Жаїра. Том 2. На волі

— Серце шляхетної сеньйоріти так раптово зм'якло, відчувши твердий дотик шляхетного металу й каміння?..

Питання було образливе й вимагало зараз же віддати подарунок, кинути ним просто в лице, обурено відверну­тися й піти геть. Жаїра добре це знала, але воліла про­ковтнути образу й не розлучатися з дорогоцінним мішеч­ком, у якому містилися всі її пляни, вся надія на майбутнє.

— Ти зовсім погано думаєш про мене, Татаурано, — сказала сумно. — А я все хочу поговорити з тобою щиро. Сідай...

Татаурана перестав усміхатися і покірно сів поруч.

— Що хочеш мені сказати? — спитав.

— Перше хочу тебе спитати, звідки ти взяв оце? — показала на купку.

— Хо! — зневажливо усміхнувся морубішаба. — Того добра в нас повно в землі й у воді, тільки ми не вміємо з нього користати так, як користають зайди...

— Правда, — зідхнула Жаїра. — Дикуни занадто дурні, щоб розуміти вартість...

— Жаїро! — кинувся Татаурана. — Не смій зневажати народу, з якого походиш! Тільки погана птиця власне гніздо каляє.

— Це не зневага, це — правда, Татаурано...

— Ні, не правда! Можеш по собі міркувати, чи індіяни не є навіть мудрішими від білих. Щодо мене, то я в тому найглибше переконаний.

— Тоді чом ж білі мають усе, а ми не маємо нічого?

— Чому? — нахмурився Татаурана. — Тому, що ми досі спали. Тому, власне, що ми такі багаті, як рідко який народ на світі. Тому, що наша земля, наше підсоння і наші праліси дають готово те, на що іншим народам треба ба­гато і гірко працювати. І нас захопив наїзник у сні. Дехто вже прокинувся, а дехто й далі спить, як от ти, наприклад.

— Я?!

— Атож. Ти вже вродилася в рабстві, як те пташеня в клітці, і душа твоя слаба, як слабі крила птиці, що від народження для них немає розмаху, ширшого від тісної клітки. Тебе пригнічує велич свободи, і ти не знаєш, що з нею робити.

— Помиляєшся, Татаурано, я завжди тужила за волею.

— Ні, то ти помиляєшся, дівчино, вважаючи волю за свавілля і за привід чинити так, як тобі подобається. розумієш волю виключно, як свою особисту безпеку й вигоду, тимчасом воля — це, перш усього, боротьба і праця. Ось ти питала мене, чому ми не маємо нічого? А що б ти, наприклад, зробила для того, щоб ми мали?

— Як це?!

— Та просто: щоб на нашій землі були великі міста, школи, церкви, мануфактури й плянтації. Лише збудовані не рабською працею на користь чужинців, а нашими власними руками, на нашу власну користь?

Жаїра зневажливо знизала плечима:

— А що ж би я могла зробити? Це взагалі нездійсниме.

— Щойно ти сміялася з дикунів, Жаїро, а сама ще гірша від найдикішого дикуна. Таж ти вже цивілізована, а таке говориш! Чому нездійсниме? Чому для нас неможливе те, що можливе для інших? Чому індіяни можуть коштом своєї рабської праці збагачувати загарбника, а не можуть пра­цювати самі для себе?

— Чи я знаю? — нетерпляче потрусила головою дів­чина. — Навіщо питаєш мене про це все?

— Питаю, бо хочу, щоб ти думала, — відповів Татаурана, і голос його відразу стверд, а брови різко заламали­ся. — Ти не дала мені скінчити першої розмови, не бажаючи навіть нічого слухати про тотальну війну. Ти уявляєш собі, що по такій війні наступить руїна і пустеля, по якій блука­тимуть канібали з танґвапемами в руках. А я хочу цією то­тальною війною вичистити нашу землю від паразитів і на розчищеній землі збудувати нову державу.

— Держа-а-а-ву?! — аж злякалася Жаїра.

— Так, Жаїро, державу! — твердо хитнув головою Татаурана, ще більше заломивши брови. — Історія знає ве­ликі держави, збудовані далеко дикішими народами як ін­діяни, а ми вже не всі поголовно дикі. Є вже багато серед нас і цивілізованих і навіть освічених. Треба лише скинути чужинецькі кайдани, треба нашу розхристану силу загнуз­дати і скерувати її в одне русло. Треба поставити перед нашим народом велику мету і змагати до неї, не зважаючи на жертви і труди, яких вона вимагатиме.

Хвилювання перехопило дівчині віддих, і вона злякано розплющила очі.

— І ти б?.. — почала з забобонним страхом, але не могла скінчити.

— Злякалася? — усміхнувся Татаурана. — Я ж казав, що твоя душа слаба, як крила птиці, родженої в неволі, і ти не розумієш величі свободи. А я — ех! Я відчуваю ча­сто таку снагу, таку силу, що, коли б мені знайти лише якесь опертя, то, як сказав мудрець Архімед, перевернув би землю догори коренем!

Схопився на рівні ноги, широко розкинув руки й хижо роздув ніздрі.

— Ех, Жаїро! — вигукнув оп'яніло. — Коли лише час­тина племен об'єднається для початку під моє берло, щоб лиш роздмухати пожежу тотальної війни, ми скоро станемо силою, яку інші держави шануватимуть. Ми відкриємо пор­ти для чужих кораблів, бо маємо чим торгувати. Ми спро­вадимо найкращих майстрів і мистців з усього світу, ми повідкриваємо школи, побудуємо величаві храми! Ми ма­тимемо власну фльоту, власне військо і власні зброївні, так що вже ніхто не відважиться на нас нападати, і ніхто не посміє ділити нашу землю, мов круки жир!

І молодий вождь, зринувши душею у піднебесні висо­ти, накреслював запальними словами візії прекрасного май­бутнього своєї землі. Промовляло з нього святе надхнення, незламна віра й непереборне бажання чину та посвяти. І в цей момент Жаїрі здавалося, що бачить перед собою казкового лицаря, здатного справді перевернути землю до­гори коренем, бачить героя, для якого ніщо не стане на перепоні. Пірвана владою його запалу, вона й сама вже була переконана, що станеться саме так, як казав Татаура­на. Вона вже бачила його в авреолі слави володаря великої держави, а себе — королевою, до ніг якої схиляються тисячі власних підданих і найвизначніші достойники з усього світу. Якою ж мізерією в порівнянні до того були її недавні мрії над розстеленою хустиною, чи давніші, що не сягали далі від бажання — стати дружиною якогось жалюгідного бандейранта! О, Татаурана правду сказав, передбачаючи, що вона його ще сама проситиме взяти її за дружину, що вичитуватиме з його очей кожне бажання! Бо хіба ж не варто? Вона згодна його навколішках благати, ноги йому мити, щоб лише зійшов із своєї висоти до неї, щоб узяв за дружину і посадив побіч себе на троні!

— Чи ж тоді схочеш мене за дружину? — мимовільно зірвався вголос у неї з уст болючий сумнів.

— Коли? — ніби прокинувся із сну Татаурана.

— Коли все піде так, як ти передбачаєш.

Татаурана витверезів цілковито і, ставши перед Жаїрою, впер у неї гострий, як риб'ячі ості, погляд.

— Та ти ж зарікалася, що не будеш моєю жінкою.

— О, Татаурано! — винувато вигукнула дівчина і про­стягнула до нього благально руки. — Даруй мені, прошу тебе ще раз! Я ж тоді ще того не знала...

— Чого не знала?

— Що ти скоро станеш володарем держави.

Татаурана похилив голову й сумно посміхнувся.

— Занадто забігаєш вперед, Жаїро, — сказав гірко: — Я взагалі не знаю, чи ми збудуємо державу, а, як і збуду­ємо, то не так скоро.

— Коли?

— На це потрібні десятки років, дівчино...

Жаїра вражено відкинулася назад, бо в її очах Татау­рана раптом змалів, змізернів і з героя-лицаря та з казко­вого королевича став знову лише вбогим морубішабою маленького племени.

— Ха-ха-ха! — силувано розсміялася вона, вкладаючи в свій сміх всю силу іронії, на яку лише могла здобутися, щоб помститися на цьому жалюгідному дикунові за щойно зазнану облуду щастя. — Ха-ха-ха! Ти чудово вмієш роз­казувати казки, Татаурано! Тобі можуть позаздрити не лише дикуни з пралісу, а навіть і фахові блазні з аристо­кратичних дворів... Дякую тобі, що розвеселив мене... Може розкажеш ще щось? Ха-ха-ха!

Густі брови вождя грізно збіглися над переніссям, позаломлювалися круто посередині, і більше не тріпотали, а припухлі дитячі уста розтягнулися в тонку сіру риску.

— Чому б і ні? — вклонився він рівно ж ґалянтно, як і насмішливо. — Придворний трубадур її божественної милости королеви лісу Каа, яка, до речі, з браку власного двору, мусить вдоволятися гостинністю тростяної індіянської оки, — все є на наказ своєї володарки... На цей раз смиренний слуга і трубадур збіглої рабині з порубцьованою батогами спиною просить милостивої ласки — послухати легенди про Таїну-Кана — "Зоряного Мужа" в надії, що її божественна величність зволить великодушно дарувати брак гітари, по яку треба би було бігти до оселі, а якої в оселі немає і на якій, з рукою на серці, трубадур не вміє грати...

Кланявся, прикладав руку до серця й зовсім ошелешив Жаїру гротескно-вишуканим стилем.

— Божественна Каа зволить послухати...

Ще тоді, коли індіанське плем'я каража не вміло оброб­ляти землі й живилося рибою, звіриною та дикими овоча­ми, жило собі одне подружжя, що мало дві доньки. Одна називалася Іамеро, а друга — Денаке. Іамеро була старша і любила, щоб усі хвалили її красу, а Денаке соромилася своєї зовнішньости, бо уважала себе дуже поганою. Стар­ша мріяла про надзвичайного чоловіка, а молодша годи­лася одружитися з кожним, хто мав би добре серце і дбав би про майбутню родину. .

Кожного вечора, коли сходила темінь і вкривала зем­лю, Іамеро сідала перед окою і посилала свої мрії до зірок, що висіли високо в синьому небі.

"Дивися, тату, — казала вона, — там є Вечірня Зірка. Як вона чудово блищить у своєму тремтячому промінні! Я хочу, щоб вона була моєю! Я хочу одружитися з нею!"

Батько тільки сміявся з чудного доччиного бажання і казав, що ще ні один смертний не досягнув зорі. А тут раптом Вечірня Зоря мала б зійти на землю, щоб вдоволити примху вередливої дівчини!

Та Іамеро не слухала батька і щовечора вперто про­стягала руки до Вечірньої Зірки, благаючи її зійти на землю.

І от глибокої ночі, коли вже всі спали, здалося Іамеро, що хтось є поруч неї в гамаку. Вона схопилася і закричала злякано:

"Хто ти є і чого хочеш від мене?!"

Глибокий таємничий голос відповів їй:

"Я є Таїна-Кан — Вечірня Зоря — до якого ти давно посилала свої думки. Я зійшов на землю, щоб вдоволити твоє прохання і стати тобі чоловіком".

Зараз же повставали батьки Іамеро й сестра Денаке, неспокійні, повні очікування та здивування, і, поспішаючи одне поперед другого, розпалювали багаття, щоб при його світлі краще придивитися до небесного гостя.

А коли вже вогонь розгорівся, наступило велике роз­чарування: Таїна-Кан, що стояв серед них освітлений вогни­щем, виявився старим-престарим чоловіком. Його волосся було біле, як бавовна, його плечі — зігнуті, його шкіра — в'яла й поморщена.