Закокоче щось по-півнячому, трусне коком-чубом і подивиться на Кошука із тією зневагою, з якою дивляться на людей усі півні. Було приємно відчувати, що одяг швидко сохне, що на плечі не чавить холодна волога. За вікном лопотів дощ, і очі Кошукові на мить солодко зліпилися. І в цей короткий мент він знову виразно відчув себе жабою, яка після блукань по болоті залізла під камінь і солодко там приплющила очі. "Що це зі мною діється?" — струснувся студент Кошук. Розглянув крізь напівопущені повіки кімнату — стеля тонула в легкому сутінку, навколо виступали речі: стіл, вицвілі фотокартки на стінах у рамках з виклеєними на них черепашками, якісь нетутешні, з іншого часу обличчя німо зорили на нього з тих фотокарток, етажерка з фігурками, схожими на величезні шахові пішаки, поїджена шашелем вельми ветха шафа — видно було, як із дірочок сиплеться порохно; вікна завішані фіранками домашнього виробу із витнутими посередині ніби пальмовим листям, крізь яке проглядало дзюбасте скло. Подивився на те місце, де лежав хліб, але тепер там лазила велика сіра муха, спинялася й висовувала хоботка, щось шукаючи на цераті. Мусив уставати і йти. Студент Кошук таки встав, натяг кепку, а тоді й плаща, який неприємно його охолодив... Надворі дощ перестав. Вулиця тяглася вздовж річки, шосівка майже затягнена землею, збоку проїхала була, певне, недавно підвода, проклавши колію, і в ній застигли дві смужки води. Десь грало радіо — співали "Коли розлучаються двоє": студент Кошук на мить зупинився й подивився, як уходять у річку качки. Хиталися, присідаючи до землі, тоді кидалися з берега й плюхались у воду розкішними вимитими грудьми. Ішов повз школу: на підвіконнях стояли вазони, а за тими вазонами темніли голови школярів; ішов повз паркан, обписаний непристойностями; ішов повз альтанку, в якій і зараз стояло двоє закоханих, хлопець був чимось схожий на Каплунського. А може, то Каплунський і був? Але тепер його зовсім не цікавило, Каплунський то був чи якийсь Куролапський, отож навіть голови у їхній бік не повернув. А все тому, що студент Кошук якось нутрово жалів сам себе, можливо, тому, що його голодна душа була молода, а шлунок ніби той, що волає в пустелі. Засунув руки до кишень і йшов каштановою алеєю. Побачив, що каштани випнули вже величезні липкі бруньки і ніби мацали ними повітря чи пили його: позаздрив тим каштанам, які не знають, що це, коли в кишенях гуляє безгрошівний вітер, а не тільки вітер із небес. Чорна кора каштанів блищала від вологи. Студент Кошук ішов до арки з колонами, минув її і ступив на бульвар. Тут було тихо й порожньо. Пахло бруньками і розмоченим вапном недавно біленої огорожі.
"Ви, певне, не чекаєте гостей", — сказав він, либ-лячись широчезним ротом, коли причинив за собою двері, "Ми завжди чекаємо гостей", — блиснула зубами Катя, а він подумав, що дівчата, ніби ті вазони, котрі ждуть, коли хтось їх поллє. В Каті був довгий ніс, і в порах червонястої шкіри біліла пудра. Валя мала яскраво-червоні губи, і це здивувало студента Кошука, бо чого б то їй мазатися, коли вона вдома? "Ти сьогодні жахливо гарна", — сказав він другій Валі із фарбованим волоссям і банькуватими очима. "Що значить жахливо?" — Валя подивилася на нього вологим поглядом. "Це значить — незрівнянно", — сказав студент Кошук, і йому стало неприємно від того, що бреше. "Вже підготував семінар?" — спитала Катя. "А що це таке?" — спитав студент Кошук, і його погляд прикипів до великого рум'яного батона, який лежав на столі. "Є свіжий анекдот, — він підсів ближче до батона. — Вірменське радіо питають: "Чи можна вбити простирадлом людину?" "Ха-ха-ха", — засміялася перша Валя, і її рот став схожим на червону літеру "О". "Отже, чи можна вбити людину простирадлом? — спитав студент Кошук, з любов'ю дивлячись на батона. — Можна, відповідає вірменське радіо, коли у простирадло загорнути праску". Друга Валя вибалушила очі й почала голосно реготати, перша Валя —теж. Катя знизала плечима: "Цей анекдот такий новий, як твої черевики". Студент Кошук подивився на свої заляпані багном черевики, і знову йому щось запаморочилося: увіч здалося, що бачить величезні жаб'ячі лапи. "Нє, анекдот смішний, — сказала перша Валя. — Я не чула!" Студент Кошук сховав ноги під ніжки стільця. "Може, поснідаєш з нами?" — запропонувала друга Валя, знову подивившись на нього вологими витрішкуватими очима. "Господи, Валю, в тебе такі очі, — знову розсунув широчезні вуста студент Кошук. — Я коли дивлюся в них... Нє, цього не розказати". Катя засміялася: "Диви, як старається!" Тоді студент Кошук подивився і на неї. "Катю, — сказав він, — а хто дав тобі такого розкішного носика? Коли я бачу твого носика, мені хочеться стати ангелом...". У Каті видовжилося обличчя, а в її подруг зникли усмішки. Але очі в студента Кошука розгорілися. Відчував, що переграє, що зараз дівчата із тріском випруть його геть, бо заслуговував на те, бо відчував, що його обличчя знову нагадує жаб'яче, і що дівчата це чудово бачать. Але в ньому сидів непогамований біс із ріжками, і той біс боднув його ріжками в бік. "Валю, —сказав він, ще ширше всміхаючись. — Навіщо так фарбувати губи? Коли будеш цілуватися, чи подумала ти про свого коханого? А ним хотів би бути і я". Це несподівано сподобалося дівчатам, і вони весело зареготали. Сміялася навіть перша Валя. "Це вже твої проблеми, — вигнула вона брови. — А може, я не для того, щоб цілуватися, а щоб буть красивою...". Студент Кошук не сміявся. Йому захотілося ніжно погладити батона на столі. А ще він відчував, що його обличчя зморщилося, що він ніби той принц, який колись у казці перетворився... відомо в кого. Якийсь жах скував його душу, перемішаний із гірким задоволенням, — щось ніби осолода самоприниження охопила його. "Хочеш, давай одружимося", — повернувся він до другої Валі. "Давай, — зареготала та. — Дівчата, готуймо весілля". Катя зіскочила із ліжка, на якому сиділа: "Готуймо!" — "А вино?" — спитав студент Кошук. — "Звісно, з вином. Кошуче, ти йдеш у магазин і купуєш вино і закуски. Задовольняє?" — "З радістю!" —сказав студент Кошук. "Ні, він мені подобається, —реготала друга Валя, — а де я візьму фату?" — "Зробимо з пошивки", — заспокоїла перша Валя. Кошук поглядав на дівчат. І знову йому здалося, що він у цьому світі таки жаба, що дочасно прокинулася, відчував, що ще хвилина, і він не зможе грати, клеїти із себе дурня, що він раптово стане жахливо серйозний, і це образить дівчат, бо зруйнує тонке плетиво їхньої ненатуральної веселості. Бо вони й справді, як вазони, ті дівчата, і земля їхня всохла, і вони так, як він на того батона на столі, дивляться на нього й чогось від нього сподіваються; сподіваються бідні, що він оросить їхню землю, адже вазони самі себе полити не можуть. І йому раптом захотілося втекти звідсіля, повернутись у свою кімнату, оту нору під каменем, загорнутися в ковдру і втомлено приплющитись. І хай за вікном ляпотить дощ, хай за вікном кисне земля і небо, він знайде той особливий мінор, який може вилікувати йому душу від натиску оцієї непоясненої печалі. Бо мінор — це не печаль, це тільки гра в печаль, це, зрештою, відчуття весни, хоч яка вона не видалася цього року нечупарна. Йому захотілося взяти в руки оті "Пролегомени" Канта і нарешті зрозуміти його, бо його можливо зрозуміти тільки в такий дощ і при такій неприкаяності, яку відчуває, адже сам він ніколи не здобудеться на великі й незрозумілі думки, якими палився той незбагненний чоловік. "Чого став такий серйозний?" — все ще сміючись, спитала друга Валя, вона увіч загравала до нього. Студент Кошук голосно зітхнув. "Дівчата, — сказав він. — Я недо-стойний вашої краси, отож не можу й женитися". —"Та чому ж?" — захоплено вигукнула перша Валя. "Дівчата, — ще раз зітхнув Кошук. — У мене велике нещастя". — "Ну, скажи, яке в тебе нещастя, Кошучику?" —мостилася коло нього друга Валя. "Він уже жонатий!" — крикнула, морщачись од сміху, Катя. "Ні, дівчата, — сказав він. — Я не жонатий, бо хто б за мене пішов? У мене нещастя більше, я просто не маю ані копійки." — "А коли вони в тебе були, баламуте безпросвітний?" — вдарила його по плечі перша Валя. Студент Кошук відчув себе покидьком, бо він безсовісно дурив дівчат. Бо від погляду на батон на столі його вже нудити починало. Захотілося й справді відчути себе жабою, забитись десь у шпарину, де немає ані дощу, ані цього голодного болю, ані нудьги, ані розкислих доріг, ані Канта, якого він ніколи не зрозуміє, ані відчуття, що цей дощ падає на тебе й тут, у теплій і затишній кімнаті, і розмиває тебе, як глиняну подобу. Валя підійшла до шафи і дістала сумочку. "Ось тобі гроші, — сказала вона. — І будемо грати весілля". Він узяв гроші. "Я пішов, дівчата, але мене гризе совість." — "Ха-ха-ха! — Катя сплеснула в долоні. — Оце так новина: його, чуєте, його загризла совість!" Студент Кошук спробував усміхнутися, але тільки махнув рукою і вийшов. Зупинився на сходах, де було вікно, і з якимсь незбагненним для себе жахом подивився у сіру сутінь, що проглядала крізь накрапкова-ні шиби. "Я блазень, — сумно подумав він. — І це вже в мене друга стадія божевілля: тугодумність. Але я з біса хочу їсти!". Дивився, як за шибками мерехтить дощ, як під вікнами проходять люди, згинаючись під тягарем негоди. І він уже майже певно знав, що не піде додому, не загорнеться в ковдру, що вже ніколи не збагне Канта чи ще когось надто мудрого, бо він уже не той жадібний хлопчик, який одного сонячного липневого дня поїхав, міцно стискаючи ручку новенької валізи, завойовувати світ, бо з нього таки нікудишній завойовник. "Всі ми, — подумав студент Кошук, — рано чи пізно випадаємо з батьківського гнізда й летимо на ті здобутки. Але вар сонячний та холод морозяний підтинає наші крила, і ми тоді починаємо падати. Безконечно довго падати у безмежну прірву — оце, здається, і є життя. Аж до того моменту, коли зустрічає нас земля." Він відірвався від вікна й повільно рушив униз. "Привіт!" — гукнув йому однокурсник, із тих щасливців, що таки потрапив у гуртожиток: він був веселий і задоволений. "Постій, Василю, — зупинив його студент Кошук. — Ти нагору?" Однокурсник ще радісніше всміхнувся: "Та ж нагору!" Тоді студент Кошук вийняв авторучку і написав на шматку паперу: "Мене загризло сумління, дівчата! Хай до іншого разу, коли прийду до вас, як принц".