Степан жив з матір'ю. Хата його стояла у глухому провулку, так що до неї можна було дістатися, минаючи людні вулиці. І Гонтар часто відсиджувався там. І чекаючи слушної нагоди, щоб вийти в розвідку, або повернутися непоміченим у катакомби. Степан теж повідомляв багато потрібного партизанам. Сам він не йшов у катакомби тільки тому, що не міг лишити хвору матір. І цього разу Роман подався до Кримчаків, але не помітив, що його вистежує зрадник. Запам'ятавши, до якого двору зайшов Гонтар, той чоловік побіг доповідати фашистам. А тим часом Степанова мати замкнула хату знадвору, щоб убезпечити партизана від випадкових свідків його появи, і пішла до сусідки.
Хлопці залишилися самі і вважали себе в безпеці. Аж раптом — сильний гуркіт у двері. Роман визирнув у вікно і побачив, що на подвір'ї повно ворожих солдатів. Вони вже виламували двері. Роман усе зрозумів: стільки ворожих солдатів не могло з'явитися тут випад— KOBO. Зрозумів і те, що шукають саме його, партизанського розвідника. Але, якщо схоплять їх обох, не помилують і Степана. І тоді він наказав товаришеві швидко вдягти материну кофту, накинути на голову хустку й лягти у ліжко.
Коли фашисти нарешті увірвалися до хати, вони найперше побачили того, кого розшукували, а в сусідній кімнаті, під старими ковдрами стогнала "бабуся", яка їх зовсім не цікавила. Тим паче, що, коли туди поткнувся перекладач-поліцай, Роман сказав: "Вона хвора на тиф". Це і врятувало Степанові життя. Наблизитись до "хворої" фашисти побоялися. Згодом Степан пішов добровольцем в армію і загинув, визволяючи Прагу, але на селі й досі пам'ятають його розповідь про героїчний вчинок Романа Гонтаря.
Далі слідопити повідомляли, що партизанський загін, в якому воював Роман, складався здебільшого з жителів навколишніх сіл. Отже в ньому могли партизанити й люди з їхнього Заозерного. Тому вони просили опитати усіх на селі, може, хтось знав Романа Гонтаря або принаймні чув про нього.
Під листом стояло шість підписів, і першим було прізвище командира загону "Пошук" Ярослава Волонтаренка.
Перечитавши листа вдруге, я кілька хвилин сидів, наче заворожений. Я думав про Романа Гонтаря. Вірніше, не думав, а був уці хвилини Романом Гонтарем, перевтілився в нього, як то вже не раз перевтілювався, дізнавшись про його подвиг. Роман Гонтар... Якою мужньою людиною він був!
Розумів, що його схоплять, що загине, але в останні хвилини волі думав тільки про те, як врятувати товариша. Ось де справжня дружба! Не те, що у нас із Стасем... Врятувати товариша, а потім, уже приреченим, витримати тортури, не виказати товаришів, боротися до кінця. Яким він був у дитинстві, цей Роман Гонтар? Що читав, чим захоплювався, як поводився у хлоп'ячих розвагах і бійках? Я відчував, що мені замало знати подробиці його подвигу. Хочу знати про цю людину все, що тільки можна. І, найперше — побачити його фотографію. Мені чомусь здавалося, що, коли б я побачив його обличчя, багато що одразу ж стало б зрозумілим.
— Русику, — з'явилася на порозі мати. Хоч при вчителеві вона могла б не називати мене Русиком? — Ти чому не виходиш? Тебе чекає вчитель.
— Він читає листа. А такі листи треба читати на самоті, — заступився за мене Володимир Петрович.
— Тоді дозвольте й мені прочитати, — попросила мати, і я подав їй листа.
— Кого нам ще залучити до "Пошуку"? — запитав учитель.
— Миколу Човняра.
Я вже обдумував це і твердо вирішив, що запрошувати треба ще Миколу Човняра з дев'ятого "А" й Віктора Романенка з восьмого "Б". Я знав, що їм це буде цікаво. Вони захоплюються книжками про війну, а тут така історія починається, що й самому можна книжки писати.
— Ну що ж, тоді нас буде шестеро, — погодився вчитель. — Для початку досить. Цілий загін. Давайте завтра вранці зберемося в школі й обговоримо, як нам діяти.
Наступного дня ми зібралися й вирішили, що вчитель через військкомат з'ясує, хто з жителів району воював у цьому партизанському загоні і, взагалі, хто з наших земляків відзначився під час війни. А ми тим часом почнемо опитувати наших односельців. Потім, зібравши необхідні матеріали, обладнаємо в школі кімнату бойової слави земляків.
Ще того вечора, коли вчитель приніс листа, я встиг поговорити з дідом Ромоданом. На жаль, про "Буревісник" з катакомб він не чув, про Романа Гонтаря — теж. Зате я дізнався, що дід мій воював тут, під Одесою, у морській піхоті і навіть брав участь у Григорівському десанті, про який нам не раз розповідали в школі. Цей десант було висаджено біля села Григорівна, щоб відкинути фашистів, які занадто близько підступили до міста. Десантники пройшли тилами ворога і з'єдналися з нашими військами, які наступали від міста. Дивно, раніше я навіть не здогадувався, що мій дід, який усе життя нібито чабанував, у війну був морським піхотинцем. І нагороджений орденом і двома медалями.
Але ще дивніше, що раніше мені й на думку не спадало розпитувати його про те, як і де він воював. А сам дід Ромодан завжди розповідав лише про степ, отару, про своє чабанське ремесло та про людські обличчя. Був упевнений, що, коли навчитися "читати" людські обличчя, можна дізнатися багато цікавого про людину, навіть ні про що не розпитуючи її. І справді, траплялося так, що дід вгадував мої думки та бажання, перш ніж я встигав висловити їх.
Того вечора ми довго сиділи з ним у саду на лавці під розлогою яблунею, і дід розповідав про десант, і про те, як обороняли Одесу, потім Севастополь, під яким його поранило. А вдруге його поранило, коли до Берліна залишалося якихось тридцять кілометрів. А ще він розповідав, як швидко розкривається на війні характер людини, її душа. Про одчайдухів, що, мов заворожені від куль, проривалися крізь будь-який вогонь, і про людей, яким бракувало волі піднятися і в першу, і в другу, і в третю атаки, але які зрештою переборювали себе, бо бачили, що поруч гинуть їхні товариші.
— Скажи: а сам ти був одчайдухом? — запитав я, вислухавши все це.
— Ні, — стримано відповів дід.
— Але ж у тебе орден і медаль.
— А це за те, що не піддався страхові та не ховавсь за чужі спини.
Я, звичайно, не повірив йому, бо добре знав, що нагороджують лише сміливих. І, напевне, мій дід був найсміливішим у своїй роті морських піхотинців.
А ще, слухаючи його, я зрозумів, що відкрив для себе історію життя колишнього сержанта морської піхоти Ромодана Гороча. Виявляється, можна щодня бачитися з людиною, розмовляти з нею, навіть любити її і нічогісінько не знати про неї...
17
— Чому ти не приходиш на бот?
Я зустрівся з Гіві в провулку, коли водолаз повертався з озера, і тепер ми йдемо до дідової хати разом. Гіві запитав це, посміхаючись. Але мені не до посмішок. Адже це через нього сталося так, що мішок мало не дістали без мене.
— То що, не хочеш відповідати? — нагадує про себе і Гіві. — Я тебе чимось образив?
— Та ні, чому ж... Просто ніколи ходити на ваш бот, — відповідаю, напускаючи на себе туману байдужості. — Що там у вас цікавого? Щодня одне й те ж.
— Ну, не щодня, — відповідає водолаз. — Мабуть, ти гніваєшся на мене.
— Чого б це я мав гніватись?
— Що, зовсім не гніваєшся?
Я мовчу.
— От бачиш, трошки все-таки гніваєшся, — каже Гіві і кладе мені руку на плече. — Не можеш пробачити, що поплив шукати того мішка без тебе.
— Могли б і покликати, — зауважую я. — Ні, справді, чому вам захотілося діставати без мене?
— Тому що забули, якими були в дитинстві. І як цінували кожну свою таємницю. А ще тому, що в мішку могло бути хтозна-що. А сам він міг бути замінованим.
Я не відповідаю. Не знаю, що йому відповісти. Бо й справді: фашисти могли замінувати свій мішок з цінними документами. Як це не спало на думку ні мені, ні Стасеві? А те, що Гіві просив вибачення, — розчулило мене. Я почувався незручно, але водночас усвідомлював, що так може поводитися тільки справжній друг. Хіба я сам завжди прошу вибачення, коли почуваюся винним?
Вже хотів було сказати, що зовсім не гніваюся на нього, але у воротах несподівано з'явився дід.
— Ну, бачив свого коня? — запитав він, не дочекавшись, поки ми наблизимося.
— Я взяв собі Мурзая, — з гордістю відповів я. — І тепер ходитиму до нього щоранку, навіть коли не пастиму.
— Що це за кінь? — не розуміє Гіві.
— Це мій кінь. Раніше ми з батьком мали одного коня на двох. А тепер у кожного свій. І батько віддав мені Мурзая. Це кращий на нашій конюшні.
— Ти щасливий чоловік, — каже Гіві. — Я тобі заздрю. У нас у селі всі заздрили джигітові, який мав найкращого коня. Ніхто навіть не соромився цих заздрощів. Неодмінно покажи його.
— А ти сам мав коли-небудь свого коня?
— Ні.
— І їздити верхи не вмієш?
— Умію, але поганенько, — чесно зізнається Гіві. — Мабуть, тому, що все життя мріяв бути водолазом. Але що таке для джигіта кінь — я знаю.
Гіві і дід увійшли до хати. А мене, вже на порозі, раптом захопила геніальна ідея. І, щоб не привертати зайвої уваги дорослих, я тихенько вишмигнув назад на подвір'я, а звідти подався до конюшні.
— Ти чого це під вечір? — здивувався Каленикович. Він сидів на лавці біля конюшні і зшивав порвані віжки. — Прийшов провідати Мурзая?
Я гладжу коня і мовчу. А Мурзай косує на мене і, як мені здається, хитрувато підморгує. Він мій спільник — це я відчуваю. Він і сам радий би вирватися на волю, а тільки як вирвешся, коли тебе прив'язано?
— Чого ж ти мовчиш? — усміхається конюх. — Що, покататися закортіло?
— Ні, — кажу я. Довго гладжу морду Мурзая, а тоді заходжу до конюшні й дістаю з полиці скребок і щітку, якими дід завжди чистить коней.
— Оце ти молодець, — каже конюх, схвально дивлячись на мене. — їздити всі охочі, а почистити коня та вчасно напоїти — не кожному на умі. Такщотипо-хазяйськи, по-хазяйськи... А воно йне дивно. Весь час при отарі, при роботі — не те, що інші: до двадцяти років байдики б'ють.
Мурзай і так чистий, і дід знає це, але ще не було такого, щоб він заборонив комусь чистити коня. Та, чесно кажучи, мені й самому це подобається. Я беруся за діло. Конюх не витримав, підвівся і приглядається до моєї роботи.
— А ти що, з отарою сьогодні не ходив? — питає він.
— Вихідні. Батьків напарник працює.
— А я вже, грішним ділом, подумав, що, може, без коней подалися. Хоча яке, скажу тобі, чабанування без коней?
— Погано без коня, — погоджуюсь я і, користуючись слушною миттю, прошу: — А ви дасте мені його зараз? Поїду до річки, скупаю.