Крижі

Узлісся палахкотіло кленами, червленими дубами, високо зеленіли сосни, а коло спаленого млина посхилялися плакучі верби.

– Начеб нема війни, нема окупації…– Корній Терентійович знову спинився, – Природа не підвладна людській волі.

І вони всі поспинялися.

У густих заростях хлюпала Крижечанка.

У небі загуло – повільно і низько сунув хрестатий незугарний літачище. Подейкують, що такими транспортують поранених.

– Дивіться: суне нашим небом, а від нього падає і волочиться хрест по нашій землі! – крикнув Лесь.

Оленка мельком глянула на нього, і він здався їй ще гарнішим, ніж завжди, а тоді повела оком за тінню-хрестом, який потягся ставищем, мочарами…

Вчитель ніс капелюха в руці, біла голова вихрилася. Він думав, що ті два хлопці і дівчина, тринадцятилітні підлітки, надто дорослі. Вороги принесли на їхню землю чужину. Вся краса тепер для них у тому, як тієї чужини позбутися, – ось про що їм хотілося б від нього почути!

Він сказав:

– І під павучим фашистським хрестом наша земля найкраща. В цілому світі такої нема. Вороги не просто зазіхнули на неї, вони обкрадають наші осені, наші весни, наші літа – нашу мову й історію.

– Як я їх ненавиджу! – рубонув Лесь рукою.

На що Корній Терентійович відповів:

– Самою ненавистю ворогів побити не можна, як не можна їх подужати невіглаством, неуцтвом, та ще таких, як фашистів. Схрещується не лише сила і зброя, схрещуються розуми й душі.

Добравшись на узлісся, почали вантажитися. Ліс і не шелестів. Стояв задуманий, наче втомлений. Пожовк. Журився.

Корній Терентійович показав молодого дубка. Високий, він розхитнув соснові крони й, пожовкнувши, почервонівши, стояв осяяний сонцем.

– Росте і ні в кого не питається права. Правда?

Веде поєдинок, і його не покидає мужність, – і він говорив, що мужність виборюється в поєдинку. На поєдинок встала вся земля: або пан, або пропав. Поєдинок йде не тільки на фронті, в партизанських рейдах і наскоках. Він іде в кожному серці – на мужність і за честь проти зрадництва й падлюцтва.

Ліс мовчав.

А коли вони зробили третю ходку, вчитель почастував їх хлібом з повидлом. Мартин переламав свою скибочку, стуливши її докупи і, ковтаючи слинку, сказав, що з'їсть дома: думав про Дінку.

15

Школярі писали на старих книгах і газетах. Використовували паперові мішки й залежалі квитанції. Замість чорнила – синька. Володіти огризком олівця та ще хімічного – щастя. Найчастіше виручала грифельна дошка. Мартин до школи її не брав, щоб часом не розбилася. Щоб допекти, Серж тицьнув Мартинові під ніс саморобного зошита, якого сам розлініював, – он яке багатство, хочеш за задачі? Хлопець відповів, що воліє обходитися долонею.

Збагнувши, що з Мартина, як з козла молока, Серж почав підкочуватися до Леся. Нехай той Лесь і не відмінник, але ж через нього можна списувати приклади в Оленки, можна поживитися й на мову, бо Корній Терентійович її хвалить за те, що пише бездоганно. З таким далеким прицілом Серж і вирішив подарувати свого саморобного зошита Лесеві. Але не в школі, де б це всі бачили. Така нагода трапилася: він прийшов до тьоті Тоні по білизну. Приніс і свого зошита. Тьотя Тоня подякувала Сержеві за його добрість, а той пообіцяв, якщо Лесь допомагатиме вчитися, подарує йому не лише паперу, а й олівець. Праля не так зраділа зошитові, як тому, що Серж вважає її сина добрим учнем, і запевняла, що Лесь допомагатиме, чому ж, мовляв, не допомогти? Вона дочекалася Леся. Хлопець побачив зошита, і йому хотілося його розшматувати. Лопотів білий цупкий папір, рівненько розлінійований. Мати, мабуть, відчувши, що той зошит синові не подобається, сказала: не все ходити прямо, інколи треба й рачки – такий час, і він став погладжувати чисті сторінки.

Минуло кілька днів, поки зважився, поки приніс того зошита до школи, переполовинивши його. Одну половину дав Оленці. Половина зошита вабила дівчину. Лесь умовляв її, щоб доторкнулася пальцем, помацала, який папір. Вона доторкнулася пучкою – папір чистий, гладенький.

– На такому з помилками писати гріх, – промовила.

Він зрадів, що переполовинив зошита, що зважився поділитися з нею і що вона не відмовляється.

– Бери, – настоював, забувши, як мало не пошматував його.

Наближалася контрольна з мови. Серж підступив до Леся.

– Допоможи готуватися? – і, не чекаючи згоди, вів далі: – Сам ти теж плаваєш, правда, не на воді, а тому було б добре, якби прийшов до мене з Оленкою.

Лесь трохи обурився, присадив самого себе і буркнув:

– Коли?

– Відкладений сир тільки добрий: нині!

– Побачимо, – розтягнув він.

Не був певний, що Оленка згодиться і що вмовить її. Як до неї підступити?

Сидів сам не свій на уроках. А тут Мартин підпустив шпилечку про пані Ельзу, яка не вчить, а повчає: "П-п-пух!" – трьом "п": покорі, поклонінню, послуху. І пішло по всій школі – не Дерманка, а П-п-пух!.. Оленка заливалася, переказуючи це дівчатам.

А Лесь потерпав, що Оленка його не послухає, йому до всього було байдуже…

От і по уроках. Оленка пішла, несучи свого кошика. Він зупинився коло шкільної огорожі. Оленка перетинала площу. Так нічого й не придумавши, він пустився навздогін.

Вона скинула оком й помітила Леся. В нього книжки й зошити теж за поясом, як і в Мартина. Лесь обіруч підрівнював собі голову. Кучері вились і блищали. Вони так вились і так блищали, як того недільного ранку, коли Оленка його чекала.

Оленка рушила, але повільно. Їй хотілося, щоб він її наздогнав, тільки не на площі, не на видноті. Опустивши голову, наслухала, як Лесь хляпає дерев'яниками, і не могла позбутися відчуття, що він чимось засмучений – його в осмуті гладеньке обличчя, ті його кучері, він увесь видавався їй ще вродливіший.

Хлопець наздогнав її.

– Оленко, – вимовив і взявся рукою за ручку кошика.

Їй здалося, що він торкнувся не рогозяної ручки, а її руки: його тепло мовби передалося їй. Вона мовби відчула його трепет. Зраділа й злякалася, чи хто не бачить, шарпнула кошика, ступила швидше, далі з площі, а на думці: доторкнеться він ще раз бодай до її кошика чи ні?

Лесь не зважувався йти поруч, пасучи задніх: вона відкрутнулася від нього, як її зачепиш?

– Ти чом смутний? – спитала дівчина, не оглядаючись.

– Та… – сказав і не доказував Лесь, але порівнявся з Оленкою. Вони прямували поруч.

"Доторкнеться він ще раз?.." – загадала вона.

– Смутний… – проказав і начеб кинув собі це слово під ноги Лесь. І казав: – Як тут не будеш смутний, хлопці просять, щоб допомогти перед контрольною.

Вона не перепитувала, які хлопці?

– Може б, перейшли… – і не доказав, якась сила схилила його донизу, знову взявся за ручку кошика.

Дівчина не шарпонула його до себе, не прийняла. І Лесь запитав:

– Перейдем?

Вона мовчала, але він бачив – згоджується. Вона мовчала, не сміючи сказати, якщо згоджується, то тільки тому, що він ще раз доторкнувся до ручки її кошика.

Оленка кивнула – після обіду.

Вони перейшли дерев'яний місток, за яким Лесь зупинився, щоб повернути до своєї ліпленки, а вона не зупинялася, йшла, і їй здавалося, ніби хлопець продовжує ступати поряд: погойдувала кошиком, було приємно, що він торкався за ручку, і вона погладжувала це місце. Відчуття Лесевої коло себе присутності швиденько вивело її з дому – добре, що не довелося ставати до міхів: батько рубав дрова, і Оленка запереймалася, чи Лесь уже пообідав, чи він чекає її за мостиком?

Осінь облягала хмарами, вони купчилися, розходячись. В неї на душі було синьо і чисто, як у тих синіх і чистих криничках неба, що їх не заступили хмари.

Він чекав. Сказав, що, напевно, задощить, сказав, що погода трималася, але, як поллє, то не буде просвітку.

– А я й не помітила, – відказала дівчина, насмішкувато стенувши гостренькими плечиками.

На покинутих згарищах віяв вітер. А на Перначівці прорвалося сонце.

Вони увійшли в каштанову алею. Падало листя. Жовте, просвічене, встеляло алею, м'яко шаруділо, і голосно тріскали, падаючи, каштани.

Оленці хотілося, щоб алея ніколи не кінчалася.

Під каштанами, там, перед котеджами, серединою алеї походжав поліцай – вартовий. Виставився на них. Дівчина знітилася. Лесь, не зважаючи на поліцая, підступив до дротяної загорожі, потяг за опущений повідець – десь у заплетених хмелем дверях особняка продзеленчав дзвіночок. Гавкнув пес. Крикнувши на нього, вибіг Серж. Повій їх не в парадне, де продзеленчав дзвіночок, а навколо особняка.

Доріжки викладені плитами. Кущі підстрижені. Червоніє калина. Слива обліплена сливками. На яблунці жовтіють яблука. Все дихає достатком і доглядом. Оленка ішла за хлопцями, Лесь допоминався, чи в басейні водиться риба? Водиться, чула вона Сержів голос.

Відкрита, зацементована з балюстрадною веранда. Серед фікусів плетені крісла-гойдалки. Серж розчинив засклені двері, а Лесь підбіг до басейну, перехилився і не міг відірватися. Манив, помахуючи рукою, Оленку: не підійшла.

Віктор і Жора чекали у круглій вітальні, сидячи на дивані. Тут просторо. Посередині стіл. По кутках м'які фотелі. Гостинно і затишно.

Хлопці повсідалися круг столу. Дівчина диктувала диктант. Голос її гучав. Лесь раз за разом упрошував, щоб чіткіше вимовляла слова, Віктор, Жора і Серж йому підтакували. Вона помічала: Лесь більше кидає очима на килим, який заходив усю стіну над диваном, на широкі вікна, собі під ноги, на восковану підлогу, ніж на аркуш паперу перед собою, і намагалася вимовляти кожне слово з притиском, розбірливо.

Написали, склали диктанти перед нею, повсідалися на дивані й почали їсти сливи. Вона дістала з кишеньки светрика олівчика з наконечником – єдину свою цінність, яку принесла сюди із собою,

– Ставлю, хто що заробив, – сказала.

Її підтримали: тільки так.

Кінчик олівчика схилився над рядочками, націлюючись на помилки. На дивані перешепіт – чиє перевіряє? Жора: "Вікторове". Віктор притих зі сливою в роті.

Вона дочитала, кінчиком олівчика перелічила помилки – багато, завагалася і почала виводити двійку.

Віктор зірвався:

– Мені, двійку? Ну, Ковалівно!

Підскочив з дивана Жора.

– Та йому сам Корній Терентійович чи й поставить!

Кісточка сливи пролетіла Оленці над головою.