Але я… цього по зроблю.
Микола відчув, що рветься між ними невидна нитка. Що ж, що кажуть одне одному "ти"? Що ж, що такі од-иорті між собою? З цих Надіїних слів повіяв той тонкий холодок, що розділяє безоднею дві душі. Надійна його по любить. Вона тільки захищає своє до крови зранене самолюбство. Чи любить її Микола? Чи є те щось, яке виповнює тебе безпричинними сяйними розблисками щастя?
Можливо, в очах Надійчиних Микола — ганчірка?
41
Від того, що на дворі така біла зима, бадьорість, радість та повнота підвели Гаїну раненько з постелі. Не думка — щось ясніше й значніше, готова певність — осяяло: вона неспівзвучна цій епосі. Як це вона опинилася тут? Вона не звідси. Все, що навколо — хитросплетення розуму, скероване на видирання благ, на здобування їх собі і тільки собі. Це — сутність кожної сучасної людини. Ідея шляхетної відданости однієї особи іншим, почуття невіддільности моїх інтересів від інтересів громади, — Боже, який це смішний анахронізм!
Зразком такої сучасної людини Гаїна назвала б і не негідника навіть, а таки зовсім порядну людину. От хоч би та щаслива пара, Соня-Ушер. Хіба ж Гаїна на собі не відчула, що це — порядні й добрі люди в своїй суті? А ось і вони йдуть на поводку розкоріненої "моралі" — "хапай, що можеш!" Ушер бачить життя з вивороту із задніх дворів, де таті виносять пакунки. Соня бачить черги, де пристойні жінки б’ють по мордасах нахаб за те, що ті лізуть наперед. Вони кажуть, що життя на цьому побудоване, так і мусить бути, щоб один видирав шматки в другого, — але непомітно, "по-блату". І це навіть дуже порядно виглядає: я тобі пахощі "Коті", а ти мені вовняного светра, що в крамниці не дістанеш, тільки з заднього ходу, "по-блату"…
То це може й є той уже побудований соціялізм, що ним так хваляться передовиці в газетах? На це Ушер і Соня тільки сміються.
Сміються вони з Гаїни і за її "ідеалізм", за те, що не б’ється за хоч таке-сяке місце десь у якійсь канцелярії...
Що їм на це Гаїна? Канцелярія? Ось тільки йдеш вулицею, перед тобою хтось сунеться… Ти поволі переймаєш ритм кроку цієї невідомої людини. І вже дратує: або відстати, або перегнати, аби тільки не бути залежною від чужого ритму. Це ж тільки солдати у війську підпорядковуються одному маршеві. А я хочу мати власний крок. Ні, такого рабського засвоювання практичного життя не хочу! Без летів.
А далі вже розмова не ліпиться, бо вони її, а вона їх не розуміють. Злидні, матеріяльний скрут, ось що без лету, — каже Соня.
Так, Гаїна не має в свойому мозкові того хитросплетеного апарату, що бореться за місце в житті. Гаїна — нежиттьова, каже сучасна неписана мораль. Каже навіть сама Зіна, а Зіна ж таки випила вже ківш гіркої від тих, що розсілись у редакторських кріслах і не пускають у літературу, себто летіти... Гаїна відступає перед перепонами, не має смаку в "завойовуванні успіхів". Краще аскетизм, ніж розтрачувати душевні сили на беззмістовну боротьбу. Натомість воліє роздавати свою щирість, скільки в неї є, аби було кому. І в коханні, і в дружбі… хоч і не дістає за це нічого, крім… гіркого страждання.
Все ж таки той білявий аспірант-літературознавець (нове знайомство тут у книгозбірні) радить не відступати. Не чекати, поки Гаїну попросять, а самій піти. І не до секції перекладачів, а до голови ювілейного Шевченківського комітету. Переклади-підтекстівки, чув він, мають бути виготовлені дуже терміново, але й хапунів, що не пропускають ніде нічого, нависло там цілими зграями... Чи має вона там яку протекцію?
Протекцію! Боже мій, до колишніх у студентські часи товаришів і друзів? Протекцію!
42
Надія поїхала, Микола легше зідхнув. Тепер вона вже все знає, і його провина перед нею стала не така важка. Нелегко признатись самому собі… але тепер Надійка видалась такою провінціялкою, такою недалекою! Не знайшли вони спільної мови, коли Микола заговорив про свої теперішні пекучі зацікавлення. Це не значить, що Майя заступила її образ. Ні, Майя ніколи не прослизне крізь мури, не добереться до його особистости так, як добрала ключа до його кімнати, — вірніше, через це… Микола тільки чекає, поки скінчиться академічний рік. Ось побачу, як вирішиться моя доля, чи приймуть на аспірантуру. Ніби я її хотів? Сама начепилася. Не маю я перед нею ніяких моральних боргів!
Навіть і десять монстриць-май не спроможуться відтягнути його жадібної цікавости до загадок нашої історії. Коли невтомний коник-невмирака Уява переніс Миколу з далекої Індії до ближчої, але все ж далекої Персії, то наш кандидат на аспіранта натрапив на високу неперехідну скелю-питання: чому перський цар Дарій з тієї далекої Персії у 514-му році до нашої ери пішов походом на Україну? Що за порахунки?
І знову береться Микола за Геродота, й читає:
"Скликані на нараду князі, вислухавши слова царя Ідантирса про потребу спільної оборони проти Дарія, розділилися в поглядах. Князі ґелонів, будинів і савроматів були згідні й присягли помагати скитам. Але князі аґатирсів та неврів разом із володарями андрофаґів, меланхленів і таврів відповіли на цю вимогу Ідан-тирса так: "Якби ви не задиралися перші з персами і не починали війни, ми вважали б, що твої вимоги до нас справедливі. Ми виконали б твої бажання і з’єднали б свої армії з твоєю. Але ж тепер справа стоїть так: ви, псчалежно від нас, заволоділи землею персів і так довго, як бог вам давав силу, панували над ними. Тепер той самий бог підняв їх, щоб зробити з вами те саме. Ми ж нічого злого не зробили цим людям у попередній нійні і не збираємось перші їм тепер шкодити. Якщо вони нападуть на нашу землю й почнуть війну пооти нас, ми того не стерпимо. Але ж поки до цього не дійшло, ми зостанемось удома. Бо ми віримо, що перси не прийшли нападати на нас, а лише покарати тих, що завинили попереду, кривдячи їх."
Ах, то це стара історія! Якраз сто років перед тим предок Мадій підкорив був перську Мідію й панував там 28 років. Аж через сто років Дарій про це згадав?
І чому він вибрав такий кружний шлях, зайшов аж із заходу, напав на Скитію з-за Дунаю? Чи не ближче було вдарити сухопуттям із сходу, якщо вже була така потреба Персії зударитися із "саками, що за морем"? (Так назвав Дарій наших причорноморських скитів у написі на своїй знаменитій Беґістунській скелі… ).
Як же збігаються новітні здобутки археології з старовинною Геродотовою історією! Вони виявили, що на всьому просторі від Дунаю до Алтаю проживали споріднені племена, об’єднані в конфедерацію, з давнезними зв’язками… а Геродот до цього додає, що війни із східньою частиною цього великого народу Персія провадила століттями. Він навіть докладно оповідає про одну таку війну із конфедерацією масаґетських племен, що проживали над рікою Сир-Дар’я. Масаґети? Так, з цього ж кореня. Їх західня гілка, що проживала на східньому узбережжі Каспійського моря, звалася саками…
… Коли попередник Дарія, цар Кір, пішов війною на масаґетів і почав будувати міст через річку Аракс, царювала над масаґетами Томірис, удова померлого царя. Вона послала до Кіра таку пересторогу: "Князю Мідійський, перестань здійснювати своє задумане діло, бо ти не знаєш, чи те, що ти робиш, дасть тобі справжню перемогу. Будь задоволений, що управляєш мирно своїм царством, і не перешкоджай нам царювати над нашими країнами. Але ж одначе, якщо ти не побажаєш прислухатися до цієї поради, бо ж нема для тебе нічого менш побажаного, ніж мир і спокій, — то приходь, якщо ти так дуже бажаєш зустрітися з озброєними масаґетами... Покинь цю непотрібну роботу з мостами. Ми відступимо на три дні ходу від берега і ти можеш перейти через ріку з твоїми вояками. А якщо тобі більш подобається дати нам бій на твойому боці, то відійди ти на таку ж відстань."
Кір пристав на таку пропозицію, але з хитрощами. Він пройшов у країну масаґетів один день і, залишивши безвартісну частину армії в таборі, завернув свої бойові полки назад до річки. А в таборі приготував усе наче до бенкету, залишивши там повно напоїв. Дуже скоро масаґети, третина їх армії під проводом сина Томірис, Спарґапіса, перебила Кірове військо в таборі, а побачивши приготовлений бенкет, позасідала за столи святкувати перемогу. Повпивавшись, вояки поснули, а тоді Кір із своїм військом вернувся, перебив масаґетів, інших же взяв у полон, між ними й сина Томірис, Спарґапіса.
Коли Томірис почула, що скоїлося з її сином і третиною війська, вона послала вістуна до Кіра з такими словами: "Ти, кровопивче Кіре, не гонорися своїм мізерним успіхом. Це виноградним соком... отрутою впіймав ти у пастку мою дитину та переміг її, а не у відкритому чесному бою. Тепер слухай, що я тобі раджу, і будь певний, що раджу тобі для твого ж добра. Звільни мені мого сина і йди собі з моєї країни неушкоджений, тріюмфуючи над третиною війська масаґетів. Відійди, і я присягаю сонцем, що дам тобі, такому кровопивці, повно крови."
Кір не звернув уваги на ці слова цариці масаґетів. А Спарґапіс, прочумавшись від сп’яніння, зажадав, щоб Кір його розкував. Коли ж звільнився від пут і руки його були вільні, він сам собі відібрав життя.
А Томірис, побачивши, що Кір і не думає відступати, зібрала всі сили свого царства й дала йому бій. Не було лютішої битви, ніж ця. І масаґети перемогли. Кірова армія була знищена, а сам Кір поліг. Тіло його, на наказ цариці, розшукали серед убитих і тоді Томірис узяла шкіряного міха, наповнила його людською кров’ю та й втопила туди Кірову голову, приказуючи: "Я живу й перемогла тебе в боротьбі, — і все ж ти мене знищив, бо ти забрав мого сина обманом. Але я виконала свою обіцянку. На, маєш ось вдосталь крови!"
Одного цього епізоду вистачає, щоб відчути ту атмосферу безнастанних воєн, які вирували там століттями. Незчисленні степові племена постійно висіли загрозою над осілими країнами тодішнього цивілізованого світу. Неспокійний степ раз-у-раз постачав нові й нові людські резерви, що виливалися лявіною наскоків, займання скотини, рабів, килимів, золота... Згодом, — так малює Миколина уява — ці неспокійні арії, скотарі-вершники в сусідстві з хліборобами, самі почали осідати, змішуватися з осілими... Так потворилися царства Аріяна, Парфа, Бактрія, Согдіяна й Хорезм. Царства ці ставали вже самі об’єктом наскоків вічно неспокійного степу.
Може самі перси, які виставляли армії проти своїх степових ворогів, і забули про те, що то — колишні їхні родичі.