Чудасій

А тепер — о!

І Олекса миттю скинув черевика, стягнув скарпетку і тицьнув її просто під ніс Жені:

— Понюхайте!

Полозова схопилась з місця, трясучись від обурення її образи, а я, хоч і привик уже до дивацтв Олекси, тільки великим зусиллям волі стримав себе, щоб не викинути йо­го попросту з хати.

— Олексо! — крикнув на цілий голос. — Зараз же взуйтеся! Це вже чорт-зна що за свинство!

— Та чого? — зі щирим здивуванням спитав Олекса. — Скарпетка ж не смердить, слово чести, ні!

Полозова вже опинилася в передпокою і, застібаючи тремтячими руками плащ, кинула мені обурено через пле­че:

— Я прийду до тебе завтра в ботанічний сад. Там, мо­же, не буде твоїх придуркуватих приятелів...

Я відкрив двері і, як був без шапки і плаща, так і ви­скочив, щоб відпровадити розгнівану гостю.

— Женю, — почав я перепрошувати, — не гнівайся, будь ласка! На нього не можна ображатися, бо він, зна­єш, трохи того... — і покрутив пальцем коло лоба.

— І скінчив інститут? Має диплом інженера?

— Уяви собі! От маєш наглядний доказ того, що здібності і здоровий глузд не все бувають у парі. Най­більші математичні генії все були пришелепкуватими...

— Он твій бзікуватий біжить, — перебила мене По­лозова.

Я оглянувся й справді побачив Олексу, що ніс у руках мого плаща.

— Павле, — сказав він. — одягніться, бо простуди­теся.

— Я вже вертаюся!

— Ну, все одно... А товаришка Жевя мені, між іншим, сподобалася, знаєте? Така сувора і... взагалі... Ц-ц-ц!..

Полозова, хоч і була дуже лиха, почервоніла знову, але, на цей раз, з приємности.

— Не сердьтеся, — продовжував Олекса поспішно. — Ми підемо сьогодні з вами до кіна... Я квитки сам куп­лю... Павле, позичте мені п'ять рублів. Після получки від­дам... Ви, товаришко Женю, чекайте на мене біля кіна о пів на восьму. Можете навіть чергу по квитки зайняти. Я прийду неодмінно...

Полозова, що вже була трохи зм'якла, від останніх слів знову гнівно стягнула брови і з призирством викри­вила уста.

— Чи не забагато ви хочете? — прошипіла високомірно. — Мені було б стидно у товаристві такого ідіота показатися між людьми.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса, а одночасно очі його стали зовсім круглі й набрали хижого виразу. — То ще питання, кому було б стидно! Ви... Ви — кочерга обсма­лена!

— Дурень!

— Кочерга! Ц-ц-ц!..

Я кинувся й став між Олексою й Женею.

— Досить! — тупнув ногою. — Женю, до завтра!

З тими словами вхопив Олексу за комір і потягнув за собою. Він волікся покірно, і ця покірність мене ще більше злостила. Я мав твердий намір зробити з Олекси в хаті, як то кажуть, здохлу жабу і раз на все відучити йо­го від подібних вибриків.

Та ледве ми переступили поріг, як Олекса вирвався з моїх рук. а, натомість вхопив мене за плече і штовхнув з такою силою, що я налетів на столик і перевернув примус разом з чайником додолу.

— Дурень! Божа коровка! Приліпка клаповуха! — засичав Олекса, задихаючись від обурення. — Він з ґепеушницею розмови про підпільні організації заводить!

Чи то від штовханця, чи то від слів Олекси, мене не­мов би блискавкою осінило, і ціль Женіної візити та її дивна розмова відразу стали мені ясними і зрозумілими.

— З якою ґепеушницсю? — спитав я, отак, аби щось спитати.

— З якою?! Та з тією самою, що має смердячі ноги.

— Звідки ви знаєте, що вона ґепеушниця?

— Ет, що вам пояснювати, коли ви сліпі! А я, от, їх нюхом чую!

— По ногах? — спробував пожартувати я, щоб жар­том прикрити свою ніяковість.

— Ні по яких ногах! Про ноги я тільки між іньшим придумав, щоб збити її з пантелику і не дати вам надто розпустити язика. Осел з вас! Кажу вам ще раз, що це — ґепеушниця і прийшла винюхувати!

Хоч сумнівів у мене вже не було ніяких, але почуття дрібничкової амбіції змушувало мене ще боронитися.

— Ну, Олексо, — сказав я, — ґепеушниця вона, чи ні, а так поступати все одно не годиться.

— А що ж мені лишалося?! — розкричався Олекса. — Може, мав би вам заборонити говорити?! "Не кажіть, мовляв, Павле, нічого, бо ви за свої погляди можете опи­нитися за ґратами"? Ви лізете, мов щур, у наставлену лап­ку, а я мав би в той час делікатних методів добирати? Н-і-і! Прийшла винюхувати — нюхай! Нюхай, що тобі дадуть нюхати! Хотіла бачити наївнячків, які піймались би на вудку — маєш зовсім дурнуватих! Ми йдемо тобі на­зустріч і "перевиконуємо пляни"! Твоїм же салом та тебе по губах! Іди тепер донось про висліди своєї роботи! Ц-ц-ц!..

Я вже опритомнів зовсім і почав сміятися також.

— Але що за ідея?! "Ноги потіють"! Чому ви з ніг почали?

— А що ж ви хотіли б? Щоб я починав з голови? То вона б живою звідси не вийшла... І ви мали б клопіт... А так — по ногах, по ногах! Штука, знаєте, вдарити по но­гах, а поцілити в тім'я. Ц-ц-ц!..

І Олекса, вдоволений та веселий, кинувся підіймати порозкидані по підлозі речі.

— Я вже вам не раз казав, — говорив при тому, — що чудасієм у теперішні часи найвигідніше бути. Бо нормаль­на людина — що? Нормальна людина зі своїм розумом тепер зовсім дурна і не знає, куди його приткнути... До речі, ви знаєте німця Лемера?

— Ні. Хто він такий?

— Бляхар. Живе в тому самому домі, де роблять дріж­джі. Занесіть до нього вашого чайника, щоб вставити но­ве дно, бо це вже зовсім прогоріло.

Так, замість того, щоб вилаяти Олексу за його дику поведінку, я в душі глибоко дякував йому за неї і на про­щання без слів гаряче потиснув його руку. А вже повніс­тю оцінив я небезпеку, від якої вирятував мене таким дотепним способом мій диванний приятель, коли, прийшов­ши на другий день до роботи, завів розмову про візиту Полозової зі старшим ботаніком Харенком.

Іван Степанович Харенко належав до типу тих людей, які вже самим своїм зовнішнім виглядом викликають до себе цілковите й беззастережне довір'я, його опасиста й повільна в рухах постать могла в найнесподіваніший мо­мент проявити подивугідну пружність і звинність, а сонні, припухлі очі — метнути такі грізні блискавки, що від них ставало моторошно. При тому Харенко був коміком і смі­шив постійно всіх довкола себе, хоч сам ніколи не сміяв­ся. Він взагалі мало говорив, але знав, здавалося, все на світі. Вдавав, що поза мікроскопом його більше нічого в світі не цікавить, але я був переконаний, що його, може, найменше цікавив саме мікроскоп. І навіть тоді, коли я почав розмову, Харенко також стояв над мікроскопом, щось розглядав і підсвистував якусь невиразну мельодію.

— Іване Степановичу, — сказав я, — ви знаєте Полозову?

Харенко відразу перестав свистати, а його широка спина виявила велику настороженість.

— Угум... — бовкнув він у відповідь грубим басом.

— Була вона в мене вчора, — продовжував я.

— Угум...

— Казала, що прийде сьогодні сюди.

— Угум...

— Хоче привести учнів до нас на екскурсію.

— Угум...

Я замовчав, а Харенко припав до мікроскопу і засвис­тав знову.

Усі ці відповіді мене не вдоволили зовсім, тим біль­ше, що, як видно було, Харенко щось знав.

— Іване Степановичу, — почав я ще раз нетерпеливо, — Полозова питала, чи вже викрили авторів написів на наших мурах?

— Угум! — гримнув багатозначно Харенко, увірвавши свист.

— На її думку, ці написи зробив хтось із розкуркулених селян, — вів я далі, сподіваючись довідатися щось більше від Харенка.

— Угум...

— Питала також, чи я вірю в існування підпільної ор­ганізації, про яку пишуть у часописах.

— Угум...

— Та що ви все угумкаєте?! — розсердився я. — Оні­міли, чи що?

— Так, так, так... .

— Що "так, так, так"?

— Азоту бракне.

— Ви про азот?

— А ви про що?

— Про Полозову. Знаєте її?

— Голубчику! — молитовно зложив руки Іван Степа­нович. — Не морочте ні мені, ні собі голови чорт-зна чим!

Я образився.

— Гаразд, — сказав, — не морочитиму! Але, коли Полозова сьогодні прийде сюди — говоритимене з нею са­мі...

— Вона не прийде, голубчику! — виспівав Харенко. — Не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра!

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Бо вона вже вчора до мене приходила.

— Приходила до вас?!

— Егеж. Ото, як від вас вийшла — так і прийшла до мене.

— Ну, і що?

— Та нічого. Говорила те самісеньке, що й вам.

— А ви?

— А я їй кажу: "Ти, дівко, скажи тим, хто тебе послав, що задурна єси, аби Харенкові ногу підставити. Нехай присилають когось мудрішого від тебе".

— Так сказали?!!

— Отак, як чуєте.

— І що ж тепер буде?

— Нічого не буде. Вона ж насправді аж така дурна не є, щоб мої слова переповідати.

— Ну, але це ви...

— Що?

— Недипломатично. Вона може вам свинство зроби­ти.

— Ех, голубе, та то вже такі її обов'язки, щоб свин­ства робити. То хай же принаймні знає, що про неї дума­ють.

— Може й правда ваша... А... а про мене Полозова нічого не казала?

— Та казала. Щось там плела, що хотіла з вами про ту екскурсію договоритися, але застала у вас якогось бо­жевільного, і з розмови нічого не вийшло.

Я не втримався і оповів про вчорашню сцену, замов­чавши тільки про ту останню розмову, що відбулася між мною й Олексою в чотири ока. Харенко вислухав мене у­важно, хоч і стояв при тому до мене плечима, а на кінець хитнув головою і сказав:

— Угум... Той ваш "божевільний", чи там чудасій, — враг його не взяв: за трьох мудреців справився, і то так, що комар носа не підточить. Можете йому подякувати...

Передбачення Івана Степановича збулися: Полозова більше ні до мене, ні до ботанічного саду не прийшла, а згодом і взагалі щезла з нашого міста.

Насунувся страшніший від самої смерти пекельний 1933-ій рік. Місто виглядало, як візія божевільного: скрізь конаючі, або трупи, трупи, або конаючі. Повінь чужих лю­дей, висохлих, як мумії, пухлих, як сплилі потопельники, завошивлених, брудних, ледве прикритих якимись дран­ками. Інколи вони з вогнем нелюдської розпуки в очах хапали перехожих за поли, благаючи їсти, але частіше ту­лилися до мурів, або брели кудись, похиливши голови, зігнувши плечі, як живі символи покори, як носії невбла­ганного приречення. Те, чого не вспівав зробити голод, кінчав мороз — і смерть збирала нечувані жнива.

Трупи, трупи, трупи! Трупи молодих, трупи старих, трупи дітей, трупи чоловіків, трупи жінок, трупи закос­тенілі, трупи живі — все трупи!

Я ходив, немов очманілий, і, хоч сам голодував та­кож, але і та мізерна страва, яку мав раз-два на день, не лізла мені в горло.