади командира роти. Але справжній зліт його військової кар'єри стався вже після революції. Людяний і по-товариському простий в стосунках із солдатами (за що мав не одну нагінку від командування, як начебто за неприпустиме панібратство), тямущий і бойовий командир (недарма ж серед усього офіцерства полку був єдиний кавалер офіцерського георгіївського хреста "За хоробрість"), політично підкований, а до того ще й чудовий оратор, він уже з березня сімнадцятого року стає членом полкового комітету (од партії українських есерів), а згодом і його головою. На цій роботі беззмінно й перебував аж до Жовтневої революції. І якщо поступився своїм місцем іншому, то лише для того, щоб взяти на себе командування цим самим полком. Проте командувати довелося йому недовго. Зразу ж після укладення Радянським урядом Брестського миру разом із солдатами свого полку, що на той час кількістю багнетів не дорівнював навіть батальйонові, демобілізувався й він, відхиливши пропозицію більшовицького командування залишитися в кадрах для організації Червоної Армії і виїхав на свою рідну Полтавщину. А тут зустріч у Славгороді з Гудзіем, давнім його приятелем, одразу ж вирішила долю його надалі. Як голова военкомату Славгородського повітового ревкому, Гудзій якраз добирав серед військових кадри для партизанських загонів в тилу окупантів. Бо вже на той час німці підходили до Дніпра і окупація Лівобережжя була вже тільки питанням часу. Запропонував і Тургаєві. Той погодився. Отак він і опинився в Зеленому Яру...
Кандиба запросив прибулих до господи. Проте до кімнати в отакий чудовий ранок, окрім Мирослави Наумівни, котру Харитина Данилівна повела оглянути хворого хлопця, перше ніж піти по клунях до тифозних, ніхто не схотів заходити. 06-сілися круг столу під розлогою яблунею й намірилися чекати. Кандиба спитав, скоріше для годиться, але, якщо була б у цьому потреба, то, певна річ, знайшов би і якусь раду,— чи снідали. За всіх одповів Тургай, мовляв, а який же добрий хазяїн випустить з хати гостей у дорогу голодними!
— Ось хоч би й тебе взяти, для прикладу. Хіба ж ти пустиш нас, не давши пообідати? Та ще, може, заради такого дня й по чарці знайдеш!
— Та, може, й знайдеться. Бо не турки ж ми якісь там, щоб ото не мали чим товариша свого загиблого пом'янути як годиться, як заведено з діда-прадіда.
Відтак розмова зайшла про Тимоша Невкипілого. Кандиба переказав Гармашеву розповідь про історію з арештом Тимоша при виході з перону. Про те, як сталося, що Злидень уник арешту. І як потім, за допомогою робітників із залізничних майстерень, пощастило-таки оцей самий вагон із зброєю вихопити з-під варти, підкупивши вартових на оті миколаївські гроші із Злидневої торби. Сам же Злидень та ще двоє з підмоги йому і супроводили вагон цей до полустанка.
— От тобі й синьожупанник!— шпигнув-таки Кушніра. Але того це мало дошкулило.
— Ну й слава богу, що обійшлось,— сказав Кушнір.— А тільки це ніяка причина тобі для самозаспокоєння. Бо саме ти винуватий в усьому. Був і лишаєшся. І що роздзвонили про свій намір, тоді як треба було берегти все в якнайсуворішій таємниці. І що розвів у себе отакого паскудного зілля — навряд щоб отой шпигун чи провокатор діяв сам-один. Не перебірливий ти дуже. От за що ми вчора пісочили тебе. І бачу — мало. Бо й досі не добрав — за що саме...
Оглянувши Андрійка, Мирослава Наумівна сказала, що у хлопця іспанка. Легені ще чисті, але берегтися треба, нехай полежить кілька днів. Пожурила Кандибу за його неприпустиму легковажність:
— Це ж треба додуматись, щоб в отакий час, коли лютує і сипняк, і іспанка, зірвати хлопця з дому, в людську штовханину!
Кандиба вже хотів на своє виправдання пояснити, як воно сталося, але при Харитині Данилівні не рискнув заводитися з цим, і, вже тільки коли жінки пішли собі, хоч і з деяким запізненням, відповів на той закид Мирослави Супрун, звернувши все на свого надміру вже послужливого сусіда.
— Та ні, дурнем його назвати не можна,— відповів Кушнірові на його цитату з байки Крилова.— А особливо, коли йдеться про його особисту користь.
— Та яка ж йому з цього користь?!
— Ото ж і я вже три дні сушу собі голову над цим.