Хоч поки і їх люди не розберуть. Погодився. Але не більше як на два тижні. Поки не заходилися ще з ремонтом маляри, уже домовлені зразу ж після великодня. Тоді наважилась і вона. Навмисне завела мозу при Докії Петрівні та Макарі Ивановичу, а не наодинці, щоб при свідках. То змушений був і їй пообіцяти. Хоч і дуже неохоче. "Гаразд, нічого вашому женихові не буде за старе. Тільки надалі вже нехай нікуди не встряє!" То оце з тим і приїхала. Хіба ж знала... "А ти таки справді чудна жінка! — не давши закінчити фразу, сказав Грицько.— Півзими спали в одному ліжку, а так і не добрала до пуття — з ким!" Чого-чого, а щоб підняв її на глузи, ївга не сподівалася. Тому навіть розгубилась була. А він говорив далі: "Та що б же я за телепень був, коли б здався на панську ласку, на його отой ультиматум: "Нехай нікуди не встряє!" Ні, пане Погорелов, встряну. Ось тільки на ноги зведусь!" — "Ось облиш свої жарти! — і в голосі її забриніла добре знайома вже йому різка "вчительська" нотка. Та, певно, згадавши, що це мало впливало на нього й досі, одразу ж змінила тактику. Обережно, щоб не набратися нужі з отої жахливої овчини, схилилась до нього і говорила гарячим шепотом: "Ну ти ж, Грицю, розумний хлопець".— "Але ж хіба можна далі терпіти оце, що діється довкола?!" — "А що ж особливе діється?" — "Та ти що, з місяця впала? Не бачиш, що на старий режим навертають!" — "Дурниці говориш!" Грицько весь аж горів. У жару і від нестерпного болю, здавалось йому, розколювалась голова, а тут іще й прикра оця суперечка. І, може, тому ївжина мова була йому зараз, як ніколи досі, вразлива і обурлива. "Ні, це ти придурюєшся!" І завелись. Отакі суперечки, на політичні теми, і досить гострі, часом бували в них і раніш. Але ніколи ще не приводили до серйозних наслідків. Кожного разу хтось із них, частіше Грицько, в самий розпал суперечки виявлявся "розумнішим" за неї, вже хоч би тим, що перший розумів, яке це безглуздя отак переводити медовий свій місяць. І перший замовкав. Демонстративно. Наперед уже знаючи з досвіду, що й вона не лишиться байдужа. І справді, услід за ним замовкала й вона. І затим самі вже й незчуються, бувало, як опиняться в ліжку... Дуже можливо, що саме так було б і цього разу. Але ж... Та коли б навіть і здужав він зараз,— все одно! Бо досить було їй на одну мить уявити себе з ним в оцій страшній постелі-барлозі, як відчула мурашки по тілі. А може, то і не мурашки були, а звичайнісінькі воші, яких вже встигла набратися отут. Майже не приховуючи ні огиди, ні страху (бо, може, й тифозні!), ївга мерщій закінчила розмову. Вже од порога сказала відчужено: "Ну, роби як собі знаєш! Але про те, що сказала тобі допіру, подумай гарненько. Часу в тебе буде для цього, здається, більш аніж досить". І вийшла з хижі.
Проте ївга помилилася — це не був тиф. А якась, як сказав присланий нею на другий день фельдшер з вітро-балчанської лікарні, іспанка. І за якийсь тиждень Грицько став на ноги і вже навіть порався в чинбарні. У Вітрову Балку його тягло страшенно. Не все й пам'ятав гаразд, чого наговорив їй, але пам'ятав крижаний її тон при прощанні. Треба було конче зустрітися з нею. Оклигавши трохи, наважився вночі потайки сходити в село. Разом із Лукою, котрий вже до того не раз бував у своєї Дарини і без усяких пригод.
Спершу зайшов додому. З батьком було все гаразд. Загальне лихо його обминуло. Бо в економії тоді він нічого не брав. Навіть дерево, що навозив тоді з казенного лісу, нікого особливо не цікавило. Окрім заздрих сусідів хіба що. Грицько порадив батькові, щоб не вирізнятися з загалу, одвезти дерево к бісовій матері. "Куди?" — "Найміть когось собі на підмогу та й скидайте просто на вигоні перед волостю".— "Так гроші ж заплачені!" — "Не в грошах щастя. А чого воно буде трухлявіти в дворі? Будуватися все одно скоро не доведеться. Бо час такий — не до женитьби мені, тату!" Нічого не сказав батько певного. Подумає. З дому Грицько пробрався до школи. Але тут його чекала прикра несподіванка: не було ївги в селі, кілька днів тому як поїхала в місто. Чого? Макар Іванович, якого підняв з ліжка Грицько, нічого певного на це не міг сказати. Але речей не забрала з собою, значить, іще повернеться. Лишила листа для нього. Коротенького, і нічого нового в тім листі не було. Знову радила гарненько зважити все і таки вернутися в село. "Бо інакше,— писала в листі,— чого ж мені сидіти самій у Вітровій Балці, як сороці на тернині". Грицько не міг не погодитися з цим: авжеж, мала рацію. ї перша його думка була — залишитись в селі. Але совісно було і перед Лукою, та й перед іншими втікачами, котрі змушені були переховуватись. То просто із школи й подався з села. І хто зна, як довго Грицько стругав би смердючі шкіри у свого далекого, через Луку, родича-чинбаря, коли б не зустріч із Кандибою, керівником підпільної групи. Він знав Грицька іще раніш, до лісу, та, як видно, й тепер не спускав з ока. В усякому разі, знав — і де живе в Зеленім Яру, і про відвідини його ївгою Мокроус. І навіть, од Телички, мабуть,— з чим приїздила до нього тоді. Тому чи не з першого слова, розшукавши Грицька у чинбаря, і перейшов до діла: запросив у свій партизанський загін, який оце формував з утікачів. І навіть — за командира. Але на який підрозділ — наперед не міг сказати. "Од тебе самого залежатиме, скільки згуртуєш біля себе — взвод, а сотню — то й сотня, усі твої". Але йшлося не про "лісовиків" — утікачів з околишніх сіл (бо цим є кому і без нього раду дати), а про легальних мешканців Вітрової Балки. Заради чого і йому, ясна річ, треба буде вернутися в село. Та й, не гаючи часу, братись до діла. Під прикриттям "Просвіти" можна буде вільно збиратися в школі, налагодити вивчення матеріальної частини (хоч би гвинтівку, кулемет, ручні гранати) серед молоді в першу чергу, яка не проходила військової муштри; та й військові устави (хоч би основне) — польовий, гарнізонний та й стройовий. Щоб хоч у строю навчилися ходити, не наступаючи переднім на п'яти! "А зброя?" — поцікавився Грицько. "Зброя буде",— запевнив Кандиба. Мовляв, і зональний партизанський штаб обіцяє, та й самі з вусами!
Але що крилося за цією формулою, Грицько взнав лише згодом, коли вже жив на селі. Від Антона Телички. Дуже кортіло-таки тому похвалитися перед Грицьком своєю кебетою. Бо це ж саме він відкрив ту незвичайну лазівку до складу трофейної зброї у німців.
Іще під час першого перебування карального загону окупантів у Вітровій Балці пощастило йому "знюхатися" з одним німцем-пройдисвітом. Сам запропонував Теличці трофейний наган, і недорого — за півпуда сала, на посилку. Він ото порадив Теличці свого земляка, ще більшого пройдисвіта, з дивізійного складу трофейної зброї у Славгороді. Через якого начебто можна буде не те що гвинтівок, а й кулемети роздобути. А то й цілу гармату. Але тільки — на золото. До речі, їх батальйон через тиждень змінюють, вертається з Князівки у Славгород, отож він, Ганс, і допоможе зв'язатися з ним. Теличка доповів Кандибі. Послали у Славгород розвідку для перевірки командира другої Піщанської сотні Коржа та Єгора Злидня, котрий добре розмовляв, як недавній полонений, німецькою мовою. Підтвердилось. Навіть виторгували, щоб якусь частку сплатити сріблом та паперовими грішми", миколаївськими, звичайно. На роздобуток тих грошей негайно ж було кинуто кілька бойових груп, які впротяг тижня вчинили більше десятка нальотів на найбагат-ших куркулів в окрузі (у Вітровій Балці — на Гмирю Архипа, у Чумаківці — на Трохима Чумака). І навіть на кілька церков — заради срібних чаш та окладів на іконах. Зібрали чималу суму грошей (самих золотих червінців більш як на тисячу карбованців, срібла близько пуда та добру торбу паперових грошей) і на початку цього тижня було відряджено Б Славгород того ж таки Злидня та Тимоху Невкипілого. З дня на день чекали звістки од них, щоб послати підводу чи, може, й не одну. І на тобі — отака невдача, отаке лихо!
Але невже вони там, у загоні, й досі не знають про це? Інакше — чого б же не знали й досі Захар та Орина? Гриць-кові вже чекати було навтерпіж. До того ;к весь час із поля ішли, їхали люди. І жоден не минав мовчки. Хто жартома зачепить, не спиняючись, а дехто й спиниться — чи не потрібна поміч. Грицькові вже навіть набридло пояснювати, що саме трапилось, та одмагатись тим, що сам упорається. І все на гармашівське подвір'я позирав.
Нарешті появився Остап в супроводі майже всієї родини, вийшов за ворота. Грицько скочив на віз і рушив. Як проїздив повз двір, де на воротях стояли заплакані обидві гармашівсь-кі невістки, привітавсь. Відповіли обидві стримано. Зате хлоп'ята, що видрабувались аж на горішню ворітницю, гукнули на те привітання його на всю вулицю. Один — бо несила було тамувати радість, що рвалась із грудей: "Драс-туйте, дядю! А наш татко живий! А наш татко живий!" А другий — без будь-яких емоцій, аби зайвий раз іще пересвідчитись в своїй цілковитій перемозі над осоружним йому "ри": "Грицько Сарана! Грицько Сарана!" За що схопив од матері по губах.
Наздогнавши Остапа, Грицько поїхав ступою.
— Сідай, Остапе, підвезу.
— Та ні,— одмахнувсь Остап рукою. І кроків з десяток ішов мовчки поряд з Грицьковим возом.
— Сідай, бо край неблизький,— наполягав той.— Вважай, у два кінці верстов із двадцять набереться.
Остапа здивувало — звідки йому відомо, що він у Підгір-ці. Зацікавлений, без зайвих слів, він скочив на ходу на полудрабок і вмостився разом з Грицьком. Спитав мерщій:
— То, виходить, і ти вже чув? Про Тимоху.
— Чув,— журно хитнув головою Грицько.— Те, що й ти, мабуть. Від Уляни.
Обабіч, побіля воріт, заклечаних осиковим та кленовим віттям, стояли юрбами люди. І з самих скованих їхніх рухів, з засмучених облич знати було, що і в них зараз мова про сердешного Тимоху.
— І чого йому треба було у той Славгород, западись він! — по павзі озвався Остап. Грицько нічого не сказав.
Як проїздили повз школу, побачив на шкільному подвір'ї ївгу. Знімала з мотузка висохлу білизну. На білому тлі простирадла чітко вимальовувалась її струнка постать — спиною сюди. І враз обернулась на торохтіння коліс, і на обличчі її застиг вираз великого подиву: що не спинивсь, проїздить мимо.