Тому й набідувалися потім. Аж поки — та це було вже десь після великодня,— пустивши під укіс свій перший ешелон із збіжжям для Німеччини, не завезли собі в Підгірці (в той же таки гамазей) пшениці возів десятків зо три. Одну ходку тільки й управились зробити по розгаслій дорозі. То оце й кінчається вже, на тиждень як вистачить, то й добре...
— По інших місцях, кажеш,— одірвавшись од клопітних думок, вів далі Кандиба.— То, може, в інших не так зв'язані руки, як у нас.
Залягла мовчанка. Саранчук почекав трохи — може, хтось попросить пояснення у Кандиби, але потім зміркував, що, певно, була на нараді про це мова і всі, окрім нього, знають, про що йдеться. Тому спитав, щоб і собі знати:
— А чим же зв'язані руки в нас, Лук'яновичу? Коли не секрет, звичайно.
— Та які ж у нас од тебе секрети! В'яже нас передусім наш "лазарет". Адже й зараз не менше сотні — в сипняку та в іспанці — лежать покотом по клунях. Коли б не Хари-тина Данилівна наша, не знаю, що робили б. Хоч "рятуй" кричи. Отож і доводиться весь час...— знайшов таки мовби підхоже слово,— балансувати. Щоб не переборщити.— А як не був певен, що Грицько цілком зрозумів його, то ще додав:— Поки не дуже дошкуляємо німцям, то й вони, бач, не дуже нас чіпають. А інакше...— І вже тепер звертаючись до всіх:— Чи думаєте, велика труднація для них пробитись осю-ди, в Підгірці? Одного полку досить. А ми що виставимо проти них? Коли ж більша половина в загоні — з вилами та косами.
— Як за Коліївщини167!— кинув репліку Тригуб, командир третьої Михайлівської сотні.— А тим часом надворі як-небудь двадцятий вік, а не вісімнадцятий.
— Спасибі, що підказав. Дійсно! І зброя в них цілком сучасна. Та й вистачає,— говорив далі Кандиба.— І кулемети, й міномети, а буде потреба, то й за артилерією діло не стане.
— І доки ж триватиме оце, не знаю як і назвати,— пере-мирря, чи що?— спитав Ажажа.
— Було б учора питати. Учора б сказав, бо думав, ось-ось повернуться хлопці зі Славгорода, а сьогодні вже нічого не знаю. Будемо завтра гуртом міркувати. Одне тільки знаю, що перш за все треба "лазарет" наш ліквідувати. Роздати хворих по людях; потайки розвезти по околишніх селах. Розв'язати руки собі. Інакше... Треба тверезо дивитись на речі. Особливо тепер, коли лопнула наша надія в отакий легкий спосіб розжитися на зброю — у них же самих. Як мильна булька лопнула. А ти кажеш, Самійле, все так добре було підігнано. Еге ж, краще вже нікуди!
За тиждень перед тим, як поїхати Невкипілому із Злиднем у Славгород, саме Коржа з тим же Злиднем, що єдиний в загоні добре знав німецьку мову, було надіслано в розвідку, на остаточні перемови з отим самим Мейєром, тому зараз Коржеві в словах Кандиби вчувся мовби докір йому за недбайливо виконане завдання. Незаслужена образа до щему в серці вразила його, але стримавсь і сказав, як міг спокійно:
— Ну, я ж не провидець! Але хто ж думав, що вони будуть в торби заглядати. Тоді, як ми були, ніякого контролю при виході з вокзалу не було. Та й у городі за цілий день ні один собака навіть посвідки не спитав. Не чого ж мене й дивує, що на цей раз... Так, наче спеціально заради них контроль було поставлено.
— А чому ж "наче"?— спитав Тригуб.— Хіба це така вже неможлива річ? У зв'язку з цим хочу тебе, Самійле, спитати ось про що: у Славгороді за той цілий день ви так із Злиднем і були весь час разом чи, може, він відлучався кудись, хоч не надовго?
Ще й не догадуючись, до чого веде Тригуб, але в самому тоні його вловивши не дуже старанно й приховувану ним зловтіху, Самійло Корж відповів досить уразливо:
— Здається, в нужник відлучавсь. Але не скажу — по малій нужді чи, може, й по серйозному ділу. Не допитувавсь. А тебе ж, либонь, саме це цікавить?
— Ні, мене цікавить інше, — милуючись своєю витримкою, сказав Тригуб.— Мене цікавить, чи не міг Злидень, раз уже знав, хоч приблизно, в який день має знову приїхати в місто, на цей раз уже з грішми, чи не міг він прохопитись про це у розмові з котримсь із своїх щирих друзяк. А їх у нього в Славгороді, здається, немало. Навіть сам начальник міської державної варти — з тих же, що й він, синьожупанників.
— Е, ні, стривай! Не туди гнеш, Тригубе!— обурився Кандиба.
— Та я ж не кажу, що зумисно,— позадкував Тригуб.
— Не глухі, чуємо, що ти кажеш.
Проте обурення вже поволі влягалось. Згадав, що допіру він і сам, коли дізнався був од Кушніра та Гудзія, ще до прибуття сотенних командирів на нараду, про те, що Злидень якимсь чудом уник арешту, а відтак і страти, теж погано подумав про Злидня. Отак чисто, як оце тепер Тригуб. І тільки вже після розповіді Кушніра про підслухану Артемом Гармашем розмову когось там із державної варти з невідомим, провокатором, якимсь Пашком, з величезною полегкістю, як важенний тягар із пліч, скинув з душі підозру на Злидня. Тож, мабуть, отак легко було б і Тригуба, чи й ще, може, котрогось із присутніх, звільнити від цього тягаря-підозри. Але ж тоді з Кушніром домовились не розголошувати про ту розмову, хоч до приходу Гармаша. Щоб не сполохати отого самого Пашка, чи як там його насправді звати. Прикро, звичайно, полишати хлопців в отакій омані. Але нічого не вдієш!
— Ну що ж, хлопці, на цьому й кінчимо,— після тривалої важкої мовчанки сказав Кандиба.— Ще буде й завтра день. А тепер — гайда по своїх сотнях.
Хвилин кілька по тому, як сотенні командири вже пішли собі, а Цибулька ще під час зібрання дружина кликнула чогось "на хвилинку" в кімнату, сиділи обидва й мовчали, ніби зачаровані місячною літньою ніччю. Але насправді ні Кандиба, ні Саранчук у глибокій задумі нічого не помічали навколо себе. Кандиба думав про завтрашній збір загону і про те, що, здається, даремно тішив себе сподіванкою на одностайну підтримку його своїми хлопцями: Гнат Ажажа то напевно вже не мовчатиме, і Тригуб знайде чим підковириути, та щось і Легейда Петро підозріло мовчав цілий вечір!.. А Грицько намагався вгадати, на яку ж розмову запросив його Кандиба, але чим більше думав, тим дужче заплутувався в здогадах. І не знати, скільки б іще отак сиділи вони, коли б Харитина Данилівна, виглянувши у вікно, не покликала їх вечеряти.
Кандиба важко зітхнув, мовби не вечеряти, а, в кращому випадку, ще на один прочухан кликано його, і сказав якось мляво:
— Ну що ж, ходімо, брат.
— А розмова ж наша як?— не втерпів Грицько.
— За вечерею й поговоримо.
Проте склалось не так, як думалось, і поговорити їм за вечерею не пощастило. З самого початку розмова потекла не тим річищем.
— Е, та в тебе, Миколо Лук'яновичу, вже один ночувальник є!— сказав Грицько, тільки-но переступив поріг до кімнати.— Хто це?
На широкому тапчані лежало, розкинувшись у неспокійному сні чи, може, й у жару, білоголове хлоп'я років десяти. "Де він узявся?"— дивувався Грицько. Бо знав, що Цибульки — бездітні, а в удівця Кандиби хоч і було двійко сиріт, але жили в діда-баби по материній лінії в Полтаві, де жив до революції і сам Кандиба, працюючи столяром-краснодеревником в приватній меблевій майстерні.
— А це ж мій Андрійко,— одразу оживився Кандиба.— Позавчора приїхав з Полтави.
— Як, сам?
— Та ні, самому ще в такі мандри пускатись ранувато. Сусід привіз. На дубках ото сидів ти з ним, Гусак. Як сніг на голову: "Приймайте гостя". В отакий час, по отакій дорозі, ще й з пересадкою! Ну й простудив хлопця, ясне діло. І хто його просив!
— Миколо Лук'яновичу!..— з наголосом проказала Харитина Данилівна. Видимо, це вже стало для подружжя Цибульків фамільною звичкою,— як тільки в розмові "заносило" трохи КаЦдибу, мерщій навертати його в колію.
— Так то ж був жарт! Сідай, Грицьку, перекусимо чим бог послав. А де ж Сашко?
Харитина Данилівна сказала, що зараз прийде.
— Помпа у примуса зіпсувалась. А я ж хочу вас і чаєм напоїти.
* Горілка (нім.).— Ред.
— Обійдемось! Поки трофейний шнапс* іще не зовсім випарувавсь, напувайте своїм морковним чаєм Вухналевих кролів.— І, розливаючи по чарках вогнисту рідину, продовжував свою розповідь:— Причепивсь якось бісів спекулянт: "Якого вам гостинця, по-добросусідському, з Полтави привезти?"—"Та на хріна мені твої гостинці!— відказую, а далі, щоб пом'якшити грубість, перевів мову на жарт:— От коли б ти мені Андрійка мого привіз, хоч на тиждень на побивку!— Якось і він оджартувавсь. Ще зразу по весні діло було, я вже тричі забув про ту розмову, а він бач, не забув.
— Не зрозумів,— сказав Грицько.— Чи хочеш сказати, що ото такий уважний він до людей?
— Де там! Когут стопроцентний. З рідного батька три шкури злупить і не скривиться. А разом з тим у дрібниці... Ну хоч би таке для прикладу: не курить сам і не курив зроду, але цигарки та запальничку завжди при собі має, щоб при нагоді люб'язно клацнути під носом комусь там, а то й своїми "панськими" почастувати. Мабуть же, й тебе пригощав?
— Ні, тільки прикурити дав — клацнув запальничкою під носом.
— Ну, значить, не вбачив у тобі ніякого для себе інтересу. Одним словом, когут. Гнат Ажажа ото й на нього кивав. Хіба ж таку рублену комору — дванадцять на дванадцять!— мусили воздвигнути йому. Бо так загадав. Щоправда, з його дерева та й не задаром-таки. Коли б не він, то, гляди, й досі пороном через Псло перевозилися б. А то роздобув десь пудів із десять цвяхів. Якраз на весь настил вистачило.
— А що ми без його сірки робили б!— додав Цибулько.— Заїла б нас нужа геть-чисто без дезинфекції. Доставало та комерсант він незамінимий.
— Я навіть думаю,— наливаючи по другій, сказав похмуро Кандиба,— що він і Андрійка мого привіз не здря, а з якимсь дальнім прицілом.
— А я чого цікавлюся ним,— по невеличкій паузі вернувся до цієї ж теми Грицько.— Хочу збагнути, чи не наробив я собі сьогодні великого клопоту, а може, й непоправної шкоди. І надала ж мені морока піти не городом, як завжди, а вулицею.— Грицько розповів про свою зустріч із Гусаком біля воріт, а далі — і про оту зимову пригоду з ним у Вітровій Балці.— Чи не затаїв він зла на мене? Хоч мав би скоріше бути вдячним за те, що, може, й од кулі тоді врятував.
— Ні, на такий умовивід не стане в нього лою в голові!— сказав Кандиба, і настрій у нього, трохи поліпшений випитим уміру шнапсом, знову занепав.
І вже весь час потім, аж поки й не повставали з-за столу, розмова крутилась навколо Гусака.