Дівчина їде до подруг-українок.
Джузепіна комусь телефонує.
Джузепіна: Добрий день, лікарю! Зі святами вас! Вибачте, що турбую...
Лікар: Нічого-нічого... Ви дуже вчасно. Сьогодні моя зміна, тому можете приїхати пообіді.
Д жу з е п і н а : Дякую. Обов'язково буду.
Марина заходить у дім до Галини, жінки гомонять, готуються святкувати.
Марина (радісно): Усім добрий день! Зі святом будьте здорові!
Жінки (весело): О, Мариночко, привіт! Яка ти молодчинка, що приїхала! Іди, салат нарізатимеш.
Галина (іронічно): Та не радійте ви так. Може, вона й не приїхала б, якби не її пакунок.
Марина: Який іще пакунок?
Галина: От тобі й маєш! Тебе що, рідні не попередили? Посилка для тебе прибула, он у кутку стоїть!
Марина: То мама, мабуть, хотіла мені сюрприз зробити, тому й не повідомила.
Галина: А ми як мали здогадатися, що то сюрприз? Це що, треба було всім телефонувати? Я телефоністкою не наймалася!
Марина: Галю, не сердься, може, то й не для мене.
Галина: А хіба в нас є ще одна Марина зі Щасливого? Читай, що на коробці написано. З учорашнього ранку всі посилки пороздавала, а твоя досі стоїть. Знайшли мені камеру схову.
Марина підбігла до коробки, відкрила. Там усякі добреники: оселедець, мед, тушонка, сало, консерви. Дівчина викладає все на загальний стіл.
Жінки: Дякуємо, Мариночко! А яке сало гарне!
Галина (кладе тушонку, мед і консерви назад у коробку): Сало й оселедця залиш, а решту сховай. Дивись, яка щедра! Нехай тобі буде на потім.
Марина читає листа від матусі.
Марина: Що вона робить? От дурна!
Одна з жінок: Хто, Марино?
Марина: Сестричка моя. Це ж треба. Мама пише, що Анжела повернулася до чоловіка, а той п'є, б'є її. Він нічого не боїться, бо його брат працює слідчим і за потреби завжди відмаже!
Галина: Чужа сім'я — темний ліс. Не втручайся туди, самі розберуться.
Марина: Вони, звісно, розберуться, тільки її родина чомусь і досі на мені.
Галина: То, може, вона поїхала до чоловіка, щоб із твоєї шиї злізти?
Марина дістає з пакета неймовірно гарну шаль. Усі жінки в захваті.
Жінки: Мариночко, яка краса!
Марина: Це робота моєї сестри. Анжела — майстриня із золотими руками. Я попросила її сплести щось для Джузепіни.
Галина: Тьху на тебе! Які ж дурні українські жінки! Господарі їх принижують, за людей не вважають, а вони ще й подарунки роблять!
Одна з жінок (невдоволено): Це правда! Я колись своїм італійцям і цукерки шоколадні, і торт "Київський" з України везла, а вони: "Цукерки якісь дивні, торт занадто солодкий". Отак роби людям добро!
Марина: Моя Джузепіна хороша: подарунки мені робить, скрізь із собою бере. Ви не уявляєте, я вже стільки цікавого з нею бачила... Були в опері, на виставці іспанського фарфору. Обіцяла, що літом поїдемо муранське скло дивитися. Ось і до вас відпустила на свято.
Галина: Вона й так повинна тобі вихідні давати. Ти ж не приватна власність. Дівчата, не забувайте про свої права! Бабця тебе, Марино, скрізь за собою тягає від нудьги. Вона ж одна-однісінька. Усіх повідганяла, лише ти її терпиш. А подарунки... То вона ж мільйонерка, про це всі знають.
Марина: Галюню, не сердься. Хочеш, я Анжелку попрошу, щоб вона й тобі таку шаль сплела, коли повернеться? А Джузепіна справді хороша. Вона казала, що мерзне, тому їй ця шаль буде доречною. Я знаю, яка вона тепла, сама таку маю.
Галина: Ну добре. Давайте святкувати.
Галина співає пісню. Усі в захваті.
Жінки (разом): Який гарний голос!
Заходить із бубном Галинин італієць. Дівчата сміються.
Ольга: Що то, коли маєш українську жінку!
Усі весело святкують Різдво, співають.
Марина навіть не здогадується, що за цим святкуванням потайки слідкують два "шпигуни".
"Шпигун" (один іншому): Святий Антоніо! Не жінки — вогонь! І гарні, і запальні! А стіл, як у ресторані!
У Марини дзвонить мобільний. Жіночий голос у телефоні чути так добре, що всі замовкають, прислуховуючись.
Тетяна: Мариночко, вітаю! Зі святом тебе! Здоров'я, злагоди, щасливої жіночої долі! Я тобі така вдячна, рятівнице моя! Усе життя буду вам зі Стефанією дякувати!
Марина: Таню, яка приємна несподіванка! Дякую за теплі слова, але ви також молодчина! Що ми? Це лікарі вас урятували, а ви — незламна жінка, таке пережили... І вам здоров'ячка й усього найкращого! Вдячна, що зателефонували. Дуже приємно. До зустрічі.
Галина (піднімає чарку): Вип'ємо, дівчата, за нас! Що не даємо одна одній пропасти на чужині. (До Марини.) Кого ти там урятувала, мати Терезо наша?
Марина: Пам'ятаєте, я розповідала вам, як після лікарні потрапила на роботу до дідуся Антоніо? Так от...
Згадує. Вечір. Марина в домі Антоніо готує вечерю. У двері постукали. Дідусь відчиняє. На порозі стоїть його родич Джованні. Вони про щось розмовляють, потім підходять до Марини. Обидва схвильовані.
Антоніо (перелякано): Слухай, Марино, тут така справа... До Джованні позавчора на роботу приїхала українка.
Джованні (до Марини): Так, її Тетяною звуть. Дружина в мене дуже хворіє, навіть із ліжка не встає. Мусив найняти робітницю. (Замовкає і дивиться на Антоніо.)
Антоніо: Джованні, краще ти розкажи. Марина все розуміє італійською.
Джованні: Так от. Приїхала ця Тетяна, переночувала. Усе було добре, але вранці вона спускалася сходами й... Не розумію, як таке могло статися.
Марина: Що саме?
Джованні: Вона згори впала донизу! У нас ще і сходи такі покручені...
Марина: Господи, що з нею?
Джованні: Забрали до лікарні! Тепер у мене замість помічниці в домі буде ще одна лежача жінка. Святий Антоніо!
Марина (намагається зрозуміти, з якою метою приїхав Джованні): То ви, мабуть, хочете, щоб я разом із вами її провідала?
Джованні: Ні! Точніше, так, хочу, але щоб не просто провідала, а негайно поїхала зі мною до лікарні! Я пообіцяв лікарям, що привезу когось, хто розмовляє українською. Річ у тім, що Тетяна дуже травмована. У неї зламані обидві руки, на одній відкритий перелом. Треба робити операцію, але ця жінка зовсім не знає італійської і геть не розуміє, що написано в документах. Вона нічого не підписує, згоди на операцію не дає. Лікарі шоковані, не розуміють, що їм далі робити.
Антоніо: Марино, поїдь, будь ласка, з ним.
Марина (до жінок-українок): Я погодилася і зателефонувала до Стефанії. Вона — моя група підтримки. На щастя, Стефа змогла поїхати зі мною. За годину ми вже були в лікарні.
Лікар: Нарешті! Вітаю. З ким я можу поспілкуватися?
Марина: Зі мною.
Лікар: Справи кепські. На правій руці відкритий перелом. Зламана кістка впирається в м'яз, через це виникла небезпечна гематома. Якщо жінку зараз не прооперувати, втратимо час. Пізніше доведеться просто ампутувати кінцівку. Ось така перспектива.
Марина: Чим я можу допомогти?
Лікар : Поясніть своїй землячці складність ситуації, спробуйте переконати її, що необхідна негайна операція.
Марина: Зрозуміла.
Марина зі Стефанією заходять у палату.
Марина: Добрий вечір. Хто тут Тетяна?
З найближчого до дверей ліжка обізвалася жіночка років п'ятдесяти.
Тетяна (розгублено): Я... (До жінок.) Ви що — українки?
Марина: Так. І приїхали вам на допомогу. Тетяно, усе дуже серйозно, ви повинні дати згоду на операцію. Негайно. Довіртеся лікарям.
Стефанія: У вас немає вибору.
Марина (до жінок за столом): Усе владналося. Тетяна погодилася, хоч і не довіряла лікарям. Казала, побоювалася, щоб у неї нирку не видалили чи ще якийсь орган. Я розповіла їй власну історію про те, як мені в італійській лікарні врятували життя. Стефанія, дізнавшись, що на Тетяну в Україні чекають двоє синів, запевнила жінку, що заради них варто жити. Її прооперували. Наступного разу, коли ми навідалися до лікарні, Тетяна лежала із загіпсованими руками, але вже усміхнена і спокійна.
Згадує.
Марина (заглядає в тумбочку): Таню, а де ваші речі для прання?
Тетяна: Я сама все випрала. Не хочу нікого обтяжувати. Вам і своєї роботи вистачає, а тут ще і я.
Стефанія: Мамамія! У гіпсі, що сягає плечей? Як це можливо?
Тетяна: Ось так. (Простягає вперед загіпсовані руки й робить такі рухи, ніби пере.)
Марина: Нічого собі! Добре, якщо ви вже можете впоратися сама, то більше не приїдемо, чекатимемо на вас у Муро-Лукано. Та вас, мабуть, скоро й випишуть.
Жінки йдуть до дверей.
Тетяна: Дякую вам, дівчата. Ви ж мене від смерті врятували. Думала: "Що мені робити? Мови не знаю, а тут це падіння... Кому я, скалічена, потрібна?" У такому відчаї була, що вже збиралася пігулок напитися, а тут ви...
Марина (до жінок): Ось так і познайомилися ми з Тетяною. Навіть не пам'ятаю, звідки вона: з Донецька чи з Дніпра? Розповідала нам, що в Україні керівну посаду обіймала...
Валентина: А де ж вона зараз?
Марина: Наші жінки знову допомогли, знайшли їй у Муро-Лукано іншу роботу — у малесенької ходячої бабці. Тетяна, щойно їй гіпс зняли, пішла до неї працювати. Навіть нікому не розповідала про свої пригоди з падінням.
Г алина: І правильно. Нас тут ніхто не пожаліє. Тільки платню одразу уріжуть, скажуть: "Ми ж тебе, скалічену, на роботу взяли, маєш бути вдячною". І все.
Жінка за столом: Молодці, що не залишили Тетяну в біді. Скільки тут наших безвісти зникають або розум утрачають... Знаю жіночку, якій люди постійно збирають гроші на квиток додому. Заплатять, посадять в автобус, а вона з рейсу сходить і знову до Неаполя повертається. Збожеволіла. Не від хорошого життя. Одна моя колежанка почала в чарку заглядати. Доки тут працювала, гроші заробляла, син наркоманом став, навчання покинув. Чоловік іншу знайшов. Донька заміж вийшла, діточок народила. Старший онук підріс, сидить за комп'ютером, купленим на італійські гроші, в ігри пече. Бабуся з Італії телефонує, а він кричить: "Мамо, іди, до тебе якась страшна баба дзвонить!" Як тут не впасти духом?
Друга жінка: А що робити? Я чужого діда доглядаю, а до свого батька навіть на похорон не змогла поїхати, бо нелегалка. Мене ж ураз депортують, повернутися не зможу, а ще борги віддавати треба. Де я такі великі гроші татові на операцію дістала б? Давно міг померти, а скільки ще прожив! Я вам так скажу: кожного своя біда сюди привела.
Марина: Це правда. Я біля бусів навіть учительку з нашої музичної школи зустріла.