— І не сором тобі!
— А ти навіщо пхаєшся всюди перша? — відповів Богданко войовничо. А Мушка, хоч не знала, про що йдеться, для всякого випадку загарчала.
Хто знає, до чого ще було б дійшло, коли ж на ґанку появилася мама. Богдан кинув поглядом довкруги, немов, щоб побачити, чи буде куди втікати, а Оленка прошипіла злорадісно: — Бачиш, тепер тобі дістанеться!
Але таки станули послушно і заждали, поки мама підійшла до них. Мама підійшла без слова, взяла їх за руки і повела на лавку під плакучою, похилою вербою. Там сіла разом з ними, і Оленка подумала, що краще було б, якби мама сварила, або навіть відібрала той новий синій плащик, що купила їй на Великдень. Але мама не сварила. Вона зовсім спокійно сказала:
— Бачите, діти. Вас двоє — брат і сестра...
Богданко насторожився, до чого це мама говорить.
— їв мене був брат, а в бабусі нашої син, Славко. І бабуся і дідусь і я, всі його любили. Він вчився пильно, і вже ходив до високої школи у Львові. Ми всі знали, що з нього буде колись великий вчений, бо й усі вчителі-професори не могли його нахвалитися.
— А де він тепер? — не втерпів Богданко, немов забув, що то ждало його.
— Його нема, — відповіла мама. — І саме завтра припадає річниця його смерти. А було це так. Висока школа у Львові була чужа, ворожа нам, польська7). І одного разу там зійшлося в час перерви кілька чужих студентів та стали вголос насміхатися з нашої, української мови. Мій брат, а ваш, діти, вуйко Славко, не міг цього стерпіти. Він підступив до них та став вияснювати. Спокійно і розумно, бо він знав багато і міг все пояснити. Став розказувати їм, яка гарна наша мова, як здавна вживає її наш нарід, які славні твори написали нею наші письменники. Та чужинці цього не хотіли слухати, а накинулися на нього з кулаками, а то пішли в рух і палиці. Зчинилася суматоха, хтось викликав поліцію. Поліція — ворожа, не розбирала багато, але взяла в тюрму не своїх, тільки вашого вуйка, що ніби то він розпочинає бійки.
— Але ж вуйко не був винен! — викликнула з жалем Оленка.
— Та звичайно, що ні. Але проте його довго не випускали з тюрми, хоч ми старалися і старалися про те. Аж вуйко занедужав там важко від голоду та побоїв і помер.
Саме на Великдень, багато вже років тому...
— І нас навіть ніколи не побачив! — прошепотіла тремким голосом Оленка.
— Не то, що не побачив, — відповіла мама, — але ще й ви саме під річницю його смерти, так зневажили свою
рідну мову, що поміж собою, та навіть до бабусі, заговорили по-чужому...
— Бо чого Богданко... — почала своє Оленка, але скоро замовкла.
— Та ще й слова ці були погані, зовсім не такі, як під Свята годиться. Але хоч би вони були й найкращі, вони були чужі. Ними ви дуже глибоко вразили бабусю, яка вас так дуже любить. І ви розумієте, тепер, чому?
— Розуміємо! — пробурмотів Богданко.
— Мамо, мамо, я хочу їхати додому! — заплакала Оленка. — Які це будуть Свята, коли ми такого наробили?
— Свята будуть, тільки ви мусите щось зробити. Накоїти лиха, а опісля втікати, це ніяке геройство! — сказала мама так поважно, що ніхто й не міг думати, що могло б
бути інакше. — Ви мусите зараз піти і обіцяти бабусі, що ви завжди будете так шанувати й поважати рідну мову, як ваш вуйко, що навіть життя не пожалів в її обороні. Добре?
— Добре, добре! — гукнули Богданко й Оленка, побігли в хату, взявшися за руки. А за ними, махаючи хвостиком, і Мушка.
Мама ждала на лавці, схиливши голову на руки. Аж з хати вийшла бабуся, держачи руки на раменах обидвох дітей.
— Ми з ними вже домовилися, Дарусю! — сказала вона мамі. — Вони ж самі розумні і знають, що чужої мови мусимо вживати, коли говоримо з чужинцями, але поміж своїми, коли всі розуміємо одні одних, ми не сміємо говорити не по-своєму. Вони ж у мене розумні внуки. І вони мені обіцяли, що більше вже ніколи такого, як сьогодні, не буде. І я їм вірю: вони ж небожі8) нашого Славка!
1) Трипілля — село на Україні на Київщині. Там відкопав вчений-археолог Хвойко залишки людських осель з-перед трьох тисяч літ перед народженням Христа. В оселі теж і були черепки прегарно мальованого посуду. Тепер радо наслідують у нас ці стародавні
взори, прикрашуючи ними глечики на квіти, тарілки, тощо.
2) Піст — це Великий Піст перед Великоднем, коли годиться від мовляти собі всяких приємностей. Багато людей робить собі на той час різні добрі постанови.
3) Реколекції — або інакше говіння — час побожних роздумувань, Сповіді та Святого Причастя. їх відбувають перед Великоднем, щоб добре підготовитися до цього великого Свята.
4) Божий Гріб — це виставлена в церкві плащаниця-накривало з образом складення Ісуса Христа до гробу. Кладуть її звичайно у штучній печері, яка має нагадувати гріб. Обов'язком кожного є від відати цей гріб та помолитися біля нього.
5) Велика П'ятниця — п'ятниця перед Великоднем. В цей день згадуємо смерть Ісуса Христа на хресті. В церкві правлять окремі Богослужби та ставлять Божий Гріб.
6) Страсті — Богослужба в Чистий Четвер перед Великою П'ят ницею. Тоді читають дванадцять розділів Євангелії про муки та смерть Ісуса Христа.
7) Тут мама згадує часи поміж 1923 і 1939 роком, коли то вся Західна Україна, а з нею і столиця її Львів належали до польської держави. Ці землі попалися під польську займанщину тільки після дуже важких боїв, бо українці, проголосивши дня 1. листопада 1918. року самостійну Західно-Українську Народну Республіку, довго боролися за неї. Поляки перемогли не так своєю силою, як хитрощами та при допомозі інших країн.
8) Небіж, небога — діти сестри.
СВОЯ ШКОЛА
Прибіг Степанко зі школи. Кинув книжки в кут. З'їв нашвидку обід, що мама залишила на кухні, йдучи на роботу. Вхопив м'яча та побіг на вулицю.
Підкинув м'яча раз і другий, а за третім разом м'яч покотився далеко-далеко, аж на перехрестя вулиць. Погнався Степанко за м'ячем, щоб хто його не взяв, або щоб авто на нього не наїхало. Добіг щасливо, підійняв м'яча, а тут напроти нього — Миронко. І торба з книжками в руках.
— О, а ти куди? — спитав його, замість привітання, Степанко.
— До школи! — відповів повагом Миронко і вже хотів іти далі.
— Тепер, після полудня до школи? — не міг надивуватися Степанко. — Я саме тепер прийшов зі школи.
— Я теж недавно прийшов зі школи, але тепер іду до іншої, української школи! — відповів Миронко.
— А я йду гратися м'ячем.
— А не попробував би ти піти разом зі мною в школу?
Це недалеко, ось-там за рогом вулиці.
— Що? Ще в одну школу?! — аж вигукнув Степанко.
— Хай іде, хто хоче, я не піду!
— Коли так, то бувай здоров, а то я ще спізнюся через тебе! — Миронко перебрав торбу в другу руку і майже побіг.
Степанко підкинув м'яча ще раз і другий, а потім якось сумно йому стало. — Хоч би було з ким гратися, а то самому — нецікаво! — подумав.
Аж надлетів горобець з великим жовтим олівцем під пахою. Степанко зрадів:
— Горобчику, горобчику, ходи гратися зо мною! — за кликав.
— Мені ніколи! — зацьвірінькав горобець, та вже хотів летіти далі.
— А куди ти поспішаєш?
— До школи!
— Навіщо ж тобі школа? — здивувався Степанко.
— На те, щоб навчитися гороб'ячого письма.
— Якого ? Якого ? — Степанко думав, що не дочув, і аж приклав долоню до вуха, щоб почути краще.
— Го-роб'я-чо-го! — повторив горобчик, розділяючи кожний склад. — Такого, що ним порозуміваються всі горобці в цілому світі, де вони не жили б.
— Диви, диви, я й не думав, що у вас може бути письмо! — здивувався Степанко.
— Хіба можна без письма? — обурився горобець. — Кожний чесний горобець його пильно вивчає. Ось тут, на приклад, залишив якийсь горобець у поросі записку, що Туся несла сьогодні крупи з крамниці, коробка випала їй з торби і крупи розсипалися. А то буде бенкет! Коли я роз кажу про це вчителеві, може полетимо туди і всією клясою після науки! Прощай!
Горобець пурхнув та полетів, а Степанко довго вдивлявся в пісок біля дерева, що росло на березі хідника. Та не міг доглянути там нічого більше, як тільки переплутані сліди гороб'ячих ніжок.
Аж надбіг дорогою Брисько з торбою, перевішеною через плече. Степанко зрадів йому дуже:
— О, ти саме в пору нагодився! Ходім гратися разом! Ти так гарно вмієш підносити м'яча та приносити його в зубах!
— Мені ніколи: поспішаю до школи! — відповів Брисько, навіть не оглядаючись.
— До школи? А це до якої? — спитав Степанко, бо чув, що лють починає його брати.
— Звичайно, що до собачої! Там вивчаємо історію нашого роду! — і Брисько закинув так гордо голову вгору, аж його клапате ліве вухо перевернулося зовсім на правий бік.
— Пхе, яка ж там у вас історія?! — відрубав люто Степанко, та зараз і пожалів цього. Бо Брисько так загарчав та вишкірив зуби, що Степанко мусів аж вискочити для
безпеки на залізну огорожу травника.
— Гарр! Гарррр! — підскакував до нього Брисько. — Ти не чував про нашу історію? Таж найславніші князі брали наших предків зі собою на лови! Гав, гав! А скільки дітей ми вирятували з пожарів, а скільки подорожніх, що заблудили в горах! А те, що ми вірні понад все своєму панові — то хіба не наша слава?
— А справді, я не думав... — промовив Степанко, трохи на те, щоб заспокоїти Бриська, а трохи таки тому, що справді здивувався.
— А бачиш — гав! гав! — не вгавав Брисько. — Все це мусить знати кожний добрий пес, щоб шанувати свій рід та самого себе. Але я тут з тобою воловоджуся, а це вже
пізно! До побачення, гарр! — і Брисько, щоб могти скорі ше бігти, вхопив торбу в зуби та погнався, скільки сил стало, виляючи хвостам.
Степанко зліз з огорожі та тільки пошкрябався в голову. А тоді попрямував до парку в сусідньому кварталі домів, може там хоч знайде з ким погратися.
Тільки вбіг у ворота парку, надлетів йому назустріч соловейко з аркушем нот, звиненим в тоненьку трубку, під крилом.
— О, добре, що бачу тебе! — зрадів Степанко. — Будемо гратися: я буду кидати в тебе м'ячем, а ти будеш втікати з дерева на дерево!
— Мені ніко-ко-ко-ли! Я лечу до шко-ко-ко-ли! — защебетав соловейко.
— Що, і ти до школи? — аж обурився Степанко. — А чого ж ти будеш там вчитися?
— Співати так гарно, як і всі соловейки!
— Овва, хіба варто сьогодні вчитися співати? — покрутив носом Степанко. — Доволі наставити патефон, а він виспіває тобі, що схочеш!
— Ко-ко-ко-коли ж ні! — розгарячився соловейко.