Як для мене її хто замовив!
А Ілько не кинувся зразу до Кожум'яцького яру. Забіг до хати. Ви-тяґ із великого липового короба свою вишиту сорочку і вовняну крайку* Скинув сорочку і повісив її на жердину над полом. Вдяг вишиту і туго обвинув пояс. Витяг з-під лави свій козубок і з нього видобув гребінець із жовтого дерева. Намагався швидше розчесати пелехату голову. Але тільки з болем рвав волосся, а воно все одно стирчало на всі боки. Тоді Ілько облишив марні спроби, запхав гребінь за пазуху і вискочив з хати, перескочив через поріг хвіртки і помчав по вулиці на Кожум'яки.
Побачив, як з річки йдуть Пузиреві онуки. На чотирьох рибалок несли одну-однісіньку силку дрібних навіть не рибок — виплодків. Ще й найменший її підняв угору, радісно показуючи Ількові такий багатий "полов". Пузирята почали йому гукати, щоб він на них зачекав. Та Ілько скинув угору руки і замахав, що ніяк не може.
І просто побіг на міст через Киянку, що з'єднував лівий бік Кожум'яцького яру із Гончарами та Житнім торжком. А через торжок — і з усім Подолом та Головним торжищем.
Ілько перебіг по дзвінких дубових колодах мосту і потрапив на вузьку кручену вулицю, що, підіймаючись, обвивала знизу вгору всі схили Копирового кінця. А схили стрімко нависали над вулицею.
Дивна була вулиця на Кожум'яках. Добре вимощена сосновими колодами. Хідники викладені дерев'яними плахами. Яке то дерево, Ілько не дібрав, бо вони були добре затоптані. Але Ілько подумав, що, певно, сосна. То які треба гаразди мати, щоб дубовим тесом мостити дорогу?
Тут садиби стояли впритул одна до одної. Добрі садиби. Двори всі за дощатими парканами чи високими плетеними тинами. І людей багато
* Крайка — пояс.
по вулиці сновигає. Але дух стояв над вулицею важкий якийсь, густий, кислий, ще й наче гнилуватий.
Ось і велика висока хата за тесовими дубовими воротами. І брама під дашком, і хвіртка між мережаними стовпами зачинені.
Ілько загупав кулаком у хвіртку. Відчинив йому ставний парубок у шкірянім фартуху, мов би то був коваль.
Але з двору не чулося дзвону молотів та вугільного диму. Його просто залило геть нестерпним важким духом замочених і висихаючих шкір. За спиною в парубка Ілько вгледів розіп'яті на п'ялах рамах волячі та телячі шкіри. Тут їх було на подвір'ї стільки виставлено, немов у ярмарковий день чи на Торжищі у чинбарському ряду. За тими розіп'ятими шкірами відчувався якийсь рух. Хтось щось розбовтував у діжці, чимось рипів, ще хтось ударяв ніби в бубон.
Ілько ледь вклонився, бо парубок аж ніяк не міг бути господарем цього високого дому, і сказав таке:
— Сповістіть господинові, що прийшов посланець Ілько і каже такі слова: "Господине! Мій батько сповіщає вас: все зробили. Потрібні люди, щоб перенести вантаж". Такі слова сказав мій батько. От!
Парубок нічого не сказав і зачинив хвіртку.
Ілько зрозумів так, що він має чекати на відповідь. Хлопчикові було нудно стояти. І він вийняв гребінь і почав розчісувати свої буйні патли. Та, як і перше, з цього нічого не виходило. Тоді знову кинув гребінь за пазуху і зазирнув у двері.
Тепер у хвіртці постала поважна жінка у сніжно-білім запиналі:
— Чого тобі, хлопчику?
— Я Ілько. Посланець від мого батька. Він послав мене і сказав сказати такі слова: "Господине! Мій батько сповіщає вас: все зробили. Потрібні люди, щоб перенести вантаж". От. — Скінчив Ілько і низько вклонився.
— Добре. Гаразд. Авжеж, — сказала жінка. А тоді, — а ну, підступи ближче.
Ілько переступив через високий поріг і зайшов на задушне подвір'я. Жінка нахилилась до Ілька і помацала тонким білим пальцем його вишивку на комірі сорочки:
— Хто це тобі сорочку так вишив? Матінка чи тітка?
— Сестра. Молодша сестра.
— Молодша?! — Здивувалась пещена тітка. — Як твою молодшу сестру звати?
— Вона не моя молодша сестра. Вона молодша сестра моєї старшої сестри Катерини. Звати її Марія.
— Зрозуміло. Тобто вишиває твоя сестра Марія. І кому вона ще вишила сорочку?
— Усім! І батькові, і братам, і дідусеві.
— А чужим людям вона вишивала щось?
— Ні, в неї нема часу. Вона то пряде, то вовну смикає.
— Ага... так, так... Ну, скажи своїй сестрі Марії, що в неї вправні руки та добре око!
— Дякую... за добрі слова! От.
— Ну, ходи з Богом, хлопчику! Зараз чоловік надішле хлопців.
— Бувайте здорові, моя господине! — Вклонився Ілько, ще й руку приклав до серця. Він бачив, як знаменитий коняр кланявся боярині на Торжищі.
Молодиця тільки похитала головою та усміхнулась. Ну точнісінько, як Ількова матінка, коли він щось утинав.
А Ілько вже біг униз Кожум'яками. І хоч дорога тут вимощена, краща, ніж на Житній торжок, і будинки кращі, і паркани справні, та хотілось Ількові звідсіля податись. Бо його чутливий ніс раз по раз, біля кожної садиби, натикався на якийсь новий запах кожум'яцького діла. І кислою овчиною пахло, і наче якимось звіриним хутром і прогірклим салом кнурячої мездри!
Кілька разів він навіть так чхнув, що аж у тімені закололо.
Нарешті він перебіг-проскакав через місток і опинився на шляху до їхнього кутка.
Праворуч за дахами, критими лемехом, за невисокими поодинокими яблунями та вишнями виднілись рублені житла Гончарів. Наче ліплені вохристі осині соти по схилу ліпились гончарні горна. З багатьох угору здіймались блакитні димки. Гончарі старалися. Всі казали, що добрий врожай за Трипіллям на південь. І на Пороссі — на пшеницю, просо, коноплі та мак. Тож будуть люди робити запаси збіжжя, давити макову та конопляну олію. А де зберігати? Та всі ж знають — у корчагах.
Поки прийшли від Карпа-кожумяки парубки, то Ілько встиг кухлик кислячку висьорбати та окраєць хліба зажувати. Як мати насипала йому з горщика кисляк у кухлик, то спитала:
— А що, в Карпа-кожум'яки дівка на виданні є?
— А звідки знаю? — Здвигнув плечима Ілько. — Я надворі нікого не бачив.
— А чого ж ти сорочку вишивану надяг? Я вже й думала, що ти свататися побіг.
— Е мамо, таке скажете! Я посватаюсь до Іванкової сестри. Ну, як вона підросте.
— Ото буде пара! — Засміялась мати. — Два чоботи на ліву ногу! Це матінка так натякала, що Іванкова молодша сестричка така ж
метка та швидка, як непосидючий Ілько. Вона ще щось хотіла сказати, але надворі почулося кілька голосів. До хати вліз, крекчучи, дідусь.
— Онучку! Підеш із парубками. Та подивись, щоб дошки поскладали в купи по знаменах. Тільки їм нічого не пояснюй і знамен, якщо вони не помітять, не показуй. Бо людина так зроблена, що вона дивиться і не бачить. А тільки їй підкажеш щось — зразу побачить. Зрозумів?
Хлопці — а їх було четверо — здорові, з воластими шиями, жилавими руками, взяли на плечі по три дошки та й пішли бадьоро на Кожум'яки. Ілько ж попереду них крокував і слухав, що вони між собою говорили. А парубки вихваляли одного з них, який позаминулої неділі на Пасічній Бесіді побився на заставу, що здолає навкулачки різника з приходу Турової божниці. Вони билися до третьої крові. І поки різник із губи пустив юшку кожум'яці, той йому носа, губи та скілицю до рудої розбив. Тепер у парубка-кожум'яки друга шапка — червоного сукна німецького, опушена видряним хутром. Ілько, хоч йому аж ніяк не годилося, бо не діло дитині в парубоцьку бесіду встрявати, обернувся і сказав:
— Різник — добрий боєць, та вже старий. От і дався пику розбити. То не диво, що його погамселили.
— А ти, пуголовку, звідки знаєш? — Гримнув один із парубків. Певно, що ні підмайстер кожум'яки Карпа, ані син. Бо був найбідніше вдягнений.
— Брат повідав. І ще він сказав, що різник легковажить і низько кулаки тримає, тому й одержує по пиці.
— Багато твій брат знає! Та хто він такий? — Обурився парубок-підмайстер.
— Не заводься, — спинив його найстарший парубок із синцем на вилиці. — Цей вишкребок — брат Микити.
— Отого — Солоного?! — Здивувався підмайстер.
— Прикуси язика: малий докаже — матимеш клопіт.
— Ви, старші люди, знайте: я не докажчик! Як хочете, то самі йому скажіть, що він Солоний! — Скипів Ілько.
— Диви, з гонором, — здивувався старший.
— Того що за собою такого брата знає!
— Ні, старше парубоцтво, я сам умію битися. Хто побив п'ятьох по-чайнинських хлопців з попівського кутка? Га?
— То це ти каменем з пращі голову розбив хлопцеві? — Вирячився підмайстер.
— Ну я! Та тільки не каменем, а вузлом налигача. І голову йому не розбивав. Просто поцілив у вухо. А другого по кулаках. Вони побігли туди, а ми сюди. От!
— Таки справді брат Солоного! — Засміявся старший.
А чого Микиту прозвали Солоним? Та він на це прізвисько не ображався, навіть весело сміявся, як чув. Бо тоді сам Ілько не знав цієї історії, а йому дідусь розповів. У той рік великий князь Святополк вже вкотре змовився із купцями-гостями, що їздили в інші землі за товаром, та лихварями, щоб підвищити ціну на сіль. А в Лаврі були великі запаси солі. Та заборонив князь ченцям продавати людям дешево сіль. І валки солі, що прийшли з Коломиї та Черемоша, не пускали ні на торжище, ні на інші торжки. А завертали до княжого двору або, за згодою з князем, до лихварів. І була змова сильників* проти простих киян. Як казав візник Стефан по-книжному: "І од того зависть воздвиглася от продающих сіль... думаше собі в тиї дні багатство многое приобрести в солі." Ченці давали нужденним солі без плати. Але Святополкова сторожа всіх простих людей, хто виходив з монастиря, обшукувала і відбирала сіль собі. Відтоді зло на князя та княжих людей проросло в душах киян. Бо дідусь казав, що сестра Марія мала тільки два рочки, як не було солі по всій Руській землі. Обсипало все тіло дитини чирячками. Прикладають зілля — прорве і гній витече. Так зразу в іншому місці набрякає гній. Не встигала мати сорочечки дитині золити і прати. Та хтось напоумив піти у Печери. Там дитину нагодували кашею пшоняною, заправленою сіллю та олією. І з собою цілий горщик дали. Мудрий якийсь чернець страшенно її пересолив. Наказав у борошно тієї каші додавати потрохи. І це порятувало Марію.
* Сильники — князі, бояри, багатії.
А потім мати дізналася, що то був преславний ізограф Алімпій. Сказали матері люди, що був одинак у батьків і змалечку був слабенький. То дуже жалів дітей.
Те все брат Микита, вже отрок тоді, добре запам'ятав. І коли вкотре із сіллю князь і лихварі змовились проти Печер, Микита таке вигадав.