Ні професора Дудлєя, ні інженіра Ґрегема ні подорожника Геріксона.
А дзвони дзвонили дальше по всій Україні – від моря аж до срібної землі у верховині.
Рожева заграва здіймалася над Дніпром, будилися жайворонки по житах, стріпуючи росу сріблисту із крильцят.
Свитало.
ДРУГА ЧАСТИНА
В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ
I
Це, що тепер розігралося на очах тисячної юрби, зібраної на летунському майдані на світанку, у ту пам'ятну ніч з 25-го на 26-го травня, видавалося Степанові Артименкові якоюсь фантастичною казкою, киненою ґеніяльною уявою талановитого режісера на екран фільмовика, казкою, що саме розгорталася перед його очами.
Вже те одно, що судно причаливши сторчіло як закляте й ні один рух не зраджував в його пасажирів охоти показатися на світ Божий, говорило йому, що тут щось не в порядку Це невловиме вражіння непевносте можна було запримітити й у зібраної юрби, яка не могла зрозуміти, чому саме в такій хвилині й зупинка. Чому панове з привитального комітету не витають, хоч музика відіграла "своє", чому оті закордонні інженіри, що зібралися біля проф. Карачевського бігають нервозно, розмахують руками, вигукують щось незрозуміле немовби сварилися між собою? Щось таємно-гнітуче, незясоване, загадочне уносилося над цілим майданом, осоту вал о людські душі.
О! – такий настрій поширюється як зараза!
Першому Харитоненкові прийшла думка, що треба "щось вчинити, щоб заспокоїти публику".
– Стрівай Степане – звернувся він до Артименка – ти тут полишися, я попробую втихомирити нашу публику.
І заки Артименко вспів його спитати в чому річ, Ігор побіг скоро поміж трибуни в напрямі телевізійної централі. Не минула й хвилина, як по цілому майдані відізвалися мегафони, які голосили, що хвилева задержка в церемонії привитання є намічена у програмі а спричинена вона такою звичайною річю, як те, що ріжниця між кількістю кисня в атмосфері Землі й Марса є того рода, що подорожні не можуть рискувати своїх легенів негайною появою на майдані. Це, й ріжниця в тисненню воздуха є причиною, що довго дожидані гості мусять ще коротенький час перебути в судні.
Та Степан Артименко скептично прислухувався до того пояснення. Ловлячи ухом уривані звуки мегафона, вдивлявся проти себе то на міжпланетне судно то на американських інженірів, що все ще сварилися між собою.
– Так, думалось йому цеж без сумніву "Queen of Virginia" проти його! Безліч разів розглядав-же її малюнки по ріжних журналах! Чейже сам подав її телевізійну знимку минулого року у "Вістях", й незчислимі її описи!
Так!
Цеж ті самі чотири каптури, що їх завданням було протиділати зударові з поверхнею, ця-ж сама кулиста форма судна з ґалєрійкою по середині. Це-ж все таке йому знайоме, здається кожен ґвінт пізнавби, кожну шрубку.
Так! Там на долині, в долішному каптурі, що тепер трохи зарився в землю – там галя машин. Це так сказатиб мозок цілого судна. Й чогож оті Єнкі так воловодяться й сваряться між собою? Чогож цей худощавий інженір, що аж наґалєрійку вилазив, скочив з неї як опарений й тепер дереться, мало до очей не скаче своїм товаришам та белькоче щось, що годі зрозуміти?!
Що це все означає?
Оті думки лискавкою майнули Артименкові в мозку й він з ще більш напруженою увагою старався стежити за розмовою Американців й виловити суть її.
Та було щось в отих знайомих обрисах "Queers of Virginia", що рівночасно вражало Степанову душу й викликувало вражіння чужости.
Що саме – він не вмівби сказати.
І коли в кінці із уриваних слів та фраз американських інженірів, що як на те всі рівночасно кричали й старались перекричати один одного, вирозумів що річ йде про те, що оте міжпланетне судно, яке бачить перед собою не є "Queen of Virgin-ia" а голос худощавого Єнкі старався переконати його товаришів, що він це найкраще знає, бо він будував її після плянів містера Ґрегема, монтував кожну частину і т.д. і т.д. – то в душу Степана Артименка закрався сумнів.
– А що як справді?…
Вони-ж, ці Єнкі, краще знають як хто! Вправді онтой другий інженір з головою бульдога й кінськими зубами тільки з легковаженням махає рукою на всі вигуки худощавого й тільки зуби скалить до іронічної усмішки та всетаки хто їх там знає.
І тут знов цікавість журналіста взяла верх над звичайною цікавістю глядача й очі Степана Артименка загорілись якимись дивними вогниками а ніздря задрожали, як у гончої собаки.
– Тут окривається ще одна тайна, майнуло в його думках
– мабуть чи не більша, як ціла оця імпреза із "Queen of Virginia", Готовий на все, щоб тільки розвязати важку проблему, що моглаб бути корисною його газеті, Степан Артименко поступився ще крок до міжпланетного судна.
Та в туж мить розвязка прийшла сама із себе так нежданно, як нежданно виринула перед усіми ота загадка автентичности судна.
А саме в тійже хвилині блакитна смуга світла, яку можна було достерегти крізь незаслонене горішнє віконце над ґалєрійкою судна згасла, а в тому місці понад ґалєрійкою з боку, де була присунена степениця й де находився вхід у судно, закритий панцирними плитами, що заходили одна на одну, почали розсовуватись поволи на боки зовнішні крати, що придержували плити із вні.
По хвилині розсунулися на боки, як це звичайно буває із вікнами у американських домах, дві металеві плити, відкриваючи зовнішні дверцята, що вели у судно. І вони зникли за хвилину, відкриваючи: малу драбинку, що вела до внутрішніх дверей судна, за якими йдучи за описами "Queen of Virginia" находився коридор, розділюючий судно на дві полозини, що були поділені на поодинокі кабіни, кожна із своїм приділенням.
Цей рух на поверхні міжпланетного судна запримітила зібрана публика й в той-же мент знов грімке гіривитальне "слава" стрясло воздухом.
А гень на обрію над Дніпром небо щораз більше вкривалося ранньою загравою.
Свитало.
Рожеві смужечки вистрілювали із того місця, де небо із Дніпровим плесом стрічалося, у сонних хвилях купалися то по срібних росах вганяли, сірі тіні проганяючи, що місцями ще огортали сонну землю.
Свитало.
А у воздусі тремтіла дальше ота несамовита, симфонія гомону дзвонів, фабричних сирен та гудків машин, що долітали із усіх сторін України…
Ще момент!..
Вкінці розхилилися тихо і внутрішні двері, що закривали собою нутро судна і зникли по обах боках в заглибленнях стін. На драбинці, на темному фоні нутра судна з'явилася висока постать, що повільною, немов колихаючоюся ходою, почала сходити в долину.
А за нею друга.
Тіні, що йшли від судна й ранній сутінок замазували перед очами зібраної публики подробиці лиця й одягу виринувших постатей. Два сірі сілюети маячіли тільки на фоні судна і поволі сходили на долину.
Ще крок і досягли стспениці, ще другий й спинилися па землі.
В томуж моменті проф. Карачевський з підстрибуючими за ним чужоземними делегатами висунувся із гуртка й спрямувався до них. За ним, як тінь плигнув Артименко.
Карачевський відкрив голову, склонився й вдивляючись у кінчик свого лякового черевика, мимоходом кажучи вкритого росою, як це було у його в звичаю коли говорив офіціяльну промову, почав своє привитальие слово:
– Дорогі, довго дожидані гості. Мені припала ця велика честь привитати вас…
Тут Карачевський підняв, свої очі, глянув на стоючі проти нього постаті й спинився. Силкувався говорити дальше та заздалегідь приготована фраза застрягла в горлі й не всилі був вимовити й слова. Бо ті, до котрих були звернені слова його промови не були тими, до яких мав промовляти…
Ті, що стояли проти його, не були тими подорожними, що вибралися судном "Queen of Virginia" в дорогу до Марса й тепер мали повернути.
Артименко, що цілий час з напруженою увагою слідкував за ціпо сценою, так описує її дальше в свойому звідомленпю, що появилося в ранніших "Вістях".
Спинившися в своїй промові, проф. Карачевський мимовільно підняв свою руку до очей й почав їх протирати. Відчувалося, що він не вірить собі – що цс не сон а дійсність. Кліпнувши кілька разів очами почав вдивлятися в стоючі проти його постаті.
А проти його стояв високий мущина з білою, довгою бородою, з клясично гарними чергами лиця й вірлиним носом, одягнений в короткий каптан, що – здавалося пошитий був скорше з якогось гнучкого, блискучого металю як зі шкіри й з такогож матеріялу шапкою на голові, що подобала на шолом, яких вживали колись перед віками. Біля нього стояла дівчина невисказаної краси у довгій нагортці чи туніці, стягненій на рамени аграфкою з розпущеними карими косами, придержуваними над чолом діядемом з якогось незнаного металю. А лиця в обоїх були червоної краски, такої ніжної червоної краски, яку стрічається на малюнках єгипетських фараонів, перших династій. Стояли й вслухувались в слова початої Карачевським мови.
Карачевський здрігнувся.
На їх лицях відбивалася втома а груди ворушились прискорено. Так і видко було, що важко приходиться їм схопити віддих.
В томуж моменті зза Дніпра зійшло сонце й розсипало своє розсміяне, золоте проміння по летунському майдані, по трибунах, по золотистих шоломах й блакитних жупанах гетьманської гвардії.
Здається щойно тепер розгорнувся перед очами прибулих повний образ летунського майдану з його тисячними глядачами – бо видко було, як старик поступився крок вперед, повів зором довкола й спинився на хвилину на гетьманській трибуні, що була проти нього.
Його очі спочили на постаті молодого гетьмана й дідуся патріярха то знов пробігали по трибунах вкритих видцями і якесь внутрішнє хвилювання відбивалося на його лиці а в очах зявилися сльози. Обі руки схрестив він на грудях, мовби хотів здержати те хвилювання, що виривалося з них та видко сильніше було воно за него. Ще момент і голосне ридання рвануло із його грудей а ціла постать зогну-лася, схиляючись до землі, мовби хотіла їй поклонитися, привитатися з нею.
А з уст його зірвалися слова:
– О! Ґея – о! Ґея!….
І з риданням припав він до землі, доторкаючись чолом до неї – тут на київському, летунському майдані на очах тисячної юрби зібраної на ньому…
Дівчина стояла ще хвилину й дивилася то на старика то на людське море, що хвилювало на трибунах.