З цілої Дивізії є тут дві тисячі. Не можемо дорахуватися своїх. Блукаємо по бараках і дивимося одні на одних. Нема сотника Палієва, полковника Палієнка, поручника Поспіловського, нема соток, тисячів! Нема хору Осташевського. Загинули. А колись треба було великої протекції, щоб до нього дістатися! Нема хорунжого Ґвоздецького, Германа й багато-багато щирих, справжніх селепків!
Дивимося і мовчимо. Пощо питати? І так відомо.
30 серпня 1944.
Ходимо голодні. Як дістанемо цигарок або горілки, ділимося. Нема чого жалувати собі. Хто не п'є й не курить, того вхопить дідько в інший спосіб.
1 вересня 1944.
Дістав листа. Письмо незнане, на конверті адресата нема. Ось воно:
"Пане національний герою, Селепко Лавочка!
Рятуйте мене від смерти живцем! Я хочу зголоситися до Дивізії, але нема де, бо Військова Управа втекла на другий кінець світу, якнайдалі від Дивізії, і ніхто не знає її адреси. Пришліть мені покликання просто з Дивізії. Ви там мусите вже бути, певне, полковником і маєте протекцію. Я вам віддячуся твердими.[4] Думаю, що негайно мене порятуєте, як довідаєтесь, що я чоловік Мелянії. Рятуйте! С.О.С!" Підпис, адреса.
Я вислав телеграму: "Приїжджайте, все полагоджене".
2 вересня 1944.
Приходять потроху старі дивізійники. Вітаємо їх, як воскреслих. Які історії вони оповідають!
Учора стався другий випадок. Повернувся стрілець Чучук, що не повернувся з-під Бродів. Він був із сотні Чучкевича. Ранком на збірці Чучук виступив три кроки, як належить, і опісля, замість зголосити свій прихід, зробив щось страшне. Підійшов до поручника Чучкевича, витягнув руку і сказав:
— Як сі маєте, пане поручнику?
Чучкевича мало шляк не трафив. Чучук стояв з витягненою рукою і всміхався, а Чучкевич замахнувся рукою, та втратив раптом силу. Зблід, і якби його не підхопили, був би впав.
Я людина добра і розумію їх обох. Колишній джура поручника Чучук Чучкевича дуже любив, а Чучкевич до Чучука звик. Чучук зрадів, що є знову Чучкевич і хотів вилляти свою радість у позавійськовій, так би сказати, приватній формі. А Чучкевич викохав сотню на одну з найкращих у Дивізії. По козацьки стояли в боях, по вояцьки перебилися, і те, що залишилось, не була вже сотня, це був один хлоп, одна голова. І враз: "Як сі маєте?"
4 вересня 1944.
Генерал П'ятниця сказав, що ми з усіх дивізій у кітлі билися найкраще, та що відтепер ми в новій Европі стали вибраним народом. Можемо сказати, як кажуть тепер жиди, що ще живуть: "О, Єгово! Ми вже були досить довго вибраним народом! Вибери собі когось іншого!"
5 вересня 1944.
Все довкруги змінилося, як в казці. Їсти дають нормально. Ми вже не зрадники, а герої. Оцінка наших боїв прийшла просто з головної квартири, де мають усі акти бою. Інші не боролися, інші піддалися. Кажуть, що будуть давати відзначення.
6 вересня, 1944.
Вже не їмо брукви, а хліб і сос з мукою. Черемху їмо далі. Це вітаміна. Бачив генерала. Він дістав хрест на шию. Опісля роздавали іншим. Залізні хрести І кляси дістав поручник Козак, хорунжий о. Левенець, поручник Чучкевич і інші. Дістають хрести й селепки. Але другої кляси.
Коли стоїмо в рядах, нагло викликають мене. Чіпляють мені хрест другої кляси. За ту справу з кулеметом. Я подумав собі, що щось треба сказати, і сказав:
— За хрест другої кляси складаю подяку другої кляси.
Командир сотні почервонів, певне, з радості. Тому я додав:
— І буду боротися до переможного кінця Нової Европи!
Відзначення роздали пів-на-пів. Половину нам, половину німцям. Коли в сотні було шість німців, то три відзначення дістали німці, а три — решта сотні.
Без особистих ілюзій: відзначення, як бомби. Трапляють невинних людей!
7 вересня 1944.
Аж тепер оповідаємо собі, як це було в дійсності. Виходить, що ніхто не боявся, через те серед нас намножилося тепер більше героїв, ніж людей. Найбільший, як кажуть усі, це... (не скажу!) Взагалі, коли б не він... Зробив стільки бойових вчинків, що не знаємо, пощо властиво ми всі були під Бродами. Цілком непотрібно!
Довідався, що коли треба було знищити залишений віз, поручник Длябога стрілив з гармати просто в дишель. Це я розумію, артилерист!
8 вересня 1944.
До Дивізії приходить народ з цілого світу. Я навіть не знав, що нас, українців, так повно всюди. Отож, є рекрути, що були в фінляндській війні з цього й другого боку, в еспанській революції проти червоних, і в чужоземних леґіонах. Прийшли вояки з французького війська, з мадярського й румунського, від Андерса, з Греції, і навіть, один від Чан-Кай-Шека! Де тих українців не носило, а українська Дивізія з'єднала всіх. Є різні звання: селепки звичайні і селепки з матурами й університетами, є інженери, судді, каналярі, різники, два ворожбити, один з цирку, є старшини, що ніколи не були у війську, і прості вояки, що були навіть полковниками.
Корабельний офіцер — інженер Шурик сам мені при чарці сказав:
— Я є атлянтійський моряк, а вони, сучі сини, мене вже третій раз посилають на старшинський перевишкіл!
Ця вся банда вже зжилася й не свариться.
10 вересня 1944.
Маю ґрипу. Д-р Роман Турко каже:
— Не, журися. Через ґрипу вмирає тільки що-десятий!
Після цих лагідних слів я сильно занепокоївся:
— А цей десятий уже вмер, пане докторе?
Дістав піґулку й пішов на вправи.
11 вересня 1944.
Коли дивитися, як наші хлопці їдять, то виглядає, як би рятувалися від голодної смерти.
Дістають листи. Тисячі людей утекло, бо цілу Україну зайняли москалі. Багато жінок і дітей є на Словаччині, на Чехах, біля Кракова і в Німеччині. Їх мені дуже шкода. Взагалі, шкода всіх, хто мусить тікати.
Клявзевіц сказав: війна є батьком усього. А я, селепко, кажу: але аліменти платять інші!
Нічого не знаю про мою дівчину. Де вона тепер?
12 вересня 1944.
Почали звільняти нездібних до війська. Вийшло так, що ті, які аж плакали, що є в Дивізії, тепер плачуть на саму думку, що їх звільняють. Так їм сподобалися наші геройські розмови. Це й правда: ми хоч з трудом, але все таки язиками підносили червону калину, якмога найвище!
Позатим Броди — це був дійсно вояцький чин, що колись стоятиме високо понад смердючу буденщину. Ми хотіли оборонити Львів. Нам не вдалося. Це шкода. Але колись спробуємо ще раз нагнати москалів ік чорту!
— До Дивізії повинні йти всі! — сказав несподівано один з тих, що ще недавно плакали.
— Так! — відповів я святочно, — всі, аж до останнього року свого життя, якщо, розуміється, до такого року доживуть!
15 вересня 1944.
Маю особисту приємність. Приїхав поліцай. Зголосився до мене, подякував мені. Правда, я навіть і пальцем не кивнув у його справі, але його прийняли, того самого дня дали старий, латаний однострій, і зараз же почали гепати по піску.
— Але ви впливовий чоловік! — сказав до мене.
— Певне! — кажу. — А вам як, добре?
— Все таки, краще, ніж там.
Він показав рукою кудись поза дроти.
— Плакала?
— Плакала!
— Потіштеся. Жінка сміється, коли може, але плаче, коли хоче!
— Такі то жінки! Мордує хлопа, коли той живе, але коли задере ноги, тоді в плач: Е-е-е, такий був добрий!
— Але ви ще живете?
— Та живу. Але для неї то я вже задер ноги!
Про "тверді" не згадав ні слова.
18 вересня 1944.
При сніданні Кобринський, з фаху інженер, розповідав про Броди.
— Ціла сотня вигинула до останнього вояка.
— А ви?
— Я, власне, цей останній вояк!
Снідання дістаємо тому, що перед сніданням не вільно працювати. Коли, однак, хтось мусить працювати, повинен перед тим з'їсти.
Читаю нашу дивізійну газету "До перемоги". Дуже добра газета. Пише, приміром, що в німецьких музеях є два чашки Шіллера, і що одна з них мусить бути неправдива, бо Шіллер дожив до 46-го року життя. Далі є вістка, що фабрики сталі в Англії зуживають так багато сталі, що всієї сталі, яку виробляють, не вистачає їм для продукції сталі. З мистецького життя є нотатка, що Бутович намалював Джіоконду профілем.
У зв'язку з газетою видно, що кожна справа є ясна і проста аж до часу, коли нею ближче поцікавишся. Це все виписує Михайло Островерха на те, щоб з нас, селепків, зробити культурних людей.
20 вересня 1944.
Дістав листа від дівчини. Є на Словаччині, в Банській Бистриці. Мене вхопила наново любов у свої обійми. По ночах не можу спати. Через те пригадалося, що читав колись у Ґюї де Мопасана. Менше-більше так:
"Любов це велика муха, що влетіла в кімнату й не може вилетіти. Бренить і бренить! Часом сяде собі й чистить голову ніжками. Тоді забуваємо про неї. І враз вона знову є. Зловити не дається".
В моїй голові саме й є така муха.
21 вересня 1944.
Близько біля наших бараків, за дротами, є бараки власівців. Щоденно, під вечір, вони влаштовують базар. Продають усяке барахло один одному, торгують, купують. Найбільша сенсація для тих москалів є годинники. Наші селепки показують їм годинника. Тоді збігається сотня. Питають:
— Пан! Продай часи, пан!
— Не продаю!
І вилискує селепко годинником. А коли москалі переконуються, що таки не куплять, каже один і другий:
— Пан! То дайте хоч потримати хвилину!
22 вересня 1944.
З того боку дороги, де були теж задротовані порожні бараки, нагло оживилося. Напливли німці. Оглядаємо цю збиранину. Всілякі роди зброї, старі й молоді, походжуть і кричать.
Я зараз довідався, що це є. Їх половили в цілій Німеччині, ніби "маркірантів". Це ті, що приїхали з фронтів на правдиві й фальшиві відпустки, на правдиві й підкуплені накази їзди. Їх ловлять особливі відділи, під командою генерала Унруґа. Ці відділи прозвали "Heldengreifkommando", тобто команда схоплювання героїв.
Так, війна небезпечне діло! Тут нема ніякого сумніву. Війна шкодить здоров'ю. Але чи через те, може, маємо не воювати, а тільки, приміром, займатися чорною торгівлею? Тоді виходило б, що не треба пити кави, бо вона шкодить серцю, або пива, бо воно нищить нирки! Тоді треба б не лежати ціле життя в ліжку, бо це найбільш небезпечно.