Над планетою — "Левіафан"

Юрій Бедзик

Сторінка 13 з 49

Я маю на увазі можливі міжнародні ускладнення, тобто несподіване загострення відносин між країнами з різними соціальними системами. Здається, так говорять у Москві? Отож, різні соціальні системи, на щастя чи на нещастя, існують, тобто співіснують. Оскільки ж вони різні і оскільки їм притаманне прагнення йти своїми окремими шляхами, не виключена можливість, що ці шляхи одного прекрасного дня схрестяться. Тоді ми могли б згадати про наш "Левіафан", про нашу нездоланну літаючу фортецю, про наш найпотужніший, літаючий ракетний полігон. Хіба неправда?

Ріхтер стримано посміхнувся. Очі його вже бачили перед собою велетенський тулуб корабля, і це грандіозне видовище погасило в його душі почуття холодної відрази до Кремпке.

— Це могло б бути, — говорить Ріхтер. — Але тепер не буде.

І в ту ж мить їх зі всіх боків оточили тісним муром люди з апаратами, блокнотами, посипались привітання, вигуки захоплення. Громадська думка вимагала сенсацій.

Ріхтер вдоволено озирнувся навколо себе. Заклацали бліци, просто в обличчя йому затуркотіла кінокамера. Це було добре, навіть чудово. Досі їхній "Левіафан" викликав тільки посмішки й злісні жарти. Тепер всевидюще око преси й кіно широко розкрило на нього свої очі. Знімайте, фотографуйте! Розносьте славу про нього на весь світ! Сьогодні, панове, ви дізнаєтесь все, що вам треба, і ваші серця, ваш розум схиляться на бік мудрого винаходу.

Перш ніж почати прес-конференцію, директор запросив усю численну армію репортерів на будівельний майданчик, щоб королі преси й екрана на власні очі побачили, що фірма Кірхенбома займається не якимись дрібничками, не фантазує марно, а воістину прокладає шлях світовій науковій думці. Кілька інженерів, серед них і Ріхтер, давали пояснення, детально розповідали, що й до чого.

А показувати було що. Все тут вражало своєю новизною, своїми новітніми формами й загадковими конструкціями. Стапелі тягнулися на півтора кілометра. Безліч кранів заввишки з двадцятиповерхові будинки перетинали розхмарене ранкове небо, виставляючи проти осіннього сонця срібні щити склодюралю, піднімаючи гнучкі труби газопроводів, важкенні моторні вузли.

Кореспонденти поводилися, як діти. Їх можна було бачити і на риштуваннях, і в кабінах крановщиків, і навіть у глибокому нутрі вже "склеєних" конструкцій. Сірі модні капелюхи змішалися з робочими кепками. Стрекіт кіноапаратів зливався зі скреготом електричних пилок.

"Цікаво, чи є тут представники радянської преси? — подумав Ріхтер, стежачи поглядом за метушнею репортерів. — Вони найбільше заслужили такого видовища. Без їхньої допомоги у мене б нічого не вийшло".

Він спитав про це в директора, але той, посуворішавши, нервово відмахнувся. Мовляв, нащо забивати собі голову всілякими дурницями? Росіяни й так пхають свого носа, куди треба й не треба. Хто їх пустить сюди? Хто дозволить таке неподобство?

Звичайно, пан Кремпке, як людина коректна й обережна у висловах, міг тільки подумати так, але Ріхтер його зрозумів. І враз йому зробилося кривдно й болісно. Вся галаслива ватага репортерів, все це збіговисько непотрібних тут людей здалися йому образою чогось великого, схованого в самих глибинах його серця.

Хтось міцно потиснув йому лікоть. Ріхтер обернувся і побачив інженера Крейського: довгасте суворе обличчя, зовсім сива голова, погляд проникливий, сухий, з іскорками гніву.

— Ненажерлива банда, — промовив він тихо, але досить виразно.

— Вони нам сьогодні потрібні.

— Я розумію, Пауль. Але… краще б звернули увагу на інше. Учора в столиці вбито професора Герста. У нас тут теж неспокійно…

— … хотіли підпалити ваш комітет, — докінчив за Крейського Ріхтер.

— А, ти вже знаєш! — позлішав старий інженер. — Цей комітет такий же мій, як і твій. Організація Друзів миру захищає всіх чесних, порядних німців, всю Німеччину. До речі, й твій корабель.

— Чого ти кипиш? Хай собі захищає, — спробував звести на жарт Ріхтер.

— А ти будеш відсиджуватися в кущах, — очі Крейського палахкотіли неприхованою зневагою. Він любив Ріхтера, вірив у його майбутнє і— саме через те не міг терпіти його політичної байдужості.

Розмова ставала зайвою, особливо в присутності сторонніх.

— Значить, ти не виступиш на мітингу? — спитав Крейський.

— Ні, не виступлю, — сказав м'яко Ріхтер. — Жаль марнувати час. АСБР — кримінальна банда, і проти неї треба діяти тільки поліцейськими заходами.

— Ну що ж, шукай захисту в поліції, — сумно зміряв очима Ріхтера Крейський. — А як стане сутужно, не забувай і про нас. Про наш комітет, пане інженер!


БАГАТТЯ СЕРЕД НОЧІ

Ніч у джунглях завжди буде однакова — і через сто, і через мільйон років, і навіть тоді, коли людська нога ступить на твердь далеких галактик. Бо джунглі — це втілення страху, підступної німоти, паралізуючої безпорадності. Що н того, що інженер Ріхтер винайшов десятки оригінальних конструкцій літаків? Що з того, що Ганка Крижанич прославилася на весь світ своїми відкриттями в галузі динаміки газів? Зараз їх полонили джунглі, сховали в своєму чорному нутрі, здавили лабетами первісних інстинктів.

Тупою безвістю дихає морок. Стежки розбіглися в пущі, кинули напризволяще мандрівників. Хай люди спробують видертися на простір самотужки, хай їхній розум дасть їм пораду. Ха-ха! Ви ще не здалися? У вас в очах ще жевріє надія на порятунок? Ну, звісна річ, вам невтямки, як могло статися, що у вік атомних чудес і космічних мандрів Африка дарує людині отакий сюрприз. Своє нещастя ви сприймаєте, як сон. Свою втому — як дурманливе очманіння.

Раптом мулатка захвилювалася, підняла голову. Інстинкт тубілки підказав їй, що десь близько має бути житло. Вона глибоко вдихнула повітря.

— Дим… Я чую дим багаття…

В наступну мить, зламана душевним напруженням, вона знову лежала в безсиллі, і знову очі її кресали затуманеним поглядом по зеленій стелі лісу.

— Росано, ви чуєте? — шепоче над нею Ріхтер.

Очі мулатки кволо повертаються до нього, у них глибока, темна байдужість.

— Скажіть, що ви почули, Росано?

Очі трохи теплішають, прояснюються в надії.

— Ідіть швидше!.. Ідіть!.. Нас ждуть!..

Година ходу, друга. Густішає темінь, густішає пуща. Аж ось зовсім несподівано повіяло вологістю. Останні кроки, і загін опинився на березі річки, що маслянисто поблискувала під скупим місячним світлом, оточена врунистим купинням кущів і високих трав. Трохи оддалік горіло багаття, дим ніжною цівкою сотався до зоряного неба, як це буває, коли люди виїздять на ніч погуляти й розважитись за місто в романтичну тишу якогось обжитого, "цивілізованого" лісу.

Хтось раптом піднявся від вогню, і вмить велетенська тінь простягнулась по галявині.

Вороги.? Напасники?

Ще кілька людей схопилися на ноги. У кожного в руш була рушниця, голі тіла тьмяно виблискували в невиразному сяйві багаття. Ріхтер знав, що ні відступом, ні втечею вони не зможуть порятуватися від цих нежданих нічних волонтерів, якщо ті захочуть заподіяти їм зло.

— Анісе![1] — озвався раптом від вогню один з воїнів.

Росана, вирвавшись з лихоманкового забуття, глянула на вогнище і відгукнулася й собі тремтяче радісним голосом:

— Н'ін є[2].

Негри з радісним галасом побігли назустріч прибулим, оточили поранену. З кількох слів з'ясувалося, що вони вже чатують тут цілий день, чекаючи потерпілих. Звідки вони дізналися про катастрофу? О, вони все знають. Ліс, і небо, і добрі духи вміють розмовляти з ними таємною мовою предків.

Однак швидко виявилося, що справжнім, всюдисущим духом були тамтами. Це вони, примітивні, невмирущі інструменти століть, своїми монотонними звуками рознесли звістку про падіння літака, про те, що на борту його знаходиться група радянських людей і що цим літаком повертається на батьківщину Росана Подестра.

Ріхтер з подивом відзначив: Росана Подестра користувалася серед тубільців особливою пошаною, була для них чимось близьким до божества. З тієї хвилини, як загін вийшов на осяяну вогнищем галявину, негри повністю взяли на себе опікування жінкою. Вони обережно, любовно, з трепетною почтивістю древніх жерців вклали її на широке, вистелене сухою тростиною ложе в місткій пірозі, накрили легкою ковдрою. Двоє темношкірих воїнів сіли у неї в головах, двоє взялися за весла. Іншим членам групи було піддано незграбний, але досить-таки надійний баркас, що погойдувався тут же, міцно прип'ятий до піроги.

Негри квапилися. В їхній поведінці вчувалося щось нервозне, таємниче, щось дуже схоже до перегуків лісу, до загадкової мови первозданного світу.

Рушили одразу ж. Веслярі дружно взялися за весла, чорні, довгасті тулуби човнів посунули між густими заростями.

Ріхтер сидів на кормі баркаса, заглиблений у роздуми. Дивна річ, виявляється, за кожним їхнім кроком стежать. Вони просувалися чорним тунелем, а зелений океан вів їх уперед, оберігав і вшановував до того місця, яке було визначене для зустрічі із справжніми господарями цього краю.

В дорозі Ріхтер ближче познайомився з Крижанич. З'ясувалося, що їй двадцять сім років, що родом вона з Харкова, а зараз прямує з своїми товаришами на будівництво хімічного комбінату в екваторіальній Африці.

Вона не крилася, що їй лячно, дуже лячно. Вперше вирушила в далеку дорогу, і раптом таке нещастя. Її запевняли, що Африка стала обжитим домом, тут давно забули про дикунські звичаї, напади, переслідування, а насправді ця земля досі оповита страхом і терором.

Ріхтер гірко посміхнувся: так, страхом і терором. Він міг би багато розповісти шановній Крижанич: про заворушення серед колишніх володарів плантацій, про їхні бандитські злочини в тропічних районах, про створення ними підпільної расистської організації, яка взяла на себе претензійну роль рятівниці "білої цивілізації" в Африці.

— То, виходить, наша роль не цивілізаторська? — тихо здивувалася Ганка, і Ріхтерові здалося, ніби він уловив на її обличчі іронічну посмішку. Насправді ж він побачив у мороці тільки блиск її очей, блиск убивчий, гордовитий і гнівний.

— Цивілізації бувають різні, — сказав тихо Ріхтер. Велика західна цивілізація не має нічого спільного з бандитськими діями фашистських авантюрників, і він, Ріхтер, особисто певен, що в Європі расисти не знайдуть співчуття.

Ганка швидко захитала головою.

10 11 12 13 14 15 16