Ти був могутнім співакою свого народу! На сльози його ти завжди відповідав слізьми... Ти не любив поляків за їх давні неправди (błedy), котрі на народ твій, що ти так палко любив, привели великі страждання. Твоїй нелюбові спричинилося те, що ти "kochał wielu, żeś kochał wiele..." ("кохав багатьох... кохав багато". — Пол. — Ред.). За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажемо по-братерськи: "Возлюбім друг друга". О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник..."
1295 Основа. — 1861. — Кн. Ш. — С 5.
1296 Ibidem.
1297 Литературное наследие... — С. 111 — 112. /595/
Промову по-великоруськи висловив приятель небіжчика Курочкін. "Не дожив він, — сказав під кінець Курочкін, — до здійснення тих ідей, простанню яких він служив своїми піснями: та не будемо об тім тужити. Він зробив в життю своє діло". Усіх промов в церкві було сім 1298.
З церкви труну з тілом до самої могили на Смоленському гробовищі несли студенти університету. З професорів, опріч Костомарова, увесь час ішов пішки за труною д. А. Н. Пипін 1299. Сила публіки, більшість з великоросів, що йшла за труною, свідчила про велике співчуття і шанобу до Шевченка 1300. Могилу задля нашого "останнього кобзаря і першого великого поета" 1301 викопали на гробовищі на тому саме місці, де він інколи сидів і задумувався. Він змалював те місце собі в альбом 1302.
На гробовищі біля могили теж говорили промови і читали вірші. "Біля мене коло могили, — оповідає Терпигорев 1303, — стояв Костомарів, незвичайно сумний і зажурений. Він здавався мені невимовно жалісним і сиротливим. Він почав промову незвичайно теплу, повну глибокого почуття: але не спроможен був довести її до краю, заридав, замовк і пішов..."
Похорони скінчилися о 5 год. На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток 1304.
З усіх похорон, які доводилося мені бачити з того часу, каже Терпигорєв 1305, ні одні не мали на собі такого відбитку простоти і щирості, як похорони Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але усі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим тенденційним духом демонстрацій. Похорони Шевченка були чисті від сього ярмарочного комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних..."
1298 Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 і 20.
1299 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI — С. 26. [Пипін О. М. — Ред.].
1300 Литературное наследие... — С. 124.
1301 Время. — 1861. — Кн. IV. — [С. 637. Григорьев А. Тарас Шевченко].
1302 Основа. — 1861. — Кн. III — С 18.
1303 Истор[ический] вест[ник]. — 1896. — Кн. VI. — С. 57.
1304 Русск[ая] речь. — 1861. — № 20.
1305 Исторический вестник. — 1896. — Кн. IV. — С. 58.
Зараз після похорону зібралися громадяни і прирадили прохати дозволу щоб останки генія нашого слова перевезти на Україну і поховати відповідно поетичному заповіту /596/ Кобзаря, висловленому в віршах його: "Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій" 1306.
1306 Литерат[урное] наследие... — С. 123 — [12]4.
III
В самий день смерті Шевченка петербурзькі українці послали телеграфом на Україну звістки про оцей скорботний факт. Дякуючи сьому, Україна в один день з столицею Росії мала спроможність оплакувати свого генія і в день похоронів його в столиці молитися за його.
Наче оце сьогодні пам’ятаю ті сумні дні в Полтаві. Наче тепер бачу, як вранці 27 лютого прийшов до мене огорнений густою хмарою печалі і заплаканий Дмитро Пильчиков і показав телеграму Данила Каменецького. Опівдні зібралася наша громада. Прирадили: 28 лютого в день похорону відслужити в соборі торжественну панахиду; покликати на неї гімназистів і школярів з недільних шкіл; по панахиді роздати школярам Шевченкові "Псалми"; про час панахиди надрукувати оповістку.
Нікому і в голову не впало, щоб в оцій святій справі трапилася нам яка-будь притичина. Тим часом, коли під вечір я і Василь Трунов пішли до соборного ключара прохати, щоб завтра після півдня одслужив панахиду, ми почули дивовижну відповідь. Отець ключар сказав, що по Шевченкові не можна правити панахиди тому, що він був "политический преступник".
Хоча і як ми прохали і впевняли отця ключара, нічого не вдіяли. Треба було вдатися до архієрея. Єпископом в Полтаві був наш щирий українець, родом з Уманщини, відомий і популярний соловецький герой під війну р. 1854, Олександер Павлович. З ним я був трохи знайомий. Владика повітав нас ласкаво, розпитався, що спричинилося тому, що ми під таку незвичайну пору потурбували його. Коли ми розповіли, його благу твар покрив сум з несподіваної звістки про смерть Шевченка. Він підвівся, став перед образом, перехрестився і прочитав "со святими упокой...". Потім, повернувшись до нас, положив мені на плечі свої руки і мовив:
"Вернітесь до ключара: скажіть, що були у мене, а я сказав вам от що: як був я в Соловецькому монастирі архимандритою, дак пильнував знайти і знайшов могилу Петра /597/ Кальниша, спорудив над нею пам’ятник і щороку правив панахиду. Коли отець ключар відає, хто був Кальниш, дак зрозуміє, що Шевченко був не такий "преступник", як Кальниш... Більш нічого не кажіть".
Після поради з протопопами і катехитами з гімназії, Миколою Думитрашком і з кадетського корпуса Павлом Катраном, ми стали на тому, що скоро ключар не згодився по першій просьбі, дак тепер, після єпископського благословення не годиться служити панахиду в Соборі, а відслужити її в Стрітенській церкві. Так і зробили. На панахиді, правленій соборно отцем Катраном, Думитрашком і Кузнецьким (попом з соборної церкви), церква була повнісінька. Увечері того дня громада зібралася у Милорадовички і прирадила, щоб навесні посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові.
У Київ звістка про смерть Шевченка прийшла ще 26 лютого: "Вона, — каже д. Чалий 1307, — громовиною рознеслася по місту. В університетській церкві відслужили панахиду".
В день похорону Шевченка в Петербурзі служили панахиди в Чернігові, в Харкові, в Кременчузі, Одесі, Херсоні, Катеринославі, Катеринограді і скрізь по Україні, куди можна було подати звістку телеграфом.
Дійшла сумна звістка і до Галичини, до Дрездена, до Лондона.
"Немов громом вдарила нас звістка про смерть Шевченка, — каже доня графа Федора Толстого, Катерина Юнге 1308: — На чужині (в Дрездені) відправили ми панахиду, але душею і думками були біля Тарасової труни вкупі з його приятелями. Було щось незвичайно гірке, трагічне в смерті його, що сталася саме під ту годину, коли усі мрії і бажання Шевченка, якими він жив, починали так ясно і радісно здійснюватися. Люта доля поглумилася і повалила його тоді саме, коли світ волі (крепаків) освічував його своїм сяйвом і починав гріти своїм промінням теплим". (Одного тижня не дожив Шевченко до дня оголошення закону про скасування крепацтва. Гірко!)
Герцен у своєму "Колоколі" (в Лондоні) пом’янув Шевченка коротеньким некрологом. "Жаль бере, — сказано в некролозі, — що горопашний страждальник закрив очі так близько до сподіваного визволення (крепаків). Кому більш, як не йому, належало по праву шанувати день визволення!
1307 Жизнь и произвед[ения] Т. Шевченка. — С 187.
1308 Вестн[ик] Европы. — 1883. — Кн. VIII. — С. 842. /598/
Але й те вже добре, що рання зоря зайнялася ще за життя його і освітила останні дні його".
В тому ж таки числі "Колокола" ієродиякон Агапій (Андрій Гончаренко) надрукував кілька теплих слів про Шевченка мовою українською 1309.
Що до преси російської, так ледві чи був тоді хоч один який журнал або часопись, де б не було подано звістки про смерть і значення Шевченка. Видатніша стаття була Аполлона Григор’єва (критика російського), надрукована в 4 ч. журналу "Время". "Красою і силою поезії, — писав Григор’єв, — багато дехто становить Шевченка врівень з Пушкіним і з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лишень іскорки блищать. Натура Шевченка світліше, простіше і щиріше натури Гоголя, великого поета України, що постановив себе в фальшиве становище бути поетом цілком чужого йому побиту великоруського... Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури" 1310.
1309 Киевская старина. — 1896. — Кн. II. — С. 52.
1310 Время. — 1862. — Кн. IV. — С. 636 — 637.
IV
За кільки день після похорону кватеру небіжчика розпечатали. Поліція зробила реєстр усього, що лишилося після поета. Свідком при тому був Зосима Незаборовський, а цінував спадщину художник Григорій Честохівський. Усі стіни в світлиці поета, — каже Незаборовський 1311, — були обписані олівцем. Звідтіль Честохівський і Незаборовський посписували усе, "що вважали потрібним". Усю спадщину, яку завели до реєстру, віддали на схованку Михайлу Лазаревському.
1311 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II — С. 192 — [19]3. [Недоборовский З. Мои воспоминания].
Перегодом спадщину, що лишилася після поета, пустили на ліцитацію. М. Лазаревський покликав і Л. М. Жемчужникова. "Усі ми, поклонники поета, — пише до мене останній в листі 28 січня 1898 р. з Москви, — умовилися, щоб нічого з Шевченкового добра не випустити з своїх рук; тим перекупщикам, хоч їх і багацько зібралося на ліцитацію, нічого не довелося купити: за те ж і ціну на Шевченкові речі набивали незвичайно високу: пам’ятаю, що Красовсь-/599/кий за Шевченків кожух заплатив більше сотні карбованців. Я купив кобеняк його і лампу, при котрій він працював. Калоші поетові пішли нарізно: хтось купив одну, а другий другу. Перекупщики подивились, подивились і покинули набивати ціну, гадаючи, що ми люде божевільні".
Палітра, пензлі, муштобиль і скринька з красками, як повідав Д. Мордовець 1312, були у Честохівського, а він при Мордовцеву передав все те Василю Тарновському, з умовою, щоб усе те перейшло до громадського музею імені Шевченка.
Малюнки і ескізи Шевченка — усіх 280 — каже Мордовець, береглися у Коховського; а по смерті його вдова передала їх жінці полтавського губернського маршала Бразоля, а пані Бразоль продавала їх, просячи 1500 карб. 1313.
1312 Новости. — 1896. — № 159.
1313 Я чув, що В.