Навіть і тоді, як уже пройшла чутка селом, що посватав Тимоха Невкипілий Орину і дістав згоду од неї, не змінила своєї поведінки. Хіба що стала іще стриманішою в своїх домаганнях. А потім і зовсім облишила навіть натяки. Бо бачила, як боляче переживав Грицько оті чутки. Та він і не крився з цим. А одного разу прямо сказав їй, як він жалкує, що поспішили з нею, не почекали хоч би до весни. Поки дівчина трохи заспокоїлася б. І не зробила б дурниці, що зараз оце робить її. Не вірив, щоб отак раптом Орина могла спалахнути до Тимохи справжнім коханням. Зопалу, зозла це робить. Та з помсти йому. Не думаючи, що і своє життя занапастить, і Тимошеве,
З отої душевної гризоти став знову частіше в чарку заглядати. А в самий день весілля набрався був просто — до безтями. Що й призвело до того ганебного бешкету на весіллі. На другий день, проспавшися, замалим чуприну на собі не рвав від пекучого сорому. Цілий тиждень із свого белебня на село не показувався. Потім оговтався поволі, а з Ново-селівки тим часом чутки стали надходити, що живуть молодята гарно. Та й сам Тимоха це ствердив.
Якось зустрілися на вулиці. Ішли по одній стороні вулиці, ну й не звертати ж у чужий двір,— зійшлися. Тиміш перший привітавсь, подав руку. "Чи доки ми один на одного, як ті вовки, дивитимемось! Нема з-за чого".— "А що весілля тобі зіпсував трохи?" — "Пусте! Могло бути куди гірш: замість того, щоб під вінець, та потрапив би в тюрягу. Спасибі боярам, що з хати не випустили".— "А то що? Чи голову б провалив?" — "Могло бути!" І признався Грицькові, як ненавидів його тоді. За Орину. Бо ж не знав тоді ще... Дуже погано думав про його стосунки з нею: зобидив дівчину та й перекинувсь до іншої. "Ну, а коли з'ясувалось, що нічого сурйозного у вас не було... Е! — Невдоволений, що сказав зайве, махнув Тиміш рукою.— І годі про це. Тільки знай, що ніякого зла відтоді не маю на тебе. Та й на вчительку теж. Але чи ти ж хоч щасливий з нею?" — "А ти?" Тиміш знизав плечима: "Дивак! Та чи ж я спинив би оце зараз тебе для дружньої розмови, коли б було інакше! Але тебе, мабуть, не так я особисто цікавлю, як Орина.— Грицько не заперечив.
Тоді Тиміш, повагавшись часинку, сказав переконано, але знизавши плечима для виду: — Не кається, либонь".
"Ну от і слава богу,— думав Грицько, простуючи потім на свій белебень.— Ну от і гаразд!" — вдесяте протягом дня повторював, як заклинання, часом навіть уголос, не помічаючи цього в якійсь дивній для нього самого зажурі...
Проте вже другого ж дня відновив свої зустрічі з ївгою. Ходив уже тепер до неї не криючись. Та й від кого мав критися? Аж тепер збагнув, що весь час приховував свої взаємини з ївгою лише заради Орини. Навіть і після того, як вийшла заміж. Бо думав... Ну, а раз таке діло!.. Та, далебі, пора вже й про своє одруження подумати. Тим більше, що зволікати з цим далі не можна було. Одужала Докія Петрівна. Не зовсім, але вже підміняє — на урок чи й не на один — Макара Івановича. Тиждень якийсь мине, і доведеться ївзі, що тимчасово заступала її, вернутись у свій Славгород. При самій думці про те у Грицька стискалося серце. Чомусь одразу ж виникала в уяві славгородська "Українська книгарня" і ївга, якою вперше побачив тоді: блідолиця красуня зі строгими очима, до того ж — у темному закритому платті. "Чиста тобі черниця!" — подумав тоді, милуючися нею, як і кожен з мужчин-покупців, завсідників, як видно, тутешніх, що, певно, всі, як один, були безнадійно закохані у неї... Але ж то було тоді. А що мало б стримувати її тепер, коли поїде, так і не дочекавшися його освідчення, а, значить, зневажена ним і обманута. Авжеж. Бо мала б всі підстави думати про нього (свого "судженого") як про звичайного бабія чи навіть бахура, якому тільки й потрібна була для постелі... А в такому стані жінці, та ще з такою вдачею і темпераментом, далебі, тільки й лишається, що і самій... Щоб одвернути цю небезпеку, Грицько наважився нарешті узаконити через шлюб свої взаємини з ївгою, відкинувши всі заперечення тверезого глузду. І те, що на цілих п'ять років старша за нього (хоч по виду й не можна було їй дати тридцяти її літ); і те, що й досі була для вітробалчан "Гала-ганова полюбовниця" (та, певно, нескоро й одвикнуть од цього прізвиська!); і те, що в нелегкій хліборобській праці буде аніякою йому помічницею... ївга дала згоду. Але щодо "негайно" — Грицько хотів у наступну неділю й вінчатися — лише знизала плечима: не бачила причини отак квапитись. "Хіба ми й так не живемо з тобою як чоловік і жінка?! Та й метрики нема при мені, дома в Славгороді". Ну, це вже була явна відмовка! Чи ж довго йому у той Славгород кіньми змотатись. Отже, була якась інша, справжня причина.
Таємниця розкрилася вже другого дня. Увечері, тільки-но поріг переступив, як ївга кинулась до нього збентежена вкрай: "Ой Грицю, рятуй мене, бо отаке наробила!" Грицько теж занепокоївсь, але як не допитувався, вона мовчала. А потім навіть перевела мову (так думалось тоді) зовсім на інше: спитала, чи не знає, за що то міліція заарештувала погорєловського денщика Власа. Грицько певно не знав, але чув — за те начебто, що з юнкерами якимись зв'язок мав, чи що. Бредня якась! Але ївга, ще більше стривожена, безсило опустилась на стілець і похитала головою: "Ні, Грицю, не бредня. А сидить у класі; цілий тиждень уже переховується в школі". Ніколи ще ївга не бачила Грицька (сама потім призналася йому) отаким страшним з гніву та обурення і таким грубим. До всього, як видно, ще й ревність примішалась. "Е ні, рятуйся тепер сама... Отак тобі й треба, дурепі! Щоб знала, як лигатися з контрою!" Але після того, як та "контра" стала перед ним у вигляді капловухого хлопчини років сімнадцяти щонайбільш, з переляканими очима на покрапанім ластовинням безвусому, майже дівчачому личку, одразу ж заспокоївсь і примирився з доконаним фактом. Не випихати ж хлопця за поріг, та ще просто в руки отому шаленому Теличці. Тим більше, що все одно цим не зарадити Власові. Інший спосіб треба шукати. Ну та до ранку ще далеко, щось придумає. А вночі — заспокоював ївгу — міліції в школі не буде. Бо знає Антон, що ночує в неї, не наважиться. Але як же його сюди занесло? ївга розповіла йому все: тиждень тому привіз Павло з міста, переодягнутого в жіночий одяг. Як сніг на голову — без всякого попередження. Не подумавши навіть, що в батьків не можна влаштувати — через Віруньку. То став умовляти її, щоб дала притулок у своїй кімнаті. На ті кілька годин, поки школярі на уроках. А тоді з розкладушкою перейде він у клас — і до самого ранку. Повагалася трохи, все зважила — за й проти, і згодилась. "А що мала робити? Сам кажеш, не випихати ж за поріг. І тоді не везти ж було Палові назад його в місто, в руки муравйовським163 головорізам! Та й потім..." Але вчасно стрималась і, як не допитувався Грицько, не сказала, що мала ще на думці. Навіть замалим не посварилися з цього приводу. Грицько спробував був докінчити оту її обірвану фразу: "Та й потім... Якби ж це чужий,— це ти хотіла сказати?— а то ж небіж (натяк на Галагана), як не є, родич "через дорогу навприсядки". ївга докірливо похитала головою: "Ну й хам же ти, Грицьку! — І додала загадково: — Та це ти сам незабаром збагнеш — який ти хам! Руки цілуватимеш мені, щоб тільки простила. Але я ще подумаю!" Про весілля того вечора не було більше розмови. Та й у наступні дні так само. Було це десь вже наприкінці лютого. Закликані Центральною радою німці зламали фронт. Окупація України була вже тільки питанням часу. Можливо, й це в якійсь мірі,— думалось Грицькові,— змушувало ївгу не поспішати з заміжжям. Така вже, як видно, його доля — гирява! Вдруге те саме становище: і на Орині тоді, восени чотирнадцятого року, не встиг оженитись, не дала війна, і тепер — на ївзі. А втім, не було вже в цьому наглої потреби. З того часу, як Макара Івановича волосний ревком призначив завідувати дитячим притулком, який саме відкрили в маєтку Погорєлова, ївга лишалася в школі щонайменш до кінця навчального року. Так і жили — не вінчані. До останнього дня перед приходом німців у Вітрову Балку. Коли вже й у ревкомі не залишилось нікого, крім сторожа. Декотрі відступили з військовою частиною червоних, що проходила із Славгорода на Полтаву Великим шляхом, дехто разом із головою волосного ревкому Каидибою залишені у підпіллі, вийшли в лісове селище Підгірці. Зник і Грицько, разом з Лукою Дудкою подалися в Зелений Яр, неподалік од Підгірців, до Лучимого родича.
Отам його і розшукала ївга. Тижнів через два по тому, як пішов із села. За цей час у Вітровій Балці вже й німці побували і, накоївши людям лиха, пішли з села, забравши з собою близько десятка народу, в Князівку, де стояв гарнізоном їх батальйон. Гайдамаків карального загону трохи лишилося в селі, поки не повернуть селяни геть-чисто все поміщицьке майно. Приїздив Погорєлов із Князівки, де мешкав у свояка Галагана. Отож після зустрічі з ним ївга й кинулась на розшуки Грицька разом з його приятелем Антоном Теличкою, котрий, як погорєловський прикажчик тепер, взяв з економії коні й сам згодився супроводити її в тій поїздці.
Жив Грицько у чинбаря, разом з Лукою допомагав йому в роботі. І ще жили якісь люди — тіснота в хаті, бруд, сморід. Та майже по всіх хатах було повно народу — утікачів з кількох волостей. Тулилися й по хижах, по клунях. Дарма що холоднеча, а вранці й приморозки. Були вже хворі на висипний тиф. Нездужав і Грицько. Але, може, це і не сипняк, а просто упрів біля шкір, а протяги в чинбарні — ото й прохватило. Лежав у темній, пропахлій мишами хижі, заставленій засіками та діжками, на тапчані під шинелею, а зверху ще й вкритий смердючою овчиною. Який жах! Треба негайно ж забрати його звідси. Не чого ж і приїхала. Розповідала, що вчора вперше прибув у свій маєток Погорєлов. Лише на кілька годин, увечері й виїхав. А проте знайшов час і в школу завітати. Не без гумору розповідала, як він галантно цілував руку Докії Петрівні і їй і не знаходив слів для подяки. Запевняв, що вважає себе неоплатним їх боржником. То Докія
Петрівна й зловила на слові. Попросила, щоб притульських дітей Макара Ивановича, тих, що залишилися, не переводив управитель в каретний сарай (бо холоднеча ж іще!).