Під натиском нашого корабля він піднявся великою хмарою, а ми вглибилися по самі вікна. Не встигли ще отямитися з дива, як пил почав скоро осідати, і довкілля прочистилося. Рівночасно з гір почала сходити темінь.
– Це космічний пил вкриває поверхню Місяця! – пояснив на запит Гаськи Семен. – Мільйони років спадає він на Місяць, і ніхто не знає, як глибоко він покрив нерівності цієї долини. Я увімкнув К7, інакше ми запалися б у нього. Треба взяти з собою пробу цього пилу.
Ми неймовірно легко порушалися в нутрі корабля. Це тому, що притягання Місяця набагато разів менше, як Землі, тож і вага нашого тіла була менша. При цьому м'язи ніг мали ту саму звичну напругу. У висліді треба було обережно і легким тільки зусиллям робити кроки, інакше кожний рух ноги посував нас на кілька метрів. Це було смішне видовище, і Гаська заходилася від реготу.
Тим часом Семен приготовив прилад, кермуючи яким з нутра корабля, виловив у приготований посуд невелику кількість місячного чи космічного пилу. При цій нагоді він запустив дротяну зонду вниз. Зонда була недовга, може на 4–5 метрів, але твердої поверхні Місяця не досягнула.
– Скільки мільйонів років спадає цей пил, щоб покрити такою глибокою верствою наш Місяць?
На чорне небо викотилася Земля, освітлена Сонцем. Зате ми поринали в темінь.
Я сів біля електронного радіонадавача і почав викликати дядька. За хвилину ми дістали відповідь, і на екрані появилася в чіткому образі його постать.
Ми всі закричали, загаласували до дядька.
– Ми на Місяці! – кричала Гаська і плескала в долоні.
– Спокій! – почули ми голос дядька і вмовкли. – Чому не провірюєте радаром довкілля? Як будете й надалі так поводитися, попадете в халепу. За вами женеться автоматична ракета великої потуги. Її випустили в погоню. Завдання її – знищити вас потужним вибуховим матеріалом. Поза тим за нами стежать, і я тільки випадково вловив ваш клич.
В апараті щось зашаруділо, і дядько промовив:
– Включилися. Наступний раз говоріть кодом, а тепер кінець, до побачення!
Дядько виключив розмову.
– Ой, погано! – зажурилася Гаська. – Дядька відкрили!
– Дядько дасть собі раду, його вже, певно, нема в приміщенні! – заговорив Семен. – Але з нами гірше! Включити радар!
Ледве радар почав діяти, зразу ми завважили на екрані малий предмет, що наближався з шаленою скорістю до поверхні Місяця. Малий на екрані, але насправді була це потужна ракета, яка загрожувала нам смертю.
– Не можемо тут залишатися! – заговорив Семен і побіг у навігаційну кабіну.
– Всюди темно, ніхто нас не завважить! – кинула Гаська, але її слова були навіть для неї самої непереконливі.
– Це не має значення для ракети. Вона діє так само вдень, як і вночі! – коротко відповів я, не маючи охоти пояснювати справу обширніше.
Ми підійшли до Семена.
Наш космічний корабель рушив з місця і поволі посувався на висоті кількох метрів над поверхнею Місяця.
– Мусимо дістатися в гори, і там прилипнути до якоїсь більшої скелі. Інакше ракета без труду знайде нас!
Ми мовчали, уважно споглядаючи на довкілля, яке у слабкому світлі Землі зарисовувалося перед нами.
– Ось гори і скелі! – сказав Семен.
Я знав, як важко доведеться йому маневрувати, щоб зникнути з електронних очей ракети. До нас наблизилися велетенські кам'яні масиви, пошарпані у гострі скелі і незглибні провалля. Семен вказав рукою велику розколину:
– Тут засядемо!
Наш корабель присунувся до скелі і почав обережно обсуватися вниз. Ми зупинилися тепер цілком навскоси, але зате безпечніше прилипли до скелі.
– Може, тут нас ракета не завважить, – сказав я.
Семен наказав нам прив'язатися до фотелів, а сам перейшов до магазину, обережно ставлячи ноги то на підлогу, то на стіни, бо ж усе стояло скісно.
За хвилину він вийшов, тримаючи в руках дивний предмет, схожий на машинову пістолю.
– Це світляна пістоля! – пояснив нам. – Вона стріляє світляними набоями. А набої – це мікроскопічне пасмо сконцентрованого світла. Воно діє на дуже далекі віддалі, але ось тут близько не є небезпечним. Це тому, що ледве у віддалі п'ять тисяч кілометрів струм світла набирає потрібної концентрації. Тоді воно, натрапивши на якусь перешкоду, силою своєї енергії викликає температуру незвичайної висоти і цим спричинює розклад матерії, вибух атомових та інших речовин, одним словом, це зброя надзвичайна!
– Стрілятимеш з неї до ракети?
Семен кивнув головою і засів у фотелі, споглядаючи на чорне, зоряне небо.
Радар показував, що ракета вже недалеко. Незабаром вона наблизилася до Місяця і почала кружляти довкола нього.
– Шукає нас! – зашепотіла Гаська.
– Еге ж! – відповів Семен.
У повній мовчанці ми стежили на екрані за летом ракети. Вона окружила Місяць уже багато разів у різних напрямах, а тепер почала великими колами літати над тереном, в якому ми заховалися.
Стало ясно, що ми відкриті, і нам залишилося часу небагато.
– Вона шукає! – заговорив Семен. – І хоч ми прилипли майже до скелі, вона може відкрити нас.
– Яким способом? – спитала Гаська.
– Складовою частиною нашого космічного корабля є метал. А апарати ракети є наставлені на метал, тож тим самим і на нас!
Ракета поволі перелетіла над нами. Ми всі стежили за нею, поки не зникла за горою.
– Коли появиться ще раз – стріляю! – сказав Семен.
По хвилині ми побачили на екрані радару, що ракета знову наближається. Гаська стиснула мене за рам'я і вп'ялила очі в небо. Страшна ракета посувалася ще повільніше, блимаючи якимись світлами в нашому напрямі. Семен приклав пістолю до стрілу.
Ми бачили, як ракета залетіла за зубчасте пасмо гір.
– Не попав! – сказав я.
– Не пощастило! – з жалем прошепотіла Гаська.
– Є! – скрикнув Семен.
Я на мить побачив блиск світла за горами. Семен, вистріливши з пістолі, уважно зорив екран радару і скоріше побачив вислід. Страшенний вибух, якого ми не бачили й не чули, розірвав ракету на дрібні кусні.
– Ви не бачили, бо я вмисне стріляв так, щоб розрив відбувся за горою. Інакше хто знає, які наслідки він мав би для нас.
– А не чули вибуху, бо тут нема повітря! – додав я розумно.
Останки ракети, розкинуті великою силою вибуху, гнали тепер у нескінченність і так летітимуть ген у космічні простори без кінця, без часу, мільйони і мільйони років.
Схвильовані й утомлені подіями, ми безвладно обсунулися у фотелі.
– Нам немає потреби тут залишатися. К7 на Місяці немає, і нам треба якнайшвидше віддалитися від Місяця. Хтозна, чи не випустять на нас ще одну ракету!
– Втікаймо! – скрикнула Гаська.
Ми обтерлися легко об скелю й рушили в простір космосу.
10
Спочатку я записував у моєму записнику все, що діялося, день‑у‑день. Але згодом помітив, що після десяти днів насправді нічого не діялося, і тих кілька сторінок викликали враження монотонности й нудьги. Від навігаційного стола до каюти і від каюти до стола. Говорити не було про що, ми переговорили все можливе. Читати теж не було що, бо книжок не взяли, щоб не обтяжувати космічного корабля. Єдине, що нас цікавило, було положення нашої Землі, яку ми спостерігали позаду нашого корабля. Вона щораз то маліла разом із своїм Місяцем, і тепер була наче печене яблуко, довкола якого оберталося золоте зернятко. А під нами, над нами й з усіх боків простягнувся Всесвіт, космічний простір без кінця й початку, без напрямів і без часу. Тільки перед нами в маєстатичній повазі наше Сонце, яке ми оглядали крізь спущені чорні скла. Воно здавалося нам трохи більше, як з Землі, і яскраво біле.
Як нам заявив наш командир Семен, ми летіли тепер до планети Венери, що оберталася по своїй орбіті набагато ближче від Сонця, як наша Земля.
– Там і набагато гарячіше буде, – сказала Гаська.
– Невідомо! – відповів Семен. – Це залежить від багатьох нам цілком невідомих чинників. Але, мабуть, таки на Венері несамовита спека.
– Страшне! – заговорив я раптом переляканим голосом.
Я споглядав у той час крізь долівку в безконечний простір, що під нами, і мені подумалось: а що, якби так щось у кораблі попсувалося, і ми в несамовитому гоні почали б падати вниз? І цю думку я висловив перед друзями.
Семен тільки посміхнувся:
– З тебе ніколи не буде науковець! Скільки разів я поясняв тобі і тобі, Гасько, що в космічних просторах нема ні гори ні низу, нема правої ні лівої сторони. Усе це окреслення дуже умовні, і коли для нас гора є тут (він вказав рукою вгору), то для іншого астронавта, який летітиме вверх ногами у відношенні до нас, гора буде тут (і він показав на долівку). Коли ви це зрозумієте?
– Ніколи! – заявив я з повагою.
– Ніколи! – підтвердила Гаська.
По хвилині Гаська спитала з тривогою:
– А якби так справді щось попсувалося, і ми почали б спадати так, як там, над яром! Тоді куди б ми спадали – сюди чи туди? – і вона вказала рукою раз угору і раз униз.
– Безнадійна справа, – зідхнув Семен. – Ні сюди, ні туди, а гнали б далі в дотеперішньому напрямі.
– Ну, це не було б так погано, – відповів я з полегшенням.
Семен глянув на мене таким поглядом, наче б сумнівався, чи в мене здоровий глузд.
Це була наша найдовша розмова від трьох днів (якщо тут можна говорити про дні і ночі). Справді, ні днів ні ночей тут не було. Сонце завжди було спереду, Земля позаду, а з усіх боків незмінні, здавалося, зорі. Між ними тьма кромішня, чорне незглибне небо, якщо назва "небо" тут до речі. І якщо справді Сонце перед нами, а Земля позаду нас, якщо справді ми вилетіли з Землі три тижні тому, і якщо…
– А час? А дні, чи справді вони існують тут, поза Землею? Ми йдемо спати, бо відчуваємо потребу сну, та й ти, Семене, нас до цього примушуєш. І, як завжди на Землі, прокидаємося і тут, але чи це все правда?
Гаська глянула на мене, опісля на Семена – вона не певна була, чи не зсунувся я з глузду.
– Голова в тебе не болить? – спитала мене лукаво.
– Ти, Паньку, заторкнув дуже важливе питання, – почав Семен.
Коли він пояснював якусь проблему, говорив докладно і довго, а при цьому…. нудно. Недолюблювала цього Гаська.
– Кінчай, кінчай уже! – кликнула із своєї кабіни.
Я подався ближче до Семена, соваючи своїми магнетичними черевиками.
– А ти не будеш слухати? – запитав Семен Гаську.
– Добре, я зараз прийду, тільки передягну штани.
Та поки я наблизився до Семена, почув десь угорі оклик Гаськи.