Адже обіцяв привезти з поля клечальної трави — потрусити в кімнаті та в класі, пристосованому після закінчення учбового року під житло. І таки віз, мав кілька оберемків скинути біля школи, але при Остапові робити цього не схотів. "Обійдеться!" І вдарив віжками по конях.
Зразу ж за церквою — в розчинені двері лився хоровий спів вечірньої відправи — Грицькові було звертати на свій куток. Але він чомусь поминув свою вуличку. Може, не помітив у задумі, подумав Остап і сказав йому, щоб спинив коні — дав би йому з воза встати. Але Грицько, мовби не чув, вдарив віжками по конях, ще й батогом підстьобнув, а до Остапа гукнув, перекриваючи гуркіт коліс:
— Сиди! Мені теж у той край!
І далі до самого лісу мовчали обидва.
Грицько мимоволі думав про ївгу. Про те, як він пояснить їй потім свій вчинок. Навіть жалкував: було б таки спинитись — і траву скинув би, і її попередив би, що забариться, а може, й зовсім не зможе прийти цієї ночі. Причину можна було б якусь вигадати. Огидно, звичайно... Ну та раз уже так сталось, що не сказав тоді, зразу ж по її поверненні з міста, про свій зв'язок із партизанським загоном, то вже доведеться чекати тепер іншої слушної години. Мабуть, перед самим весіллям найдоречніше буде. Якщо воно коли-небудь відбудеться. Після того, як відкриється їй. Дуже добре йому було упомки ота зеленоярськ.а розмова їхня і її "ультиматум". Мабуть, і в місто на цілий місяць зникла тоді, щоб тільки показати характер свій, застерегти, що плохі з нею жарти. Дарма! Він теж не Хома. Будь-що-будь, а від свого не відступиться нізащо! Хоч би й до розриву діло дійшло. Спочатку навіть самому було дивно, що так спокійно думає про оце. Чи не збайдужів до неї за отой місяць розлуки? Ні, розлука була тут ні при чім. А все почалося з отої дуже прикрої розмови, одразу ж по її поверненні з міста.
Уже після вечері, стелячи постіль, ївга через плече сказала з легеньким докором: "А ти так і не спитав мене, чого я в місто їздила!" — "Бо знаю це з твого листа".— "Ні, в листі про те нема.— І по невеличкій павзі додала, наче з рушниці пальнула: — Зробила аборт!" — "Що?!" — оторопів Грицько і своїм виглядом навіть розсмішив жінку. "А ти що, не знав, що від того діти бувають?" — "Ну й стерво ж! — подумав ніколи ще, навіть в думці, не вживаною щодо неї лайкою.— І ще жартує!" Нарешті видушив з себе: "Та як же ти могла?!" — "А так,— обірвала на півслові.— Бо досить із мене і одного байстряти!" — "Та хіба ж я тобі не казав, що женюсь?!" — "Казав, та не зав'язав".
Згодом, уже серед ночі, в ліжку, Грицько іще повернувсь-таки до цієї теми, але тепер уже в іншому — ліричному тоні. "Ні, не збагну, як ти могла?..— ївга мовчки долонею закрила йому рота, Грицько одвів руку.— Я вже не про те... Але як ти могла не сказати мені, не поділитися зо мною. Адже для жінки, якщо вона по-справжньому кохає чоловіка, немає більшої радості, як почути під серцем дитину од нього!" — "Ну ти ж і нахаба! —■ озвалася ївга незлостиво.— То, значить, я люблю тебе не по-справжньому? А як? З розрахунку? За твої маєтності? І годі, спи, мій романтику дурненький!" Тієї ночі про весілля не було в них розмови. Але з наступного дня починаючи, майже щоночі, навтішавшися одне одним та відпочивши або й поспавши якусь годину та прокинувшись, вони заводили розмову про весілля. Власне, про саме вінчання, бо виконанням цієї необхідної формальності і мали обійтись. ївга була за те, щоб вінчатись не у Вітровій Балці, а в місті. (Як то і годиться взагалі — в приході молодої у церкві, де її метрика). І не в свято, а серед тижня, щоб без зівак. Грицько досить байдуже на все те годився. Гаразд. Чи в місті, то й в місті. Вибере днину, що коні будуть вільні од роботи, та й з'їздять у місто. З тим, щоб другого дня вже й додому вернутись. Але ж куди? На белебень до нього ївга категорично відмовилась. ("Ні за пані не хочу, ні за наймичку!") Доведеться в школу. До кімнати можна буде ще й клас під житло устаткувати. Не зараз, звичайно, а як закінчиться учбовий рік... І ось тиждень тому скінчились нарешті заняття в школі, зайшли канікули. Уже на другий день найняла ївга двох молодиць — винесли парти в сарай, заходилися з мазанням. Та спершу довелось шпарувати; а потім поки маслянки роздобули (аж у Князівку мусив Грицько з'їздити). На цілий тиждень розвели той ремонт. А думалося ж іще до зелених свят і в місто з'їздити, і повернутись. Не встигли. То вже доведеться тепер одразу ж після свят...
"Та ні, не вийде одразу після свят!" Грицько й сам не тямив — чи то подумав це він, чи вголос промовив. Щоб перевірити, зиркнув на Остапа поруч. Сидів похнюплений з виразом втоми і смутку на темному обличчі. Ні, не чув, як видно. Але зараз, відчувши Грицьків погляд на собі, повернувсь до нього лицем і спитав:
— Але чи то ж пропустять лісовики? Кажуть, що на ніч всі дороги перекривають.
— Проїдемо,— сказав Грицько.
До лісу під'їхали вже в присмерках. А коли в'їхали в ліс, під склепіння вікових дубів та осик, так одразу й облягла їх ніч, темна і насторожена. Не встигли півгін проїхати, як з темряви, з-за кущів вихопилось двоє оружних.
— Стій!— Підійшли до самого воза, приглянулись пильніш.— А, Саранчук!— впізнав один.— А це хто з тобою?
— А це зі мною,— відповів Грицько.
— Пойнятно!— і відступився од воза. Поїхали далі.
— А тебе знають тут,— сказав Остап здивовано. Грицько з міркувань конспірації схитрував:
— Знали б і тебе. Коли б цілий місяць лісових вошей годував разом із ними. Отоді, ховаючись.
Біля хати лісника, через дорогу — на отій галявинці, де тоді взимку відбувся перший збір засновників червоногвар-дійського загону, на яких обрано було Тимоху Невкипілого за командира, біля куреня горіло вогнище під казаном на тринозі, а навколо з десяток партизанів із сторожової застави — поки поспіє вечеря — весело гомоніли. Мабуть, котрийсь розповідав якусь веселу побрехеньку. Бо час од часу вибухав гучний регіт.
"Значить, не знають іще,— майнула у Грицька думка.— Чи, може..."
І те ж саме, як видно, подумав Остап. Сказав, як од'їхали трохи:
— А може, Грицьку?.. Адже сама Уляна, либонь, на власні очі не бачила.
— Коли б то!— зітхнув Грицько. І подумалось: як мало треба людині в біді! Блиснув малесенький промінчик надії, і вже одлягло трохи од серця. І навіть на розмову потягло. Грицько дав перепочити коням, їхав якийсь час тихо. А самі тим часом закурили.
— А про Артема так нічого й не чути?— після першої затяжки спитав Грицько.
— Живий!— одразу ж пожвавішав Остап.— Уляна розказує, що за кілька днів перед нею і він ночував у Горпини та Власа-денщика, що тепер за двірника робить у Галагана. Бідує, либонь, дуже. Безробітний. Нібито якийсь там охвіцер, знайомий Власові, хотів за кучера до Галагана у Князівку влаштувати, але зірвалось. То наміряється сюди.
— Ну то й чого ж ти зітхаєш?
— Не буде йому життя і тут,— відповів Остап.— Значить, у лісі...
— Живуть і в лісі,— сказав Грицько.— Живуть і навіть не завжди, як бачиш, горюють! Чуєш?
Ще б пак не чув! Коли ж увесь ліс повнився луною пісень. Поміж дерев там-там горіли огнища. Партизани жили по куренях, не всі разом, а окремими підрозділами. Сьогодні з нагоди зелених свят до багатьох прийшли жінки з передачами. Отож і лунають по лісі хорові пісні. Від одного вогнища:
Ой козаче, козаче-гультяю, 1б4 Виведь мене з зеленого гаю...
А з іншого гурту — глухіше, слів і не добрати, а тільки з мотиву знати,— співали журливої "Туман яром, туман яром..."1 5.
Зустріли й на самій дорозі — ішли двоє обнявшись, чоловік і жінка. Як видно — молодята. Певно, тому, коли вже неподалік од Підгірців зустріли ще двох — ішли хоч і не обнявшись, але й не нарізно, а пліч-о-пліч, то навіть не звернули уваги. І вже тільки як проїхав, Грицько догадавсь, бо впізнав Захарка Невкипілого, і півголосом сказав Остапові:
— Орина!
Остап сплигнув мерщій з воза і кинувся услід їй, гукаючи на ім'я. Орина спинилась, впізнала брата й пішла йому назустріч. А як зійшлись, ридма припала йому до грудей.
"Значить, таки факт!". Ізнов, як тоді на греблі, у Грицька похолонуло в грудях.
Поки Остап заспокоював сестру, він за допомогою Захарка, бо на неширокій дорозі довелося й задок заносити, розвернувся возом, щоб їхати назад. Вони ще по дорозі домовились з Остапом, що назад Орину та Захарка той повезе сам. А тоді одведе коні на белебень. А якщо батько питатиме, то щоб про поїздку оцю в Підгірці не казав. На вулиці зустрілися, то ото й попросив, щоб одвів коні додому. Бо сам на якісь збори "Просвіти", мовляв, і так уже запізнивсь. Тому, накинувши віжки на люшню, Грицько, щоб не привернути до себе увагу Орини, відступивсь у ліщину і звідти вже бачив, як Остап, коли Орина виплакалась трохи, обнявши за плечі, підвів її до воза й допоміг сісти. Скочив на воза й Захар. І поїхали.
А Грицько довго стояв на місці, аж доки зовсім не стало чути торохтіння коліс по дорозі — розтануло в журливій мелодії далекої лункої пісні.
XVII
А тепер, либонь, можна й собі подаватись додому. Бо що може додати Кандиба йому про Тимоша до того, що знав уже від Уляни та від Захара. Допіру йому таки вдалося перемовитись із ним хоч кількома словами: "То, виходить, все правда про Тимоша?"—"Ой, правда! Ну, хай начуваються! Відтепер правиця моя вже не моя, а Тимошева!" На більше не було вже в них ні часу, ані настрою. Та й яке значення мали тепер якісь там подробиці! Коли важив самий факт — приголомшливий і неспростований. Аж тепер збагнув, що хоч і повірив був Уляні тоді на греблі, але десь в душі ще жевріла надія, що, може, щось не зовсім уторопала жінка та й наплутала. Ні, нічого, виходить, не наплутала. Таки справді немає живого Тимоша. Був — і не стало враз. Як вітром здуло з землі!..
Навмисне неквапливо, раз у раз одмахуючись од зголоднілих кусючих комарів, ліпив цигарку, все ще не знаючи, як йому бути далі, так само спроквола, видобув кресалом вогню і, тільки вже затягтись кріпаком, раптом видихнув разом із димом сам до себе: "Е, нікуди та домівка не дінеться!"
Та й смішно було б: верства якась лишилась до Підгірців. Уже під ногами чимдалі світлішою виступала з темряви дорога в піщаному грунті, і незабаром спереду, поміж стовбурів дерев, забілів пологий піщаний берег річки, і стало чути, як між палями мосту плюскотіла бистра вода.
Перейти міст через Псло166, лише недавно оце настелений новими осиковими дошками — з Кандибиної "лісопилки" і його ж саперами,— бо старий настил через недогляд забрала вода під час весняної поводі, і зразу ж будуть Підгірці, невеличке лісове сільце, що приліпилось під самою горою на високому березі річки.