А Марія, смагляволиця, повнощока, нібито ні війна, ніжодне лихо не торкнулося її, то виривалася з обійм моряка, зомліло проказуючи: "Наші. Ну, нарешті, наші!..", то знову кидалася обіймати його. І навіть коли Святослав пояснив, що військ ще нема, що він всього лиш десантник, на дівчину це не справило ніякого враження. Вона підстрибувала наче дитя, що тішиться поверненню батька, і кричала: "Та це ж наш! Наш!.."
їй було років двадцять, і на довгому чорному волоссі не з'явилося ще й жодної сивиночки (а під Одесою Святославові доводилось бачити вісімнадцятилітніх посивілих дівчат), і було щось дивовижно життєдайне у сміхові її, в кожному порусі чітко окресленого налитого стану. "Як тільки старому вдалося вберегти від фашистів це диво? — з якоюсь щімкою радістю подумав Оснач, відчуваючи, що не може відірвати погляду від Маріїного обличчя. — Ні, справді, як?"
— Та годі, годі, вгомонись, — пробурчав рибалка, ставши у дверях і осудливо зиркаючи на невістку. — Краще поглядай за шляхом. — І Святослав відчув, що старий просто ревнує невістку. Боляче передчувати, що Марія може зрадити синові. — Залізь на горище, звідти далеко видно, а головне — тебе ніхто не помітить.
— Уже біжу — радісно погодилася Марія. Проте до рогу відходила повільно, задкуючи.
— Отож, кажете фашисти турбують нечасто? — примирливо запитав Оснач, увійшовши слідом за старим до оповитої мороком хати, що складалася з трьох кімнаток-комірчин, голими, але охайно побіленими стінами, попід якими чорніли саморобні лавки. Та й взагалі, як він потім зрозумів, усі меблі в цій господі, начиння і навіть миски й ложки були змайстровані самим господарем.
— Останнім часом не дуже. Не до нас їм. А раніше було... Нас поліцай тут один трішки ніби рятує.
— Поліцай, кажете? — поглянув Святослав у вікно, прикидаючи, як у цій хаті краще тримати оборону. — Рятує? Щось новеньке.
— Є тут у нас, у селі, такий... Кирило Святешний. Нібито за старшого серед поліцаїв. Не второпаю навіть, що він за чоловік. Здається, із тих, що намагаються перебути війну так собі: щоб і вашим, і нашим... А ще бачу, накидає поглядом на Марію. Одне слово, трішечки опікується. А Марія, тільки-но десь поблизу з'являються німці або румуни, в плавні подається. Тут зо три острівці, до яких по тутешній трясовині добудеться тільки той, хто знає, як добутися. Там і переховується. Навіть узимку доводилось.
— Острівці, — враз пожвавішав Оснач. — Далеко від берега?
— Озеро величезне. Тягнеться аж до Дунаю. Та й завширшки дай боже. І смуга плавнів зо два кілометри. Ще й долини двох річок очеретами-плавнями зайшлися. А найбільший з островів — Кричи— нецький. От тільки пройти до нього найважче. Одна-єдина стежечка, та й та невидима. "Сатанинським бродом" називаємо. Бо таки сатанинський.
— Гаразд, батьку, побуваємо й на островах. А поки що нам треба відпочити і відіспатися. Якщо дозволиш — пересидимо в тебе до завтрашнього вечора. Не проженеш?
— Не прожену, — спокійно відповів старий. — Як можна прогнати? Іди клич товариша.
Але повертатися до того півострівця у плавнях, де залишився з підводою старшина, Святославові не довелося. Коли він вийшов з хати рибалки, Романчук уже чекав, зачаївшись за лабазом, у гущавині молодих акаційок, і замаскувався так, що Оснач мало не наступив на нього.
— Ти хоч під ноги дивись, — пробурчав Федір, підводячись перед самим його носом. — Не десантник, а ходячий "язик" для ворожої розвідки. На хуторі, як я зрозумів, усе в нормі?
— Здається, господар надійний.
— Якщо в тилу у ворога зустрічаєш людину, яка з першого погляду здається тобі надійною — це повинно насторожувати. Краля його на горище подалася. Бачив.
— Старий послав. Стежити за шляхом, що веде від села.
— Ага, отже ти знав, що вона подалася туди? Вже легше. Але за нею треба простежити.
— Підозрювати всіх підряд? Люди й так ризикують.
— Ну-ну, поживемо-побачимо, — Оснача вражало, що навіть зараз, коли вдалося вирватись із ворожого оточення і дістатися цього, майже райського куточка Буджацького степу, Романчук, усе ще ли-
шається похмурим, сторожким і підозрілим. І хоча старшина списував це на умови їхнього бутя в тилу ворога, сам Святослав радше списав би на вади його характеру. Жодні "особливі умови" не повинні позбавляти людину здатності втішатися, якщо тільки випадає така можливість, життям, і за будь-якої ситуації залишатися людяним.
6
— Навіть не знаю... — завагався хлопчина, вислухавши Оснача і Крижаня. — Не хотілося вплутувати в цю історію щей журналіста. Та й розповідати таке про вчителя... Небагато честі.
— Язапам'ятаю,щотисказавце...Прочесть, — зауважив Радомир.
Кілька хвилин Гриньо мовчав, збираючись з думками. Журналіст не підганяв його, розумів, що почати таку розповідь нелегко.
— Учитель у нас тут був, Полянський, Василь Федорович, — несподівано прийшов йому на допомогу рибалка. — То я про нього кілька слів скажу, а тоді вже й тобі, хлопче, легше розповідатиметься. Так ото, вчитель цей добре пам'ятав Захара Шаблюка. Пригадую, і в нас, у рибгоспі, — а він лектором був, і на сільських зборах усе згадував про цього хлопчину, казав, що треба б якось вшанувати його пам'ять. А коли ставили пам'ятник загиблим односельцям, Полянський і в сільраду ходив, і в райцентрі до начальства пробивався, щоб, значиться, вписали туди й прізвище Захара. І вже сходилося на тому, що всі нібито погодилися. Але Вандевура, ікалося б йому, раптом узяв і нашкрябав кудись-там листа. Так і так, мовляв, ніякий Захар Шаблюк не герой, а, навпаки, фашистський провідник, зрадник, тобто. І що то він сам викликався показати фашистам, де переховуються моряки. А загинув — тому, що погано знав плавні. Одне слово: втопився разом із карателями — туди йому й дорога. Й оскільки Полянський захищає свого дружка-зрадника, то, мабуть, і в самого душа гнила. Треба до нього уважно придивитися. Отож у школі йому не місце.
— Ви впевнені, що цього листа написав саме Маркіян Маркіяно— вич?! — вражено перепитав Оснач. — Саме він. Ви не помилилися? Адже це,мабуть, була анонімка?
— Та ні, яка ж анонімка? При підписах. Усе, як належить. Вандевура першим підписався. За ним ще двоє вчителів. Та ветеран війни. Але то Вандевура намовив їх, знаючи, що ці люди з Полянським великої дружби не водили. Ну а після такого листа десь там, угорі, одразу переполошилися. І прізвище Захара про всяк випадок наказали викреслити. Ось так. І, звісна річ, — прочищав Крижань свій мундштук, — викреслили. Кому хочеться бути оборонцем "зрадни— ка-провідника", знаючи, що за це й тебе самого Вандевура — він "папір" складно пише — так обмалює-заплямує, що потім і внуки не відмиються.
— Невже справді Вандевура? Ніколи б не подумав. Може, в нього є докази? Все може бути... Невже ніхто не пробував з'ясувати, що ж насправді сталося в плавнях біля Кричинецького?
— Чому ж? Пробували. Комісія якась приїжджала, документи розшукувала. А тільки документів цих катма. На трясовині протоколу ніхто не чорнилив — он що виявляється! Комісія говорила з багатьма людьми, але все одно найбільше віри в цій справі йому, Вандевурі.
— А ще історик! — Стиха проказав Гриньо. — Сам же й учить, що історію пишуть не королі, а народ. У житті так воно й виходить. Історію пишуть такі, як Захар Шаблюк. А Вандевури тільки переписують її на свій лад.
Оснач замислено хмикнув. Йому просто не вірилося, що Маркіян Маркіянович здатний на таке. На нього все ще діяла магія інтелігентності цього "інтелігента третього покоління". Здавалося, що йдеться про когось іншого. Що сталося звичайнісіньке непорозуміння. Хіба що, може, він справді знає про Захара щось таке, чого не знає ніхто інший? Більшістю голосів утверджується думка, а не істина. Істину ж, як правило, віднаходять незламні в своїй самотності Галілеї, яких, перш ніж визнати, про всяк випадок спалюють.
— Ну і чим усе закінчилося? — запитав він рибалку по якійсь хвильці гнітючого мовчання.
— Серединка на половинку — ось як воно закінчилося. Нібито й Полянський не грішний, але й Захар Шаблюк теж не святий. І По— лянського не виправдали, але й Захарове ім'я не вберегли. А вчителеві, Полянському, тобто, після цієї комісії ще й гірше повелося. Аякже: дружок зрадника! Спробуй повчителюй з такою міткою. Один тільки Маркіян Маркіянович лишився святим-пречистим. Він взагалі виявився ні при чому. Нашкодив, як шолудивий пес, і сидить собі біля будки, ланцюгом подзвякує. І, що б ви думали? Дочекався-таки. Після другої комісії Полянського відвезли до лікарні, з тим, як його?..
— З інсультом, — підказав Козарук.
— От-от, із ним. З могили лікарі його, правда, витягли, але що там уже від чоловіка лишилося після того всього? Звільнився наш учитель зі школи і виїхав кудись. Навіть не знаємо до пуття куди саме. Та й
чи пережив усе це? А завучем на його місце Вандевуру призначили. Кажуть, Маркіян Маркіянович сам у район їздив, кандидатуру свою "підказував".
— Дивовижна історія, — мерзлякувато пересіпнув плечима Радомир. — Невже в селі нікому було заступитися за Полянського? Та й за Шаблюка теж? У школі, сільраді, в правлінні колгоспу..
— Заступалися. Але тільки ми, учні, — сумовито всміхнувся Гри— ньо. — І взагалі, це я у всьому винен. Про Захара мені розповіла тітка Леся. Я ще був тоді семикласником...
— А так-так, Леся, — докинув Крижань, — молодша сестра Захара. Коли все це сталося, їй тринадцятий відзозулювало.
— ... Ну, почув її розповідь і здивувався: як же це так, у нашому селі жив такий відважний хлопець, він здійснив такий подвиг, а ми вдаємо, ніби нічого не сталося, ніби цієї людини взагалі не існувало?! Потім я часто думав про нього. Намагався уявити, як усе це відбувалося там, на трясовині; збагнути, як Захар зважився на такий вчинок, на таку страшну смерть. Іноді до того зафантазовувався, що й уночі снилося: це я веду фашистів, я гину! І сни ці були... Ну, ніякі не сни, а звичайнісіньке пригадування. Ото зі мною самим це сталося — і все тут.
— А до тітки Лесі ніхто й не згадував про Захара?
— Та згадували. Іноді. Ніби переповідали давню-давню легенду. Навіть болото дехто називав "Шаблюковим". Але виявилося, що, наприклад, у нас у класі мало хто й знав, чому його так називають. Почувши розповідь тітки Лесі, я наступного дня, перед початком уроку хімії — її у нас Василь Федорович Полянський викладав — підвівся і питаю: "Хто хоча б що-небудь знає про подвиг Захара Шаблюка? Тільки чесно".