Коли ж отямився, обличчя його омивав дощ, а може, сльози Антоніни Цеце, бо низько нахилилася над ним і смикала, весь час перепитуючи, чи він її чує. Збоку нерушно стовбичив голомозий Сірокапка, звів до неба обличчя, але не видавав жодного звуку. Десь у мороку дико лаявся шофер, і це було як музика до беззвучної піети Сірокапки, В цей час над'їхала й зупинилася, не вимикаючи фар, машина ДАІ і до них, яскраво світячи ліхтариками, почали спускатися міліціонери.
Аварія була дивна, — за народними повір'ями, нечиста сила любить ховатися під містками. Ані шофер, ані Сірокапка, ані поетеса не постраждали, хіба подряпалися. Постраждав лишень Валентин Заклунний, він зламав руку і поранив обличчя при тому так, ніби подряпала його кішка чи роз'ятрена ревнощами жінка. Його, в супроводі Антоніни Цеце, яка виявляла до Валентина весь час найніжнішу увагу, завезли до лікарні, де на руку наклали гіпса, а обличчя, як могли, причепурили наліпками й зеленкою. А оскільки ноги в нього виявилися цілі, то й відпустили з лікарні, сказавши, що він народився в сорочці.
Тролейбуси ще ходили, і він, у супроводі ексцентричної поетеси, — Сірокапка десь загадково зник, — дістався до будинку, в якому мешкав.
— До побачення, Валентине Вальдемаровичу, — тепло сказала поетеса. — Я вас доставила до вашої жінки. Гадаю, ми ще організуємо голого вечора!
І вона звелася навшпиньки й поцілувала його в побиті губи. Вуста її були солодкі й гарячі, Антоніна хихикнула двозначно й сказала:
— А все-таки це було прикольно! Вищий клас!
Так Валентин Заклунний щасливо дістався до рідного дому і першою його думкою, коли опинився на самоті, було: а що, коли зараз застане в жінчиному ліжку її коханця? Чи вистачить у нього сили викинути його за двері, чи, може, коханець викине за двері його?
Потоптався трохи біля під'їзду, посопів, а тоді рішуче, відважно, звівши, як тур, голову, рушив під сходи, роздмухуючи в собі жар пригаслої потуги. Хай там що, а власне гніздо від небажаних прибульців він ще здолає захистити!
14.
Але сталося несподіване. Раніше, коли повертався пізно додому, жінка навіть не виходила до нього, тож тихцем пробирався до себе в кімнату, та й по всьому, при тому світла в коридорці не запалював. Зараз же, коли підозрював, що в домі може бути прибулець, вирішив світло запалити. Але воно запалилося саме, тільки переступив порога. І побачив поблідлу, як сніг, свою половину, з нажаханими очима і неймовірно розтуленим ротом.
— Що з тобою? — видихла вона.
— О, в мене сьогодні день пригод! — весело сказав. — Але все гаразд, коли не зважати на оце, — і він звів загіпсовану руку.
— Господи, Господи! — зажебоніла жінка. — Це все-таки сталося! Нє, я повинна тобі про все розказати.
— Що ти мелеш? — не зовсім чемно озвався Валентин Заклунний.
— Це ВІН! — неймовірно дивлячись на нього, прошептала Валентина.
— Хто він? — звисив голоса Заклунний.
— ВІН! Директор школи! Але я зараз тобі все розкажу! Тільки розігрію поїсти!
І вона кинулася, як була, в нічній сорочці, на кухню.
І це ще більше здалося дивним, бо жінка бозна від якого часу не тільки не розігрівала, але й не варила йому їсти. Валентин зовсім не був голодний, добре натовкся на прийнятті, але випадок був такий незвичайний, та й вела себе жінка так дивно, що вирішив упокоритися, а ще його заїла маленька, може, й недостойна цікавість: а чи не навчилася його жінка за цей час смачніше готувати? Отож спокійнісінько пройшов на кухню, зрештою, невідь-чому йому й самому захотілося розповісти про неймовірні сьогоднішні пригоди.
— Що це верзла про директора школи? — спитав він, зручно всідаючись. — По-моєму, він уже давно помер.
— В тому то й річ! — тривожно озвалася Валентина. — Минулої ночі він страшно мені приснився.
І от саме тоді, коли Валентин Заклунний не без задоволення вминав досить смачного, треба признати, борща, вона, ковтаючи слова і хвилюючись, оповіла якнайдокладніше про той сон, і про педагогічну раду директора школи зі своїми коханками, і про жеребкування, і про похвалку прибрати зі світу спершу Валентина, бо тільки тоді зможе забрати до себе її, адже жеребок випав, а точніше він сам його наклав, таки на неї. Розповіла навіть про те, що директор школи наказав їй рішуче прогнати авантюриста Костю, бо того цікавила не вона, а її квартира.
— Ну, квартира не твоя, а моя, — поправив Валентин. — І ти його прогнала?
— Прогнала, — зізналася Валентина. — При тому так, що й носа сюди більше не покаже. Що ти про це думаєш?
Валентин Заклунний замислився. Відверто кажучи, марновірним не був і в ніяку нечисту силу, ожи-лих мертв'яків, чортів, навіть відьом чи Готичні історії не вірив, але відразу ж зметикував, що цим можна незле скористатися — може, це поставить його жінку в належні рамці, і він нарешті здобуде собі домашній спокій, а прилякати жінку, ми вже про це згадували, таки любив.
— Коли признатися чесно, — сакраментально мовив, — то в цій історії винуватий я.
І він довірливим голосом розповів жінці про те, як, печально блукаючи улюбленим своїм цвинтарем, звернувся до мертв'яків із пристрасним закликом, щоб вони йому, Валентину Заклунному, допомогли.
— Отож вони, очевидно, й послали від себе того директора школи, — переконано сказав Валентин, — а він і увійшов у твій сон.
— І ти посмів насилати на мене мертв'яків? — обурено спитала Валентина.
— Хто ж знав, що так вийде, — відказав Заклунний. — Учинив те спонтанно, не дуже в те вірячи.
— Розкажи, що з тобою було? — наказала Валентина.
І він розважно, в певних місцях прибріхуючи, адже був поетом, і зв'язуючи свої пригоди із подіями жінчиного сну, розповів як усе було. Першого випадка описав, як то кажуть, реалістично, додавши тільки, що тоді, як іномарка мала наскочити на них, побачив візійно в її ліжку директора школи (ця історія сфантазувалася алюзійно до бездомного поета, котрого вигнав із жінчиного ліжка), але дивовижа була в тому, що Валентина, оповідаючи про директора школи, соромливо опустила, що той лежав у її ліжку, а в розповіді посадила його на чолі столу, за яким проходила педагогічна рада. Отож ця маленька деталь знову її вразила, аж поблідла й вирячилася. Розповів Валентин і про друге видження: перед тим, як провалився у сцену (так і справді було; і він тут не брехав, як знає читач), що ввело Валентину Заклунну в справжній містичний жах, який вельми виразно відбився на її лиці, від чого, треба признати, Валентин пізнав глибоке внутрішнє задоволення. До третього випадку він ані подумав розказати, що перед пригодою його пальці торкалися лівої пипки грудки ексцентричної поетеси, а її ніжна ручка пестила його, бо не був такий дурний, а повільним і щирим голосом розповів, що, випивши, задрімав; спершу йому здалося, що з калюж вигулькують якісь чорні постаті, а тоді з'явилося страшне видиво його улюбленого цвинтаря, котрий раптом заворушився, могильні плити почали зсовуватися, а з них полізли мертв'яки, але директора школи поміж них не було, бо його на тому цвинтарі, здається, не ховали.
— До речі, де його поховали? — спитав Валентин, ніби й не знав.
— Там, де й усіх, — відказала жінка. — На "Дружбі народів".
— Ні, я бачив у видженні старого цвинтаря, того, що його досліджую. А там його точно не було!
Отак сердечно вони гомоніли, дивуючись із чудо-глядних збігів, бо коли навіть прибрати Валентинові брехні, ті й справді були, при тому разючі, що все більше й більше укріплювало містичний Валентинин настрій, а Валентина наливало ще глибшим внутрішнім задоволенням, адже він зовсім не бажав розлучатися зі своєю жінкою, а тільки хотів, щоб дур вийшов із її голови. І йому здалося, що дур з її голови почав виходити, навіть легеньку, хитливу пару уздрів, а в тій парі весело усміхненого бісика, котрий корчив йому гримаси; до речі, цей бісик чомусь був вельми схожий на ексцентричну поетесу, від чого аж головою струснув і зміркував, що хміль із нього ще не вивітрився до решти. А з жінкою сталося також щось неймовірне, бо коли Валентин зі смаком дожирав котлету із макаронами і вельми тим захопився, Валентині раптом стало тривожно, і вона повернулася в бік дверей, які до цього були прихилені (сама прихиляла, чоловік же сидів до них спиною), і побачила їх навстіж, а прочіла тих дверей було залито густим, міражним світлом, в якому поколихувалася невиразна людська постать, задається-таки, директора школи, та постать підняла вгору пальця, потримала, а тоді зникла.
— Він знову був тут! — скрикнула Валентина.
— Хто? — здивувався Валентин.
— Та ж директор школи! — скрикнула жінка.
— Ну, це ти перехвилювалася! — спокійно озвався, запиваючи їжу пивом, Валентин. — При мені він прийти не посмів би!
Валентина глянула на чоловіка із співчуттям і раптом помітила, що в нього з лоба, там, де починається волосся, стриміли маленькі, світляні, осріблені ріжки. Тоді вона ще більше поспівчувала оцьому великому, товстому, самовпевненому рогоностю, відтак відчула не менше задоволення, як передоцим відчував і він, дурячи її, по тому, зітхнувши, прорекла:
— Як собі хоч, а лишатися сама наніч бояюся!
— А чого залишатися самій? — спокійно мовив Валентин. — У тебе ж є законний чоловік. Тільки як я з тобою впораюсь із поламаною рукою?
— А я допоможу! — м'яко сказала Валентина і скромно опустила очі.
Був особливим сьогоднішній день, але не менш особливою стала й ніч. Не подаватимемо натуралістичних описів, як Валентин Заклунний захищав свою жінку від нечистої сили, скажемо тільки, що, не зважаючи на травми (його, а не її), обоє залишилися глибоко задоволені, отож, повтомлювані від пристрастей та пригод, запали відразу не так у сон, як у маревний транс, при цьому знову здобувши свою неподільність, а отже, бачили все однаково.
А привидівся їм снігопад, хоч стояло літо, а ще привиділося, що сильний вихор вимітав із дворів сміття, старі газети, викинуті речі, картопляні лушпайки, залишену наніч білизну, яка летіла, ніби велетенські птахи, махаючи крильми; вихор підхопив із під'їздів та лавок бомжів, і вони також полетіли, розкарячивши руки й ноги. І в тому летячому накопиську блимали, як спалахи, обличчя: коханок директора школи, учительок, яких він ще не встиг чи не захотів зробити своїми коханками, голови філії Спілки письменників, ексцентричної поетеси, поета Сірокапки, авантюриста Кості та всілякі інші, яких вони мали щастя бачити чи зустрічати останнім часом у цьому сколоченому світі.