Партизани... — зринали в його свідомості останні слова Громаня. — Тормоз... Партизани..."
Сашко визирнув з кабіни. Метрів за триста попереду вже видніли— ся недобудовані стіни заводу, а далі за ними, просто посеред дороги, металева арка зі світлофором — тупик. Праворуч колії відкривалося поросле чагарями поле, ліворуч, одразу за придорожнім ровом — стіна лісу. Ось там і повинна чекати партизанська засідка, пригадав Сашко пояснення Громаня. Й одразу ж ухопився за ручку тормозного крану. Вищання гальм, скрегіт коліс, брязкіт буферів вагонів, що налітали один на одного...
Поїзд уже майже зупинився, а ліс чомусь мовчить. Жодного пострілу, жодної людини! "Невже щось сталося?! — ніби електричним током пронизує Сашка страшна думка. — Може, партизани й не знають про цей ешелон?!" І тільки ця думка примушує його дати довгий гудок. Потім ще один. А третій гудок злився з пострілами і гучним "ура". Це атакували ешелон партизани.
Сашко підхопив з долівки автомат єфрейтора, зіскочив на той бік колії, що від лісу, і, залігши за насипом, стріляв разом із партизанами по охороні, яка втікала поміж чагарями до гайка, що виднівся вдалині. Захопившись боєм, він і не помітив, як поруч нього заліг літній партизан. Якусь хвильку той партизан спостерігав, як Сашко стріляє, а потім поклав руку на його автомат.
— Все, синку. Годі. Наші хлопці своє діло зроблять.
— Батьку, ти?! — враз підхопився Сашко. — Значить, це правда? Ти тут?
У цей час куля вдарила в рельсу і, зрекошетивши, пролетіла між ними.
— Ось так, — зітхнув батько по миті оціпеніння. — Не знаєш, коли і звідки чекати її, та нічого не вдієш: війна. А чому це не видно Громаня?
— Загинув дядько Громань, — стиха відповів Сашко.
Поки партизани відчиняли вагони, визволяючи хлопців та дівчат, а також полонених, які мали поповнити тепер загін, командир партизанів — високий чорнобородий чоловік років п'ятдесяти — і Сашків батько піднялися на паровоз. Сашко залишився внизу.
— Якже це сталося? — запитав батько, визирнувши через хвилинку. — Коли це Громаня?
У відповідь Сашко тільки безпомічно розвів руками.
Зараз він почувався винним у тому, що не вберіг вічно усміхненого машиніста Громаня, батькового давнього товариша. Бо таки не вберіг.
— То виходить, що ти сам привів ешелон? — і собі вражено запитав командир.
— Та ні, привів дядько Громань. Я лише зупинив його. Тільки зупинив — і все... А це жне складно.
— А двоє вбитих фашистів? Теж "не складно"?
— Треба ж було виконувати ваше, партизанське, завдання.
— Е, хлопче, — сумовито всміхнувся командир, — та ти ще й не усвідомлюєш до пуття, який подвиг ви з Громанем здійснили, скільки людей з неволі визволили.
* * *
— Ось так завершився мій перший у житті самостійний рейс, — закінчив свою розповідь Олександр Васильович. — Майже рік по тому я був у партизанському загоні, а влітку 1943 року ще з одним хлопцем перейшов лінію фронту із завданням встановити зв'язок зі штабом партизанського руху на Україні. Товариш мій, на жаль, загинув, а я завдання виконав, хоча під час переходу лінії фронту був досить важко поранений. Незабаром штаб партизанського руху висадив у нашому лісі кількох парашутистів, серед яких були радистка, мінер і хірург. От тільки мене в цій групі не було. Як не рвався я в загін, але клята рана занадто повільно гоїлася, отож довелося відлежуватися у тиловому госпіталі. Ну, а після госпіталю потрапив на фронт, в саперну частину. Так сапером і закінчив війну.
— То розкажіть щось цікаве і зі свого фронтового життя, — не давав передихнути йому Льонька.
— Та ви що?! — вибачливо всміхнувся Олександр Васильович. — Про це, може, якось іншим разом. Відтоді, як я потрапив на фронт, почалася вже моя солдатська доля, а її за годину не перекажеш. Десятьох книжок ваших рукописних не вистачить. Втім, чогось особливо героїчного там теж не було. Чорний фронтовий будень.
І промовисто поглянув на годинника, якого носив у кишеньці жилетки. Так, часу завжди обмаль, хто-хто, а я розуміла його. За уроки, он, ще й не бралася, а вже вечоріє.
— Проте справжнім залізничником він став одразу на другий день після перемоги, — пояснила Катерина Григорівна, бачачи, що ми вже підвелися. — Перші поїзди водив за кордоном: допомагав відбудовувати Берлін. Згодом навіть був нагороджений за це орденом Німецької Демократичної Республіки.
Того дня ми нічим, власне, й не допомогли родині Кримчуків. Але все одно, й Олександр Васильович, й особливо Катерина Григорівна, були вдячні нам, що провідали.
Ось тоді я вперше відкрила для себе, що, можливо, більшість ветеранів вдячні нам не так за допомогу, як за те, що не забуваємо їх, провідуємо, розвіюємо їхню самотину.
5
Я сиділа на вершині пагорба, що нависав над лиманом, і з сумом дивилася на острів Рибальський, на інші острівці "архіпелагу", на самотню хатину, що скидалася на пристановище мандрівників десь на землі Франца-Йосифа або на острові Вайгач. Ні, як не фантазуй, але важко уявити собі, що перед тобою острови, які залишалися невід— критими мало не до кінця двадцятого століття.
Та й, правду кажучи, на північні острови цей "архіпелаг" не схожий, на тропіки — тим паче: ні тобі пальм, ні аборигенів, ані коралових рифів. Сіра убога земля. Лише де-не-де зеленавіють килимки трави та животіють карликові кущики. На таких острівцях навіть Робінзоном уявити себе неможливо. Кому не зрозуміло, що будь— який поважаючий себе мореплавець помер би тут не від голоду, а від нудьги?
— Ти кого це виглядаєш, мале?
Озираюся. Хлопець років двадцяти. Закочені штани, у руках вудлище і відерце. Він підходить, я зазираю у відерце і бачу, що воно пусте. А йде з рибалки.
— Ти що, глухенька?
— Не відволікай. Бачиш, виглядаю...
— Ах, он воно що! І кого ж це ми виглядаємо?
— Корабель.
— Корабель? На цьому болоті? Хе-хе! І що ж це за корабель такий? Бригантина під червоними вітрилами?
— Чому одразу — "бригантина"? Звичайнісінький сучасний корабель. Який має прийти за мною.
— Добре, що не підводний човен, — глузливо всміхається хлопець.
— Міг би й підводний. Суб-ма-рина. Але чекаю на корабель, — задумливо кажу я. — Великий-великий. Мене залишили тут на два роки. Обіцяли повернутися і забрати мене. Два роки давно минули, а корабля все нема й нема.
Рибалка нахиляється і співчутливо торкається долонею мого лоба.
— Не хвилюйтеся, я вже перехворіла всіма болячками, якими тільки можна було перехворіти, — спокійно пояснюю рибалці. До речі, він мені геть не сподобався. Обличчя в ластовинні, а ніс маленький і гострий, наче ріг у новонародженого носорога. — Тепер мене не бере жодна хвороба. Жоден вірус не здатний прижитися в мені. Цілковитий імунітет.
— І яка ж назва твого корабля?
— "Нінья".
— Як-як?
— "Нінья", — темний ви чоловік! Єдиний корабель з флотилії Колумба, який повернувся до іспанських берегів після відкриття Америки. Я була на ньому юнгою. А залишили мене тут губернатором. І... свідком.
— Свідком чого ж це тебе залишили тут, мале?
— Свідком відкриття. Щоб кожен, хто прибуде сюди, знав: землю відкрито задовго до нього — ось живий свідок цього.
— Ну й пришелепкувате ж ти! — пробурчав рибалка, й, очманіло оглянувши мене, наче кістяк динозавра, почимчикував далі.
А я ще якийсь час дивилася йому вслід, і мені було шкода його. За такими нудними, нецікавими людьми жоден корабель, звичайно, не прийде. Ніколи! Жоден! Вони залишаться на своєму березі, так і не дізнавшись, що там за обрієм. І, що найстрашніше, вони навіть не чекають на свої кораблі. А як можна жити на березі моря, чи на березі такого величезного лиману, не вірячи, що колись та з'явиться на обрії ТВІЙ корабель? Нехай навіть без червоних вітрил.
Минає ще кілька хвилин, я забуваю про конопатого аборигена, знову підпираю долонями підборіддя і вдивляюся в "архіпелаг Женьки Гайдученко" (я не марнославна — так назвав його Вадик). Я оглядаю ці острівці з таким хвилюванням, ніби повернулася до них через багато років, і тепер намагаюся з'ясувати, які зміни сталися на них. А змін ніяких! Нічогісінько не змінилося тут. Жодне вітрило не біліє в їхніх затоках, жодна хатина не з'явилася на берегах, жодного уламку корабля не прибило до мілини.
Ні, це вам не Великий Бар'єрний Риф і навіть не Командорські острови! Щоправда, на Рибальському все ж таки талапається зграйка гусей. Але ж свійських! Хіба що уявити собі, що то фламінго?
"А справді, чому вони такі убогі, ці острівці? — спадає мені раптом на думку. — Що сталося такого, що, проіснувавши стільки років поблизу великого селища, вони так і залишилися безлюдними і напівзабутими? Чому досі ніхто не розщедрився хоча б на якусь акаційку? Чому на них нема ні гайка, ні котеджів? Чому така тепла земля посеред теплого лиману пустує? Шкода, що я не архітектор. Я створила б такий проект! Я такий проект створила б, що всі ахнули б!
По-перше, ці острови були б з'єднані з селищем і поміж собою якимись вигадливими мостами (кожен міст мав би свою форму і був споруджений у своєрідній манері); береги островів були б обсаджені вічнозеленим сосновим поясом, який створював би на них особливий мікроклімат, а посередині — будівлі, схожі на каравелу, на козацьку чайку, сучасний лайнер, або "літаючу тарілку"...
А он там, за Десантним острівцем, проглядається чимала, проте дуже мілка затока. Варто її відгородити від лиману дамбою, як острів одразу збільшиться. Або, навпаки, треба поглибити цю бухту і тоді збудувати на ній причал. А біля нього поставити зменшену копію "Сайта— Марії" Колумба, чи "Востока" Беллінсгаузена. Ось тоді все місто пишалося б своїм архіпелагом. Про нього згадували б у всіх путівниках".
"Побувайте на архіпелазі Гайдученко і ви відчуєте повів історії, відчуєте себе причетними до великих географічних відкриттів! Тільки побувавши на архіпелазі Гайдученко (повторюю: я не марнославна, але все ж таки, як хочеться, щоб архіпелаг так і називався просто і скромно: "Архіпелаг Гайдученко". Або Земля Гайдученко... Як Земля Санникова. Так от, тільки побувавши на архіпелазі Гайдученко, ви зможете ступити на палубу легендарної "Санта-Марії" і відчути себе членом екіпажу експедиції Колумба..."
Я, звичайно, фантазерка, але не з тих людей, які так і залишають свої фантазії фантазіями (і нехай про це пам'ятають усі, хто не вірить, що я стану капітаном далекого плавання!).