Навколо голови замість німба було написано "Се полковник Дубовий" — особа теж нам знайома з переказів.
Ліворуч висів молодий посполитий чоловік із довгим білявим волоссям, рівним великим носом і густими пшеничними бровами; обличчя його виражало спокій, лагідність, і навіть смерть не спотворила тихої задуми на чолі, усміху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: "А се, братіє, ми з вами".
Ми?!
Я не міг відразу збагнути, кого мав на увазі художник кажучи "А се, братіє, ми з вами". Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий Дух? Себе? Нас? Усі прийдешні покоління? Господи, але ж цю людину, що на хресті, я десь уже бачив... бачив і розмовляв з нею вчора!
Людина на хресті була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не хтось інший позував художникові триста років тому.
— Що це має означати? — шепнув я сам до себе, до трьох мучеників на хрестах, до полум'я за їхніми плечима й до великої тиші, що немов стародавнє вино в амфорі, гусла в стінах Святого Духа.
Та ученики на хрестах не відповіли.
— Що ти власне волієш од них дізнатися? — звідкись... з-під бані, з-під плаского каміння на долівці, із-за царських врат докотилося до моїх вух запитання. Мені здавалося, що я побачив людину в білій довгій одежі, яка сиділа на приступцях перед престолом. Царські врата були відчинені навстіж. Крізь чотири округлі віконця під куполом лилися до храму потоки теплого сонячного дня. У храмі пахло сухим вапном, старим камінням і прадавнім ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камінь навіки.
— Хочу дізнатися, чи чують вони, як мене болять їхні болі... неначе мене катують, — відповів я і поволі спустився з риштування. Сів під стіною на перевернуте відро, на якому збирався сидіти Ключар, і заплющив очі.
— Значить, я володів своїм мистецтвом, якщо ти чуєш крик зі стіни, — відповів чоловік у білій одежі.
— Ти хто? — спитав я.
— Василій єсьм... ізограф. Творець цієї Голгофи.
— Ти жив у їхні часи... жив у нижніх світах і бачив їхнє життя і їхню смерть. Чи вона була такою, якою ти її змалював, майстре?
— Я лежав серед трупів, коли шляхта увірвалася всередину огради Святого Духа, і бачив, як ігумена Данила й побратимів із ним, що були поранені й немічні, порубали шаблями. Всі вони лежать у великій Козацькій могилі... отут поруч. Хіба ти не пам'ятаєш?
Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижніх минулих світах.
— Чому думаєш, брате, що то була ворожба? — здивувався ізограф. — Чому не допускаєш, що в тобі живе зеренце, яке посіяне тисячу років тому? Покоління за поколінням лягають у землю, а зерно живе й переходить у нові наступні покоління... і так буде тривати безконечно, поки життя цієї гіркої землі.
— Чому ж, брате мій, — я й собі назвав його братом, — якщо так легко, як ти кажеш, передається пам'ять від покоління до покоління, на нашій землі безмір... Господи, безмір безпам'яті? Залила землю липуча смола й люди блукають по ній із заліпленими душами. — Я, певно, аж застогнав, уявляючи людей, що блукали з сліпими й глухими душами. — Чи Бог цього хоче? Чи панують над нами сатанинські люті сили?
Ізограф у білій сутані, поплямленій фарбами, підвівся з приступок біля вівтаря й підступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий... схожий на мене. Я заплющив повіки. Він поклав долоню на мою голову.
— Не бійся, брате, — сказав лагідно. — Так воно і є: я — це ти, ти — це я з минулих світів. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися.
Я не розплющував повік; я боявся побачити перед собою своє обличчя, свої очі, свої, врешті, думки.
Ізограф теж мовчав, давши мені час, щоб оговтався, щоб не збожеволів від думки, що той хтось другий — теж я.
— Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмір безпам'яті, забуття, — обізвався врешті ізограф. — Маєш рацію: тут не обходиться без підступу сатани. Та тільки ніякий диявол, брате мій, не здолав би нас, коли б наші душі не були лінивими. Ти ніколи цим не журився? Я чомусь у цьому переконаний. Гадаєш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну Голгофу... гадаєш, не було в цьому нагальної спонуки й потреби? — Ізограф присів на каміння біля мене й продовжив: — Коли після потопту шляхтою Святого Духа, після рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського покинули побоїще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-під мерців і заходився копати велику яму, щоб поховати убієнних. Знайшлося іще декілька посполитих, які врятувалися, і ми спільно сповнили свій останній обов'язок перед полеглими — віддали їх землі. Не було плачу, але й не було казань про високий подвиг людей, що полягли в обороні Святого Духа; не знаю, як у кого, а в мене замість возвеличення діяння ігумена Данила зародився сумнів: А чи мав рацію отець Данило, проповідуючи: "Здобудь волю або ж умри за неї". Ну, ось він лежить обезглавлений, голова окремо від тулуба, лежать постріляні і порубані його вої, а ворог переможно покотився далі. А ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати з ним на змаг? Чи не ліпше, браття, просто жити?
Мислі мої були, певно, навіяні страхіттями пережитого; мертві тіла мужів і отроків немовби переконували, що смерть завжди перемагає життя... що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях і жити тихо, поки життя.
— Ти мене чуєш, брате? — ізограф обірвав свою бесіду, поклав руку мені на коліно й тяжко зітхнув... і тяжко застогнав. Стогін відлунився голосно під банею.
— Я тебе чую, брате, — відповів я на його клич.
— Коли ж чуєш, то й бачиш очима... тими очима, що в душі маєш, як я рушив поміж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що Бог обдарував мене талантом. У Рогачі, у Львові, Вишні, Потиличі, нехтуючи приписи цехів, я крадькома малював пар-суни міщан, дрібної шляхти, поки мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черчені, який, якщо пам'ятаєш, здобув і понищив із своєю надвірною корогвою Святого Духа. Я мав у нього досить хліба й до хліба, пан на Черчені не відмовляв мені в питві, мав я чисту сорочку і чревії на зиму, спав на білій вереті й не знав узимку студені; час від часу присилали мені ключницю Яну, солодку молодицю, з якою бавився не одну ніч.
Так тривало, брате, не до старості, а до того часу, поки я не перемалював усіх родаків Януша на Черчені — паню Ванду, доньок його і зятів, онуків і невісток; потім я малював надвірних панських слуг; потім ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких він любив, а ще згодом — псів. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого таланту. Я це усвідомлював, мій брате, находило на мене каяття, збирав я, бувало, по стебелині, як у полі солому, свою розвіяну гордість, ночами часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мій брате, поки одного разу Януш на Черчені, будучи захмелений тяжко, не скинув ногавиці й не звелів малювати його голу задницю.
Ти, певно, сподіваєшся почути, що я одразу збунтувався і плюнув у панську задницю, зламав свого пензля, щоб більше до нього не торкатися? Але цього не сталося... ні, цього не сталося. Я таки малював його задницю, і намальоване ясновельможний наказав підписати моїм іменем, регочучи, що буде цю "голу парсуну" показувати всім, хто цікавиться малярством. І будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мої нащадки в п'ятому чи й у десятому коліні, і в тому десятому коліні буде жити твоє ім'я.
Він кпив із мене; я розумів, що впав у багно так низько, що вже ніколи не матиму сили звестися на ноги; я бачив своє безчестя, що було немовби пришпилене на придорожній фігурі, повз яку проходили століття і тисячні людські натовпи; ми з паном на Черчені цілу ніч пиячили Як рівний із рівним... нерівні були тільки в тому, що він, захмелений, як чіп, слинив мене цілунками, вихваляючи мій талант, а я, теж очманілий, ниций, поганьблений, цілував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю.
Коли ж ясновельможний захропів, я, щоб ницість свою не множити, почав шукати шнурка й гака. Не знайшовши їх однак і відклавши самогубство на завтра, я заснув... я заснув і приснився мені ігумен Данило, який схилився наді мною. "Тобі, сучий сину, — гримів його бас, — не вішатися треба, а каятися... а каятися й спокутувати гріхи, які вчинив-їс супроти землі, котрій повинен був служити своїм талантом, і супроти таки свого таланту".
Він навідмаш ударив мене плазом шаблі.
— Як здогадуюся, — промовив я до ізографа, — ти малював оцих мучеників на хрестах із покути, з покаяння?
— Нічого спершу в мені не було, — глухо відповів ізограф, — ні покаяння, ні прагнення покути.
Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного місця любаски моєї Яни. Де б у ній, у душі моїй, знайшлося б місце для чогось хосенного й чистого.
Я блукав, як сновида, полями й лісами, уникаючи людей, які не могли не знати про моє посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерігався, вони, якщо й не вихваляли мої витвори, що висіли на стінах у замку у Черчені, то принаймні не осуджували їх. Мовляв, що той бідний ізограф міг удіяти, якщо на це була панська воля. Всі ми під Богом і під ясновельможним ходимо. Лише окремі з них, із людей, чисті й білі, як отой, котрий висить на хресті зліва, сторонилися мене, немов би я був прокажений.
— Дуже схожий на того білого й світлого лицем, якого розп'ято на лівому хресті, мій молодий приятель Павло Ключар. Він сидить на сходах за дверима церкви й стереже її. Ти начебто з нього малював свого мученика, — казав я ізографові.
— Маєш рацію, брате, — відповів ізограф. — Малював я його прадіда Ключара, що був в Черчені ковалем, кував він плуги і серпи... і робив ключі й замки, тому — Ключар. Чи я тобі не говорив, що ми продовжуємося в часі: вмираємо й знову народжуємося, і так триває тисячоліттями. Тіло вмирає, а душа шукає нового пристанища. Глітно було б у раю, у вирії від безлічі праведників, а ще більше завізно було б у пеклі від грішників. Тому Господь повертає їх, праведників і грішників, на землю. Але це, певно, єретичні думки, — осмикнув себе ізограф. — Хоч, брате мій, що ми знаємо про самих себе, про життя і про смерть...