п. Тому не бралися до оборони, тілько один крикнув:
– А цо за людзє?
– А ось які! Підле насіння, скоти погані! – крикнув Юрко, ударяючи груддю свойого коня о півгак та стрільця, який піддержував рукою сошки. Гайдук накрився ногами, а в сій хвилі шабля молодця впала блискавкою на голову найближчого пахолка, який підняв був на нього пістоль. Із нелюдським криком упав пахолок на землю, а з ним і другий стрілець, повалений на землю. Юрбою в'їхали за ними люди пана Бялоскурського і Залушковського, а думаючи, що ренкодайні б'ють із приказу пана Бялоскурського, пустилися й собі "на остро". Челядь пана Рамбулта розлетілася з криком по обійстю і тікала на гумно. Гайдуки пана Бялоскурського гнали за ними, а позаду їхали пан Бялоскурський з Івашком, не беручи участі в бійці.
– Зле, – замітив пан Бялоскурський, кинувши оком по майдані. – Вже один cadaver, один saucius, а кількох concussi. Гей, панове, заждіть-но! Гас! Гас! Будемо пактувати!
– Ба, – засміявся Івашко, – ваша милість бачать, що сі шляхтичі уважають Рамбулта злодієм, тож перетріпають його незгірше, а нашим гайдукам усе одно, з ким б'ються. Більший пай їм лишиться.
Юрко й Іван гнали вперед, аж ось із-за паркана, що відділював двір від гумна, гукнула сальва з рушниць, півгаків та пістолів. Два коні зарили носами в землю, один гайдук упав, але молодці їхали дальше. Через виломану хвіртку ввірвався Юрко досередини та якомусь ренкодайному пана Рамбулта розчерепив голову так, що сей ані не крикнув.
На майдані запанувало страшне замішання. Хлопи, що ладували збіжжя, покинули все, поперетинали посторонки при упряжі та стали тікати з кіньми.
Гайдуки ховалися за плоти, а люди пана Залушковського гонили завзято за ними під час, коли Юрко та Іван разом із більшою частиною челяді пана Бялоскурського їхали просто під шпихлір, де стояв блідий, мов смерть, пан Рамбулт. Його кінь наполохався і, розпершися, не хотів рушити з місця. З рук пана Рамбулта упала карабеля, а товсте черево шляхтича тряслося з переляку.
Обурення Юрка, якого виховав праведний отець Андрей, на злодійство та підлоту вибухло тепер цілою силою і збудило в ньому боєвий шал. І він, певно, був би радо та без труду провертів "півбочку" пана Рамбулта, якби не Івашко, що з приказу пана Бялоскурського зловив його за рам'я.
– Чого, васть, хочеш? – спитав Юрко люто, здержуючи коня.
– Єгомость пан Бялоскурський не хочуть непотрібно проливати християнської крові. Ворог і так прогнаний, побіда наша…
– Як-то, а сей злодій?
– Ба, не наша річ переводити екзекуцію без трибуналу. Се ж розбій!
– А як назвати ось се?
Тут указав Юрко на розбиті шпихліри та вози, наладовані всяким добром.
– Дай спокій, Юрку! – відізвався Іван. – Се ж сусідська справа! Нам кажуть відступити, то й добре!
Івашко кивнув головою Іванові, усміхаючись хитро,
Юрко крикнув на пахолків, вказуючи на Рамбулта:
– Беріть сього там живим!
І сховав шаблю до піхви.
Пахолки кинулися сповняти приказ, і вкоротці лежав пан Рамбулт зв'язаний, розуміється, без чобіт, жупана, кунтуша та шапки, тілько в сорочці та штанах, підраних під час в'язання та обдирання. Він сопів важко, але не говорив ні слова. В сій хвилі над'їхав пан Бялоскурський і шапкою вклонився молодцям.
– Чолем! Чолем вашмостям! Я не знав, що такої рицарської фантазії "коммілітонів" зсилає мені Белона. З такими й Москву добув би! Віншую побіди і вам, і собі! Тілько здається мені, що ви з надто великим імпетом поразили hostem та й сього грубаса непотрібно зв'язали. Він же зовсім нічого нікому вдіяти non potest.
– Fur, latro, incendiarius ubique capiatur, – сказав Юрко, наводячи одну з засад права посполитого.
– Рація, рація! Лише сей "fur" – наш сусід, а ми його "венерувати" debemus. Розв'яжіть його!
Юрко й Іван відсунулися, а між паном Бялоскурським і Рамбултом началася розмова.
– Чолем, мості пане Рамбулт! – начав насмішливо пан Бялоскурський.
– Слуга вашмості! – пробурмотів грубий шляхтич, червоніючи. – Відколи-то, вашмость, татарський управляючи процедер, спокійних cives інзультувати починаєш?
– Ха-ха-ха! Вашмості протестувати хочеться? А відколи-то "коммілітони" clam et secreto гвалтують alienas aedes, заїжджаючи туди, мов розбишаки?
– Я приїхав за "спадком" по нашім спільнім приятелю! – заявив Рамбулт.
– Тож-то й я розумів, що мені субстанції вдови і сиріт custodienda est, а побачивши людей вашмості, розумів я, що лотрикове якісь praedonum modo гуляють.
– Бачиш, вашмость, що се був з його сторони страшливий error, за який кілька моїх людей заплатило життям і здоровлям. Тому spero, що нам усім заподіяний деспект винагородиш, а за capita упавших справедливу заплатиш poenam.
Забавно було бачити грубого пана Рамбулта у подертій сорочці та штанах, із ковтуном на голові і підбитим оком, як "пактував" із паном Бялоскурським, що, одівшись багато, таки мав панський та войовничий вигляд. Насмішка не щезала з його лиця, а права рука гралася дротяною нагайкою.
– З вашмості, пане Рамбулт, просто дитина. Невже ж ви супонуєте з моєї сторони похибку?
Всі присутні зареготалися. Рамбулт упав у злість.
– В такім разі, – крикнув, вимахуючи руками, – сподівайся, вашмость, рицарської одповєдзі, процесу, скрутиній, і нехай не доступлю "вічного збавєня", як пущу сей деспект плазом!
Залунав іще сильніший регіт, а пан Бялоскурський свиснув нагайкою у воздусі. Рамбулт утих в одній хвилі.
– Видиш, вашмость! – усміхнувся Бялоскурський. – Мене учили посполитого права учені мужі, і силу різок мусів я з'їсти, заки настілько навчився latinitati, щоби зрозуміти нашої Річи Посполитої leges. Тому знаю, що саме, вашмость, можеш зробити, як вийдеш без шванку з нинішньої "імпрези". Отже, repeto, що як будеш жити, то зможеш стягнути на мене кілька кондемнаток, інфамій та баніцій. Але так само знаю, чого ти не зможеш мені учинити. Отже, знаєш, чого? Нічого!.. Твої декрети сплісніють в актах, я за три тисячі злотих куплю собі сублевацію, а виданий на се гріш злуплю з твоєї маєтності як optimo jure шляхтич. Ти на гвалт, ані на зраду не нарікай, бо кажу ще пристрілити вашмості, а чей же знаєш, що се потрафлю.
– О, яко живо! – кликнув Рамбулт і зблід, мов полотно.
Бялоскурський усміхнувся.
– Возьміть-но се стерво, – звернувся до пахолків, – і заведіть до двора! Я там зараз буду.
І пан Бялоскурський пішов на гумно, куди тим часом серед галасу, крику та сміху заїздила каравана короснянських возів.
Між пахолками пані Залушковської зчинився рух, а їх провідник став відгрожуватися кулаком. Він, бач, замітив, що пан Бялоскурський не був баранові пастухом, тілько другим вовком, що прогнав першого. Ренкодайний протестував, укінці добув шаблі і пустився до пана Бялоскурського, який спокійно давав прикази, мов на майдані власного двора.
Йому заступив дорогу Івашко.
– А чого, вашмость, хочеш? – поспитав цікаво.
– Як-то чого? – крикнув ренкодайний пані Залушковської. – Ще питаєш? Се ж розбій, і то вже другий сьогодні. Се гардлова справа, се лайдацтво! Се звірство – розбивати і грабити, коли ще небіжчик не прибраний до домовини! Пімста з неба впаде на вас, такі сини, й викорінить вас з усім нащадком до десятого коліна…
Нагло замовк, бо Івашко, похилившись, зовсім несподівано одним рухом видер йому з рук шаблю.
– Тсс! Не гороїжся, вашмость, – сказав. – Небом не грози, бо як пімста впаде з неба, то й так розіб'ється: у нас тверді голови… А зрештою, чи ми ваше беремо?
– Що, ще питаєш?
– Так, питаю, бо ви самі помагали нам відбирати сі вози, свині та корови у Рамбулта!
– Ми думали, що ви нам помагаєте, як помагали досі.
– То ви помилилися, – усміхнувся Івашко, – Кажеш, отже, вашмость, що се свині?
– Так!
– А де ж се написано?
– Я сам бачив, як ви відбирали їх силою разом із нами.
– Ми відібрали їх, отже, вони нашого пана, бо він нам голова. Чиї вони перед тим були, у кого вкрав їх Рамбулт, Бог знає!
– Я також знав! – гороїжився молодий ренкодайний. – Вони з села, з хлопів…
– Еге! – закпив Івашко. – Видиш, вашмость, що свині не твої, бо ти зі шляхти! Але доволі сього, – сказав укінці поривисто, – мовчи, васть, бо підеш за отсим!
І показав рукою на обійстя, де валялися трупи побитих.
Шляхтич замовк, а Івашко пішов доглядати вантаження возів.
Пан Бялоскурський пішов тим часом до двора.
Двір сей був зовсім подібний до двора в Коросні, не доставало не лише частоколів та осібних укріплень, крат, башт і т. п. Двері були виломані, і крізь них увійшов пан Бялоскурський до сіней. Голі стіни вказували, що тут господарили свої або чужі гайдуки. Повиривані цвяхи, зруйнована піч та поламані лави свідчили про се.
Пан Бялоскурський увійшов туди в супроводі Юрка й Івана, які тим часом присягли собі не дивуватися та не противитися нічому. І справді, при всій необмеженій свободі шляхти, при великій кількості законів, судів, трибуналів, возних, старостів і інших сим подібних уладжень та осіб не було в краю ніякої безпеки, крім сеї, яку давала особиста сила. Хто ж міг вдержати або покарати пана Бялоскурського? Староста?.. Сей не мав ніякого значіння, а на його поклик до шляхти у повіті, певно, ніхто не явив би ся. Сама шляхта?.. Ба, ніхто з-між неї не бажав би собі мати пана Бялоскурського ворогом, а за те добувати вдяку окраденої вдови та малолітніх сиріт… Опікун?.. Опікуна не було, бо пан Залушковський помер наглою смертю. Трибунал?.. Юрко й Іван знали добре, що трибунали – лише на загородову шляхту, та й то не завсіди.
У першій кімнаті найшли срібло, скинене в коші, та всяку посуду у скринях. Були там більші та менші срібні тарелі, дуже багато срібних ложок, безліч кубків – срібних, мідяних, скляних, різного виду і краски, деякі навіть деревляні, з прикрасами або без.
У другій кімнаті не господарив іще ніхто, бо все було видко на своїм місці. Під стінами стояли ліжка – була се спальня.
По рогах кімнати стояли чотири великі скрині. Пан Бялоскурський відбив сокирою замок і заглянув. У скрині були строї панства Залушковських. Пан Бялоскурський усміхнувся задоволено і виглянув крізь відчинене вікно.
– Івашку! – гукнув.
– Слухаю вашої милості! – відкликнувся Івашко.
– Два вози по чотири коні, десять хлопів!
– В тій хвилині!
По хвилі загуркотіли вози, а в сіни вбігло з тупотом десять підпилих хлопів.
– Беріть те все! – приказав пан Бялоскурський, вказуючи на коші, ліжка і скрині.