Дівчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.
— Наскільки я зрозумів, ця пастка призначалась для мене?
Почувши до болю знайомий голос, Їлена повільно розвернулась, зустрілась поглядом з усміхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й — вже вкотре! — втратила свідомість.
— Тобі не набридло? — запитав Хелл, доторкнувшись до її чола.
Це допомогло — дівчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.
— Що саме? — ледь чутно запитала вона.
— Падати на землю з кожного приводу.
— Що вдієш, — зітхнула Їлена. — Таке життя. Втім, я сама винна.
Вони трохи помовчали.
— Що ти думаєш робити зі мною? — запитала дівчина.
Голос її звучав тихо й на диво байдуже.
— Не знаю, — так само байдуже відповів Хелл. — Мене це вже не цікавить.
— Зовсім? — трохи розчаровано сказала Їлена. — Невже зовсім байдуже?
Джур мовчки стенув плечима.
— А... далі?
— Далі... Далі я відчуваю, що скоро переродження скінчиться.
— І...
— І я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.
— А... а я?
Хелл знову стенув плечима.
— До речі, хочеш сюрприз? — сказав він по паузі. — Вся ця міжасова гонитва не мала ніякого сенсу.
— Чому?
— У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.
— Що ти маєш на увазі? — дівчина інтуїтивно відчула пастку.
— Спробую пояснити. Ось уяви собі канат. Товстий канат, сплетений з дрібних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо іншої. А тепер уяви собі площину, що рухається вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерігач, що знаходиться на тій площині?
— Ну... мабуть, як одне тіло — себто розріз однієх нитик — рухається навкруг іншого. То й що?
— Не напрошується ніяких аналогій? Наприклад, з рухом Землі навколо Сонця?
— Але ж... Боже мій!
Дівчина зблідла, за одну мить провівши аналогії до всього — від зірок до людей.
— Боже мій! То, виходить, всі наші рухи заздлегідь запрограмовані? Й не лише рухи... Виходить, ми — щось на зразок маріонеток, що підкоряються ниткам часу?
— Ні, ні, — Хелл посміхнувся. — Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже існує, й ми лише рухаємся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюємо його своїм рухом. Але суть в іншому. Як тільки хтось — чи щось — попадає в минуле, він — чи воно — вибиває з місця хоч одну нитку часу...
— Ну звичайно, це і є зміна.
— Так, зміна. Але зміна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового світу.
— Але ж... Але ж це означає, що повернутись у свій час просто неможливо?
— Так.
— Ні! Ні, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кілька хвилин до якогось досліду.
— Ну то й що? Просто розходження між світами були ще незначними.
— А тепер...
— А тепер, після вашої темпоральної війни й анігілятору — величезні.
— Отже... Отже повернутись я не зможу? — голос дівчини тремтів і затинався.
Хелл поглянув кудись убік.
— До речі, — сказав він по паузі. — Ти б і так не повернулась.
— Чому ж? — тихо сказала Їлена. — Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобі ми вже навчились витягати з минулого невеликі капсули.
— Сигнал, кажеш? — Хелл посміхнувся. — Дай-но мені сумку!
Дівчина покірно простягла йому сумочку.
— Чи не цим ти збиралася сигналізувати? — Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку. — Здається, треба натиснути цю кнопку, так?
— Так, — байдуже кивнула дівчина.
— А хочеш поглянут, що там всередині?
— Вона ж не розкривається.
— Розкриється, — буркнув Хелл. — Все розкриється, якщо захотіти.
Він розвів руки. Пудрениця, повільно обертаючись, зависла між ними в повітрі.
Хелл уважно поглянув на неї. Крихітний червоний вогник зблиснув на скругленій грані коробочки, оббіг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпіл.
— Заглянь! — спокійно запропонував Хелл.
Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивільняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.
— Бомба... — прошепотіла дівчина. — Примітивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!
Сльози бризнули з її очей.
Хелл підкинув страшну іграшку вгору. Вона не впала — так і зависла в повітрі. Якусь мить він роздивлявся нехитрий пристрій, потім махнув рукою — коробка, перекидаючись, відлетіла в кущі.
— Примітив! — сказав Хелл, дістаючи з сумки ще й гребінця. — А от передавач зроблено чудово.
Він кілька разів клацнув важільцем на ручці. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусі.
— Я сама його сконструювала, — сумно посміхнулась дівчина.
— Ти завжди була талановитою, — трохи іронічно додав Джур.
Знову запала мовчанка.
— До речі, — сказав раптом Хелл. — Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тільки-но навчився заглядати трохи вперед — років на триста поки що — то, знаєш, там таке діється...
— Що саме? — жадібно запитала Їлена. — Що там?
— Війна, що ж ще, — знизав плечима Хелл. — Вибухи якісь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть і смерть.
— А... тут?
Довга блискавка зірвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсім поруч. За нею — ще одна, ще й ще.
— Ну от, — сказав Джур. — Я вже почав смоктати енергію звідусіль. Це означає кінець процесу...
Він хотів розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.
— Зачекай! — розпач бринів в її голосі. — А тут? — Що буде тут, в двадцятому столітті?
— Тут... хвилинку...
Він засміявся.
— Тут через кілька років почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!
Він знов засміявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитні іскри.
— Джур! — дівчина, плачучи, впала на коліна. — Джур! Ти не можеш покинути мене тут!
Хелл не оглянувся.
— Джур!!!
Його тіло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.
— Джур! — розпачливо заволала дівчина. — Не кидай мене! Візьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуєш, Джур!
Війнуло жаром.
Все ще не тямлячи, що робить, дівчина підхопила з землі закривавлений ніж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.
Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.
Їлена розгублено опустилась на коліна поруч.
— Ні... — прошепотіла вона. — Я не хотіла... Я сама не розумію, навіщо я... Джур! Я не хотіла, Джур!
Вона заридала, впаши головою йому на груди.
— Я... Я люблю тебе, Джур! Невже ти не бачив, невже не розумів цього, коханий? Невже ти не знав, що мені начхати було на людство й Землю, невже не відчув, що тільки заради тебе я кинулась слідом, слідом за тобою, в минуле, Джур!
Хелл встав й з болісною гримасою витяг ніж з грудей.
— Ти живий! — скрикнула Їлена. Зовсім як колись давно-давно... двісті років тому попереду.
— Так, — спокійно відповів той. — Мені вже ніщо не зашкодить. Хіба що ядерний вибух. Прощай.
— Ні! — істерично завищала Їлена. — Ні! Ні!! Нііііі!!!
Тіло Хелл почало розчинятись в повітрі.
Щось зблиснуло, дівчину відкинуло до кущів. Ліва долоня потрапила на щось гладеньке, холодне й металеве. Їлена судомним рухом стиснула те щось у руці.
Й встигла відчути, як радо подались назустріч один одному два шматки важкого блискучого металу.
А Хелл вже не мав діла до цього. Нова інформація, цілі потоки знань, злива енергії ринули на ньог звідусіль. Він відчував одночасно шурхіт мурах під ногами й гуркіт землетрусу по той бік планети, зіткнення двох електронів в дротинці та вибух Наднової в сусідній галактиці, коливання кварків й гравітаційний шепіт далеких зірок.
Й зорі простягли до нього руки-промені й радо прийняли до своєї родини.
А на мізерній, закинутій на самий край Всесвіту порошинці-планеті, де народилась колись нова істота, повільно розвіювались атоми, що секунду тому належали тілу гарненької білявої дівчини.
Дівчини, що кинулась за своїм коханим в безодню минулих століть, жінки, що все життя розривалась між почуттям й почуттям обов'язку.
Жінки, яка кохала.