Порушено його суворе правило не допускати жодної сторонньої людини на сорокову суботу та ще й порушено знов цією набридливою журналісткою, яка трапляється йому на путі в якнайне-доречнішу мить. Мить мовчання, ніяковості, збентеження для обох мала б видатися гнітюче-безкінечною, але кожен знав лиш про себе, про іншого думалося інакше, і те, що зробив Карналь, для Анастасії було такою самою несподіванкою, як і зустріч з ним тут після палких запевнень Олексія Кириловича про абсолютну неможливість такого спіткання.
— А-а,— мовби зрадівши, що знайшов те, чого ніяк не міг знайти, сказав привітно Карналь, ступнув до Анастасії, по-дружньому взяв її за лікоть і повів од тих, хто його оточував.
— Пробачте,— тихо сказала Анастасія.
— Облиште. Це ні до чого. Я навіть не стану допитуватися, хто вас сюди провів, бо це не міняє суті справи.
Він вів її швидко, люди розступалися перед ними, але однаково усамотнитися тут ніхто б не зумів, навіть славетний Діоген, який у натовпах почувався найсамотнішим, бо його оточували дурні, тут же дурнів, за всіма ознаками, не було, а коли й були, то в надто мізерних кількостях. Карналь попрямував до сходів на другий поверх виробничого корпусу, там був простір, люди лишилися внизу, внизу лишалася сорокова субота кібернетиків, лишався сміх.
— У вас же сміються тільки на першому поверсі,— набираючись сміливості, нагадала Анастасія.
— Додайте: на першому поверсі обіцяють, на верхніх — здійснюють обіцянки.
— Обіцянки?
— Ну, це я так, до слова. Взагалі ж сміх на першому поверсі, щоб нікому не заважати.
— Кому ж? Вихідний.
— Для кого вихідний, а для кого й ні... Є люди, які взагалі не знають ні вихідних, ні свят, у них робочий день — ціле життя. Чули про таких?
— Доводилось. Але, Петре Андрійовичу, як 'ви можете допускати?..
— Що саме? Вас на сорокову суботу?
— Це ж не ви. Але те, як з вас там унизу... на першому поверсі... Всі ці жартики...
— Гумор — це посланник правди. Сміху бояться тільки дурні. Можете повірити: до мене вже прибігав з протестом Кучмієнко. Образився, що його призначили директором борошняного інституту. А винен сам. Колись мав необережність бовкнути, що може очолити будь-що, навіть Одеський борошняний інститут.
— Хіба є такий?
— Є чи нема, хіба неоднаково. Слово вилетіло, дотепники впіймали.
Він і далі не відпускав її ліктя, це сприймалося так природно, ніби ВФНИ були давні друзі, вони йшли довжелезним коридором, що освітлювався лампами денного світла, ділова бесіда ділових людей, нічим не розділених, давно знайомих.
— З обох боків у нас тут побутові приміщення для робітників, а далі по периметру — цехи. Я хотів би вам щось показати. Вже коли ви тут, то...
— Ви не гніваєтеся за нахабне вторгнення, Петре Андрійовичу?
— Гніватися? Можливо, можливо... А насправді... Знаєте, в мене якесь непередаване відчуття... Вдячність? Саме так. Я вдячний вам.
Вона злякалася і навіть смикнула лікоть, щоб вивільнитися. Карналь не тримав її, і вона зніяковіло поглянула йому в очі.
— За що, Петре Андрійовичу?
Він знову знайшов її лікоть, приторкнувся до нього майже машинально, чи то звертався до неї, чи просто думав уголос:
— Так, так... Ось уже кілька місяців, мабуть, найтяжчих у моєму житті місяців, я постійно відчував чиюсь присутність, чиюсь увагу, щось нез'ясоване, мов радісні зблиски з-за темних обріїв... Може, це ваша присутність, Анастасіє?
— Але ж я...
— Неприсутня присутність, хочете сказати? Згоден... Я й сам не звертав уваги... Але побачив вас тоді коло моря...
— Петре Андрійовичу,— Анастасія відскочила від нього перестрашена, охоплена жахом,— Петре Андрійовичу, ви ніколи не зможете простити! Я...
Він не слухав її, може, взагалі в цю хвилину неспроможен був слухати будь-кого, йому треба було виговоритися самому, вперше за багато місяців виговоритися, сказати таке, чого не дозволяв собі самому навіть у думках.
— Згодом ваша телеграма. Вона вразила мене одним словом, суті якого я не можу знати і не хочу, але... Тепер ви тут, порушуючи всі наші звичаї і закони, але я вдячний вам...— Він відчував якусь нервову потребу відкрити перед цією молодою жінкою те, чого ні перед ким би не відкрив ніколи, бо ж, коли бути відвертим до кінця, стосувалося все це не когось іншого, а саме цієї жінки!
Коридор не мав кінця. Вузький, якийсь тісний і темний, попри всі оті денні світильники, Анастасія металася від стіни до стіни, ламливо перетинала пряму путь Карналеву, то наближаючись до нього, то сахаючись академіка, і далекі блиски в її темних очах то зникали для Карналя, то наближалися на відстань майже небезпечну. Петро Андрійович, лякаючись несвідомо вже того, що він щойно сказав цій жінці, водночас відчував майже болісну потребу говорити ще й ще, сказати якомога більше, застерегти чи то себе самого, чи Анастасію (чому саме Анастасію — не міг би ще сказати), що найстрашніше — це деградація людського серця, а вона неминуче настає, коли...
Суцільна стіна несподівано закінчилася широким двобічним проходом до цехів. Карналь, жестом запросивши Анастасію, повів її ліворуч.
"По периметру цехи",— сказав перед цим Карналь. Ніколи б не подумала Анастасія, що за буденним "по периметру" може приховуватися такий світлий, майже храмовий простір, гармонійно почленований могутніми бетонними колонами, всуціль обвішаними, як і внизу, на першому поверсі, плакатами, закликами, дружніми шаржами, діаграмами, на перший погляд здавалося, що й тут продовжується веселий карнавал жартів, дотепів, іронії, враження посилювалося ще тим, що цех на всю довжину мав ніби два поверхи: нижній, де йшли Карналь з Анастасією, і верхній, щось на кшталт театральних підмостків, дерев'яний настил, натертий жовтою мастикою, до блиску відполірований, попрорізуваний, щоб випустити з-під себе то механічні підйомники, то шланги зі стиснутим повітрям, то підводки кабелів. Нічого схожого на електронні машини ніде Анастасія не бачила, самі тільки безладно розкидані нутрощі машинні, блоки плат з інтегральними схемами, химерні густоплетені коси з рожево-жовто-зелених проводів то безсило звисали над помостом, то лежали на ньому цілими купами, то підключені були до якихось пристроїв, коло яких сиділи дівчатка в білих халатиках, щось нотуючи в довжелезних блокнотах, не звертаючи ніякісінької уваги на появу в цеху Карналя.
Між отими руйновищами походжало кілька молодих чоловіків у розхристаних білих сорочках, з позсовуваними набік галстуками, до речі, яскравими, як і в Карналя, ще кілька сиділо, позгинавшись над тим, що колись, мабуть, буде обчислювальною машиною, враження було таке, ніби ці люди або ж придурюються, або вдають заклопотаність, або просто б'ють тут байдики, повтікавши з дому від сварливих дружин або злих тещ.
— Що вони роблять? — тихо поспитала Анастасія Карналя.
— Чаклують.
— Не розумію вас, Петре Андрійовичу.
— Он, гляньте.
Він показав на полотнище, розіпнуте між двома колонами майже під височезною стелею: "Тисяча тридцята — наш подарунок XXV з'їзду!"
— Нова машина,— пояснив Карналь.— Незапланована, без асигнувань, без матеріалів, без нічого.
— Як же?
— Людський геній і внутрішні резерви. Чули таке? Для жур-налістів — не новина, сподіваюся.
— Але машину — з нічого?
— Аз чого людська думка?
По-хлоп'ячому він стрибнув на поміст, подав руку Анастасії, поміг їй піднятися, повів поміж колонами, їм назустріч вивернувся звідкись розхристаний Юрій Кучмієнко, закляк у театральному подиві:
— Петре Андрійовичу, кого це ви привели на нашу так звану голову?
— Ви, здається, знайомі? — дивуючи Анастасію, відповів Карналь.
— І навіть близько!—тиснучи Анастасії руку, весело галасував Юрій.— Окрім того, можу заприсягтися, що знаю, для чого сюди прорвалася Анастасія! Як співають модні хлопці: "Сілі-мілі, іф ю вілл кіл мі..."
— Цього вже ти знати не можеш, бо "прорив" до вас не планувався,— спокійно зауважив Карналь.— Анастасію привів сюди я.
— Вас використано як допоміжну силу, Петре Андрійовичу. Бійтеся жіночої підступності.
Підійшов якийсь лобатий, хижоокий, майже вороже блимнув на Анастасію. Карналь спокійно сказав:
— Знайомтеся. Анастасія Порфирівна. Зі мною.
— Гальцев,— не вельми привітно мовив хижоокий.
— Як справи? — поцікавився Карналь.
— Ідуть.
— Наладчики не заважають?
Гальцев нарешті скинув з себе суворість, усміхнувся.
— Заважаємо ми їм.
Юрій крутився коло них, йому кортіло встряти в розмову, нарешті впіймав паузу, вмить проскочив у неї.
— Чому ж не питаєте про головне, Петре Андрійовичу?
— А що головне? Головне — тисяча тридцята. Питати про неї? Все знаю. Жду, коли оживе.
— Та ні, так зване головне, задля якого сюди прийшли ви з Анастасією!
— Ми випадково.— Анастасія ніяк не могла збагнути, до чого веде молодий Кучмієнко.
— Випадковість — це добре замаскована закономірність! — зареготав той.— А Совинський?
— До речі,— зацікавився Карналь.— Як він тут? г
— З бригадира мене ще не спихає. Відклав до зручної нагоди. В наладці в нього не йде. Втратив нерв. Каже: наче молотком по голові стукнуло. А стукнутих ми — на допоміжні операції. Івана відкомандирували запалювати сигарети товаришу Гальцеву. Бо в одного не вистачає часу навіть запальничку дістати, а в другого часу — хоч греблю гати... Совинський! — закричав він несподівано.— Вогню товаришу Гальцеву!
СовинСький виглянув з-за сусідньої колони, в одній руці мав викрутку, в зубах — щось блискуче, ніяк не схоже було на те, що носить він запальничку за будь-ким, про це свідчив і його недвозначний жест: міцно стиснутий кулацюра, який погрожував Юрієві.
Але тут Совинський побачив Карналя й Анастасію, а може, передовсім Анастасію, блискучу деталь він чи то згубив, чи вмить виплюнув з рота, викрутку впустив на поміст, випростався на весь свій зріст і, глухо бухаючи в лунке дерево товстими підошвами, підійшов до гостей...
— Так замкнулося коло,— пожартував Карналь,— від Придніпровська до цеху наладки. Там ми були втрьох, тепер тут.
— Я вже знала про Совинського,— тихо сказала Анастасія.
— Можете написати про нього і взагалі про наладчиків.— Карналь удав, ніби відступає вбік: ніби дає змогу ось тут відразу присісти й писати про доблесний труд передовиків, які оволоділи й досягли...
— А що тут писати? — буркнув Совинський, ховаючи від Анастасії очі.
— Совинський має рацію: я не мала наміру нічого писати.