Тепер сумнівів не було: якби для Корінного Магдині мандри виявилися несподіванкою, то перш за все він влаштував би допит, щоб з'ясувати, куди вона ходила і які це могло мати наслідки для їхнього загону. Отже, це — чергова дія із заздалегідь спланованого спектаклю. Його елементарно перевіряють. За тих обставин він не мав змоги розмірковувати, яку роль відведено самій Магді. Важливо було, що насправді їй нічого не загрожує, і від успіху сцени залежатиме не її, а його доля.
Краєм ока помітив, як Златов видобув револьвер і пішов трохи збоку, ніби вів його під конвоєм. І це лише підсилило впевненість Ярослава у своїй версії. Він негайно перехопив лівою ремінь поближ— че до кобури, яку завжди носив спереду справа. Якщо йому пощастить, то, в разі чого, матиме в руках два пістолети іце дасть йому певні шанси на порятунок. Але надалі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Вони підійшли до струмка, і відразу ж з-за чагарників вийшли ще кілька "хортів", які напевне були там у засідці. Побачивши увесь цей гурт, Магда зойкнула і кинулася до болота. Услід їй пролунало кілька пострілів, але, мабуть, швидше для того, щоб зупинити її, бо не поцілив жоден.
— Вернися! — крикнув Ярослав. — Магдо!
Він озирнувся на "хортів" й аж тепер помітив, що вся зброя їхня націлена не на жінку, а на нього. Вони чекали, що йому зрадять нерви і він відкриє вогонь по них.
Мабуть, так воно й сталося б, якби раптом на болоті не пролунав постріл. Усі завмерли від несподіванки. Напевне, й справді ніхто не здогадувався, що Магда потаємно носила той мініатюрний пістоле— тик, бо Корінний заскреготів зубами й, обігнавши Любича, кинувся до болота. Але це вже не мало сенсу. Трясовина пожадливо всотувала в себе чергову жертву.
Невідомо, де, в яких закапелках душі цього вбивці зароїлося людське сумління, але Любич добре бачив, що несподівана розв'язка вразила й Корінного. Мабуть, не сама смерть, а те, що він виявився не виконавцем, а лише свідком. Минуло кілька хвилин, перш ніж він опам'ятався. Підійшов до Ярослава, тремтячою рукою вирвав свою зброю голосно, щоб усі чули, проказав:
— Вона своє знайшла. А тобі дякую, що вчасно викрив її. Можеш пожалкувати, що не дала змоги пристрелити себе.
І на обличчі його вималювалася все та ж сама лагідна посмішка.
Незабаром Любич, виконавши свою місію, потай уночі залишив табір і на світанку, вже в складі партизанського загону, винищував "хортів". На жаль, ніКорінний, ні Златов, ані двоє інших наближених командира живими їм до рук не втрапили. А тих кілька, що здалися, про таємницю появи в загоні Магди нічого не знали, бо їм і не належало це знати. Зрадників, яких Корінний вже встиг позасилати у невеличкі загони, з допомогою Любича теж досить швидко викрили, але й вони мало що знали про історію створення загону. Розповідати одне одному свої біографії та називати справжні прізвища "хортам" категорично заборонялося. Таким чином, єдиною людиною, яка достеменно знала трагедію цієї жінки, лишався сам Ярослав...
Тепер, коли зі мною Софія і ми сидимо біля невідомо яким дивом уцілілого серед цього степу лісового острівця, я почуваюся досить щасливим і забуваю всі прикрощі, з якими тільки міг коли-небудь зіткнутися. І щоразу, виправдовуючи або засуджуючи Ярослава, я шукаю розгадки таємниці Магди і можливих шляхів до її рятунку. Я уявляю на її місці Софію і вибухаю до неї нестримною ніжністю. Софія теж була для мене загадкою. І її я так само міг би втратити через якийсь непевний крок.
— Я думав про тебе, — кажу я їй, підводячись з-під груші. — Якщо не віриш, брехатиму тобі надалі до кінця життя. І ще одне — я не хочу, щоб ти була віруюча.
— Чому?
— Тому, що ми всі добре знаємо, чим кінчається життя. Безглуздо марнувати його на молитви про щасливе потойбічне життя, коли й дитині ясно, що його не існує. Моління — це людська ницість. А я не хочу знати, що ти така...
Щоб назвати ці насадження лісом, треба мати добрячу фантазію. Ми поминули ріденькі, під лінійку висаджені рядочки ясенців, кожен третій з-поміж яких або не прижився, або був понівеченим.
Я завжди сприймаю ліс, як щось стихійне й хаотичне, недоступне розумінню людини і непідвладне її волі. Навколо нашого села старовинні ліси, що одвіку розросталися поза волею людини і навіть всупереч їй. Вони намагалися поглинути село і кожне беркутянське поле, той відвойований у пралісу клаптик землі, що став цвинтарем кореневищ. З тими лісами було пов'язано безліч легенд. Вони врятували беркутян у страшні роки воєн, годували у голод, зігрівали в морози, поїли і давали спочинок у спеку. Тому лісочки, що проглядаються з краю в край і по яких мандруєш, немов поміж тинами, викликають у мене тільки співчуття і розчарування. Як то буває завжди, коли несподівано натрапляєш на щось штучне чи фальшиве.
Проте, здолавши глибоку вирву, ми, на мій подив, опинилися в чудовій місцині, що нагадувала найкращі куточки наших лісів. Поміж двома пагорбами з десяток старих крислатих дубів обступили невеличку заболочену річечку. Степовий вітер не сягав сюди, й поміж деревами залягло стільки листя, що ми йшли немов по м'якому килиму.
— Отутмені й справді подобається. Я навіть не припускав, що десь серед степу може бути таке диво.
— Бач, а ти не хотів іти, — з сумом промовила Софія.
— Я не хотів?!
— А то хто ж?
— Щодня я тільки про це й говорив.
— Тоді, мабуть, не зі мною...
Я замовк. Сперечатися з нею марно. Софія стає земною, і тоді мені жаль, що в ній лишається все менше тієї загадковості, яка так приваблювала мене.
Нагрібаю ногами велику купу зчорнілого листя й горілиць падаю у нього.
— Нарешті я дома.
Софія стоїть на березі. Вона так і не змогла збагнути, з якого дива я влігся на цю купу.
— Ти навіть не здогадуєшся, яка це насолода: лежати в листі й дивитися на верховіття. Ледь-ледь похитуєш головою, і здається, що дерева танцюють. А примруж очі — відразу опиняєшся в наметі. Не забудь розбудити мене рівно опівночі.
Вона походжає понад річкою, нудиться, позираючи на мене, але не наважується примусити мене встати й піти звідси. Не знаючи, як їй повестися, вона підходить все ближче і ближче. І щоразу, коли, ступивши кілька кроків, вона зупиняється й безпорадно дивиться на мене, я шепочу:
— Підійди до мене. Не бійся, підійди...
20
Розмірковуючи над долями Ярослава і Магди, я й гадки не мав, що мине два дні і я сам стану свідком випробування, яке випаде на долю людини, значно ближчої мені. Те, що сталося, примусило мене потім більш чуйно поставитися і до їхньої трагедії.
Якось само собою склалося, що ми з Федором Лачуком стали шефами двох хлопців, які щойно повернулися до радгоспу з курсів механізаторів. У радгоспі з дня на день чекали нової техніки. Але з нею чомусь затримувалися, то хлопців тимчасово посадили на старі ДТ-54. Кілька вечорів ми прововтузилися разом з ними біля тих "де— тешків", а коли зрештою вдалося їх відремонтувати, виїхали з хлопцями в поле.
Трактори працювали добре. Ми захопилися. Вже геть стемніло, але повертатися в село не хотілося. Врешті-решт домовилися, що робимо по останній борозні й на цьому закінчуємо. Так і було б, якби не помітили раптом, що на сусідньому полі, неподалік від загінки пшениці, яку не встигли скосити, зайнялася купа соломи. Коло неї нікого не було. Нікого. А вона зайнялася так, мовби то тліла сама земля.
Ми зупинили трактори і якусь мить дивилися на те степове вогнище і не могли повірити, що воно виникло тут серед нічного поля, в якихось двохстах метрах від нас.
Висадили хлопців з машин і наказали чимдуж бігти до села. А самі погнали до вогню. Село у долині за пагорбами хтозна-коли там помітять вогонь, та й ризикувати чотирьом не було рації.
"...Але я тебе витолочу. Я тебе, небого, з півполя витолочу, а на другому хліб лишиться. Мусить лишитися!"
Плуг підняв, бо на оранку вже не мав часу. Лиш крутнув трактором раз, удруге, втретє. Аж хмара розпеченого пилу здійнялася над полем і змішалася з димом.
"Тут уже не горітимеш, бо нема чому. Хіба що земля займеться, то я землю гасити не годен..."
Вогонь розтікався полем, немов кривава ріка, що вирвалася з берегів та й тепер свавільно нуртувала на рівнині.
Видавалося мені, що та ріка ще раз кине на мене палючу хвилю і я щезну в ній. Разом із трактором, пшеницею і окрайцем неба, яке ще прозирало до мене рогом закіптюженого місяця.
"Та я цигарку за п'ятим сірником ледве припалюю. А ти гориш так, ніби тебе хто нафтою полив", — докоряв я. Але поле того докору не сприйняло. Вогонь обійшов мій трактор зліва. А вітер завернув його на схил долини й погнав аж до машини Федора Лачука.
Я подумав, що було б добре, якби він звернув ще лівіше, до ставка. Цей шмат поля все одно не врятуєш. Головне, щоб вогонь не перекинувся за ту межу, що проорював неподалік від мене Федір. А йому потрібно було переорати цей клин хоча б у дві борозни.
Кидаю машину на вогняне лезо.
Запустив плуг, але не глибоко, так, аби лиш повалити стебло та прикрити його скибою.
"Я тебе притримаю, доки Федір круг обійде, — й по всьому. Але ж то не близький світ: обійти круг..."
Мерехтлива плахта вогню вистелилася на чорній стіні від землі до неба. Полум'я кілька разів лизнуло кабіну, але вогонь вдалося збити. Лиш палаючі колоски падали у кабіну й розсипалися біля моїх ніг маленькими брунатними зернятами.
А дим уже роз'їдає очі, і вони сльозяться. Мені нема коли витирати їх. Сльозини напливають на повіки і закипають там пекучими кульками...
То була хвиля розпачу. Все видавалося марним і безглуздим. Серед цього виру вогню я бачив себе безпомічним та мізерним, як гнила тріска на бистрині. Але машину зупинити не міг, бо від мене до Федора й далі — хліб.
"Швидше, Лачук, швидше... — промовляю так затято, ніби він спроможний розчути бодай слово. — Спопелить і до ранку розвіє..."
Я вже бачив Федорів трактор. Здавалося, що він іде занадто повільно. Тоді я готовий був поклястися, що машину можна гнати швидше.
Лачук прокладав другу борозну, і ми йшли назустріч один одному. Ми були вже зовсім близько, як раптом вогонь досяг його кабіни.
Не знаю, що сталося, лиш бачу, що трактор Лачука звернув на вогонь і пішов у ньому, полишаючи за собою червоно-чорний слід розораного попелища. Куди він?!
"На-за-а-ад!"
— На-за-а-ад! — крикнув щодуху.
Він не чув.