По той бік світу

Я маю почуття дорослої людини.

— Дай мені спокій зі своїми почуттями!

— Навіщо ж ти мене кличеш?

— Бо мені сумно, бо ти добрий хлопець, бо я люблю тебе.

— Не так, як я хочу!

— Як тобі все не до вподоби, то не приходь!

Петро замовк.

***

Тільки Ельвірі помалу оповіла Чічіта своє гope, і знайшла в ній зрозуміння і співчуття. Часто приходила Чічіта до своєї тітки і просиджувала з нею довгі години, в розмовах або в мовчанні, що було сповнене сердечною бли­зькістю і заспокоює більш, ніж слова.

Одного ранку Чічіта прийшла, коли Ельвіра ледве прокинулась і ще лежала у ліжку.

Чічіта тихенько підійшла до неї.

— Щось сталося? — спитала Ельвіра.

— Так тьотю, щось страшне!

Чічіта впала навколішки на килимок перед ліжком і прошепотіла:

— Я вагітна!

Блискавкою промайнула думка у Ельвіри:

— І це її не минуло. Бідне дівча!

Ельвіра уявила собі увесь тягар, що спаде на її голову. Усі забобони, плітки, осуди. Труднощі, що неминуче виникнуть. Як буде злісно тішитись її ласкава невісточка, Чічітина мати, як буде твердити де треба і не треба:

— Що я казала? У всьому винна Ельвіра, бо завжди потурала своїй свавільній племін­ниці.

Вона обняла Чічіту і непевним голосом спи­тала :

— Може, як Леон довідається, то поверне­ться до тебе і одружиться з тобою?

Чічіта аж підскочила, як на пружині.

— Про це не може бути мови!

Ельвіра глянула на неї, і звідкись виринула думка:

— Якщо народиться хлопчик, то буде по­дібний до Чічіти, а тим самим і до мене.

Вона пригорнула до себе Чічіту.

— Не журись, усе полагодиться. Як будеш на поступі, то поїдемо до Кордоби, там є до­брі санаторії. Перебудемо, поки будеш году­вати дитинку, тоді повернемось і, якщо вона тобі заважатиме, то я візьму її до себе і буду доглядати.

Чічіта заплакала.

— Тьотю, я боюся... я зроблю аборт.

— Не смієш зробити такого злочину, — скрикнула Ельвіра і майже пошепки додала, — а як посмієш, то я відречусь від тебе і прокля­ну.

Чічіта подивилась на тітку і, вражена, пер­ше у житті помітила, що Ельвірині очі палах­котіли, як розпечене вугілля.

16

Петро здибався з Робертом в університеті, де, захоплений Чічітою, він тепер мало бував.

— Де ти знову пропадаєш, скрикнув Роберто. — не видко тебе ані на викладах, ані в лабораторіях.

Петро щось пробурмотів у відповідь.

— Я вчора повернувся з Санта-Клари, був там три дні. Шукав тебе, щоб запросити їха­ти зі мною, але куди там, ніде тебе не піймаєш.

— Як там усі маються?

— Живуть собі потихеньку.

— Бачив моїх земляків?

— Та ти що, забув чи здурів?

— Що таке? Я нічого, не розумію.

— Та ти справді не знаєш? Науменко вмер вже з місяць тому.

— Вмер?

— Я гадав, що тебе першого сповістили.

— Ніхто мене не повідомив. А що з Катру­сею?

— Вона виїхала майже відразу після бать­кової смерти.

— Куди?

— Казали до Буенос-Айресу, а куди саме, не знаю.

Звістка про смерть Науменка дуже вразила Петра. Він відразу пригадав собі свою остан­ню з ним розмову.

— Бідолаха! Він передбачав свою близьку смерть. А моя обіцянка? — гостро згадалось йому. — Як я її сповнив?

Даремно заспокоював він закиди сумління тим, що не знав про смерть земляка, свідо­мість своєї вини не залишала його.

— Треба відшукати Катрю, щоб хоч част­ково дотримати слова, — вирішив він.

Єдине місце, де він мав надію довідатись про неї, була фабрика риб'ячого трану, і отже другого дня зранку він поїхав туди.

Цим разом на маленькій станції нікого зна­йомого не було і, тому що іншого способу не трапилось, Петро пішки помандрував через степ.

Дорога видалась йому довга. Іти самому багнистою стежкою, це не те, що їхати брич­кою у милім товаристві. Проте мандрівка мала свою приємність. Осіннє сонце світило прияз­но, степ зеленів. У траві скрекотіли цвіркуни, пташки літали низько над землею, і присут­ність Петра, як видко, їх не лякала.

— Чого тільки не придумали люди для сво­єї втіхи, театри, кіно, спортові вистави, різні перегони, футболи, проте ніщо так не тішить людину, як єднання з природою і безпосеред­нє відчування її. — Так роздумував Петро, забуваючи, що до кіно він ходить тричі на тиждень, а єднатись з природою не вибереть­ся й тричі на місяць. — Скільки таємниць за­ховує природа і як мало їх знає людина. Наприклад, як міг Науменко передбачати, що скоро вмре? — А що мене чекає? Якби можна було заглянути за тьмяну завісу і довідатись хоть дещо про свою долю! Чи попаду я колись на свою незнану Україну, що її з такою ту­гою згадують батьки, і як потраплю, то як се­бе там почуватиму? Чи звикну до морозів, я, що ніколи не бачив снігу, і ще важніше, чи знайду взаємне зрозуміння з людьми, що перейшли через такі страждання, такі злидні, я, що живу у міщанському добробуті? Чи не бу­ду тужити за Аргентиною, яку кохаю, де ви­ріс і до звичаїв якої звик?

Як завжди, думка його навернулась до Чічіти.

— Що б таке зробити, щоб заслужити її кохання, переконати її, що він не нікчемний хлопець?

Добре було б вчинити якийсь мужній подвиг. Наприклад: перелетіти через океан ма­леньким літаком. Але це вже зроблено і пере­роблено. Ліпше піти добровільно на війну і вмерти там славною смертю. Але війна недав­но скінчилась, а брати участь у підпільній бо­ротьбі Петро не наважався, та й хто зна, чи довідалась би Чічіта про його лицарську смерть. Писав же поет про наших великих лицарів:

"Лежать вони покинутими в полі

І без хрестів могили їх".

Та врешті йому, мертвому, вже було б і байду­же. Треба шукати інших шляхів.

Мрії понесли Петра далі:

Він відомий інженер. Його проект отримує першу премію, і йому доручають величезну будівлю. Він заробляє силу грошей, новень­ким спортовим автом приїжджає по Чічіту.

— Це твоє власне? — питає вона підлесли­во.

— Так, це я купив тимчасово, байдуже від­повідає він. — Лінкольн, що я його замовив на фабриці, прийде через два місяці.

Вони сідають і їдуть з швидкістю 140 кіло­метрів на годину просто на аеродром. Там на них чекає чотирьохмоторовий літак, який не­се їх понад хмари.

Тут Петро спіткнувся і трохи не заорав но­сом землю. Повертаючись в цей спосіб до дійсности, він побачив перед собою вербовий га­йок і знайомий дім на стовпах.

З людей нікого не було видко.

Петро обійшов дім навколо, гукав, плескав у долоні, заглянув на фабрику. Там не було ні робітників, ані ознак життя, хоч день був буденний.

Він стояв у нерішучості, не знаючи, що .ро­бити, коли з-поза кущів вийшов Василь Ми­хайлович, тримаючи за ноги дві зарізані качки.

— Це ви? — зрадів він, пізнаючи Петра, — а я думав, хтось з хазяїнів фабрики, та й не спішив одзиватись.

Петро привітався.

— Ви тут зовсім один? А де ж ваша роди­на? Де робітники?

— Лизавета Іванівна зараз повернеться, во­на поїхала з Катрею по сусідству.

— То й Катря у вас? — з полегшенням спитав Петро.

— У нас. А добре ви зробили, що прийшли. Мої пані доручили мені розшукати вас, а де я вас знайду? Шукай зайця у леваді!

— Я дав покійному Науменкові свою адре­су­

— Так і Катруся казала, але знаєте жіночу вдачу. При переїзді кудись її засунула і не може знайти. Та не можна її обвинувачувати, зовсім було запаморочилась дівчина. Ви ж знаєте про нещастя?

— Довідався вчора.

— Так, так, короткий наш вік, — зітхнув Ва­силь Михайлович. Метушиться людина, пла­нує щось, мучиться, а тут смерть. Все кінчається, раніш, або пізніш. Ось і фабрику нашу зачиняють.

— Та я бачу, що вона не працює і робітни­ків не видко.

— Кажуть хазяїни, що не варто працюва­ти, не дає прибутку.

— А що ви думаєте робити?

— Поїдемо до Ріо-Негро. Мене вже давно туди кличуть на яблуневе господарство, як садовода. Останні дні тут живемо. Ліквідуємо живність, — показав він на зарізаних качок.

— А Катря?

— Певно також поїде з нами, бо з тою дур­ною маркізою вона жити не схоче.

— Якою маркізою?

— З Науменчихою, — своєю матір'ю.

— Я не знав, що пані Науменко французь­кого походження.

— Бісового вона походження! — з переко­нанням мовив Василь Михайлович.

— Щось не зрозумію...

— Поїхав я до неї сповістити про смерть чоловіка, ну і ясна річ, не витримав, дещо ви­словив про її поводження, а вона мені на це: "Як ви смієте мені докоряти? Ви мужик, а я внучка французьких маркізів". Ну я не стерпів, кажу: "Я мужик, це правда, але ж і ви того са­мого роду, бо я вашого діда пам'ятаю, як був я хлопцем, то жив з ним в однім селі, нази­вався він Іван Цьоцюр, по вуличному Перепелиця, і був він не маркіз, а щетинник, свинячу щетину скуповував". Вона хоч би бровою повела і каже: "Про діда не знаю, а онука маркізів я по жіночій лінії". Я рота роззявив і не знайшов, що вже їй і казати. Та й що ти будеш балакати з такою клятою жінкою.

На дорозі застукотіли колеса.

— Ось і наші повертаються, — сказав Ва­силь Михайлович.

Бричка загрюкотіла ближче, і за хвилину Михась привіз Лизавету Іванівну і Катрю.

Петро уявляв собі, що Катря зовсім пригні­чена, вбита горем, але вона виглядала, як ма­ків цвіт, може, тому, що щічки її чомусь па­лали. Чорна суконка не перешкоджала враже­нню свіжости і чистоти, що справляла її по­стать, і тільки підкреслювала тендітність її стану. Вітаючи Петра, вона навіть усміхну­лась.

Лизавета Іванівна відразу почала клопота­тись.

— Василю, підкинь дров до грубки. Миха­сю, скуби качок. Катрю, покриши яблука.

— А я що маю робити, — спитав Петро, чу­ючи ці розпорядження.

— І вам діло знайдеться. Покищо помагай­те Катрі, а там побачимо.

— Якщо вам не дуже боляче, то розкажіть мені, як все сталося, — мовив Петро, сидячи біля Катрі.

— Все скоїлось так швидко... — відповіла во­на. — Батько почував себе як завжди, не скар­жився ні на що. Пішов спати і за хвилину покликав мене. Я ще не лягала і зараз пішла до нього. Але вже було пізно. Він був непритом­ний. Хлипнув кілька разів і затих... навіки.

Прозора сльоза капнула на її руку.

— Вибачте, що я навернув вас до вашого жалю.

— Мій жаль завжди зі мною. Я мусіла вам розповісти. Батько так поважав вас.

— За віщо мене поважати? — щиро здиву­вався Петро.

— Батько певно знав, за що!

— Що ви наміряєтесь робити?

— Якщо не знайду якусь посаду, то дове­деться їхати до Ріо-Негро.

— А як же ваші пляни про дальшу освіту?

— Тоді прийдеться покищо їх відкласти.

Під доречним керівництвом Лизавети Іванів­ни обід швидко поспів, і хоч Петро спробував відмовлятися, його посадили обідати.

— Хто його знає, коли ще зможемо вас ча­стувати.