Спинивсь і Грицько. І, либонь, збагнув уже, про що йдеться. І не хотіла душа тому віри йняти. Поривно ступив до жінки й схопив за плечі.
— Та не мовчи ж!
— Повісили Тимоху німці,— стиха сказала Уляна, звільняючися від його рук, бо могли побачити люди — і ззаду з горба спускалися з степу, і попереду з гармашівських воріт вийшли Гармашиха та обидві невістки і якраз глянули в цей бік на гуркіт коліс на греблі. Одягнута була стара не по-буденному і в чорній хустці на голові. Уляна гукнула:
— Тітко Катре, заждіть! — і, не мовивши більше ні слова Грицькові, кинулась до неї.
Катря впізнала Уляну, рушила назустріч їй та раптом спинилась, і Грицько зрозумів чому. Наздогнавши коні, смикнув за віжки й, звернувши під верби, спинив їх. Удаючи, що спала посторонка, став прилаштовувати її до барка. Збентежений і засмучений Уляниною звісткою, він мимоволі все ж прислухався до розмови жінок. Але говорили вони півголосом, розібрати слів Грицько не міг. Та зрозуміло було й так, про що мова,— про Тимошеву смерть. Тому й здивувало Грицька неабияк, що Гармашиха враз гукнула до воріт, як здалося йому, майже зраділо: "Христе! Та йди ж бо сюди мерщій!" Христя підійшла до них. Уляна стала і їй щось розповідати. Від чого та схвильовано аж руки притисла до грудей, а враз припала до Уляни й стала її цілувати. Врешті Гармашиха перша згадала, що треба йти. І, вже ступивши кілька кроків, гукнула Мотрі біля воріт:
— Та скажи Остапові, хай не марудиться. Сонце сідає. А край не близький! — І пішла з Уляною вулицею.
Грицько тепер вже міг би й собі їхати, а він не рушав з місця. Чекав, поки вийде з воріт Остап. Куди він мав і чого йти, Грицько одразу ж догадався. У Підгірцях іще з самої весни жила Орина з чоловіком, котрий змушений був ховатись од німців. Отож, певно, до неї. В Червону Армію тоді Тимоху не взяли як інваліда, а залишили в числі кадровиків, що становили осередок, на чолі з колишнім головою Вітро-балчанського волосного ревкому більшовиком Кандибою, робітником з меблевої фабрики в Полтаві: Невкипілий Тиміш відав справою постачання бееприпасами. А жив з того, що пильщикував із своїм молодшим братом Захаром, який десь перед самою навалою німців, демобілізований з армії, прибув із Петрограда. У Підгірцях наймали комірчину. І Орина при них — їсти варила, сорочки їм прала. Час од часу навідувалась у Вітрову Балку. Але Грицькові так і не довелось ні разу, хоч би випадково, зустрінутися з нею. Та, правда, і потреби такої він тоді вже не відчував, закрутившися з ївгою. Скоріше навпаки — боявся такої зустрічі. Бо знав, що була б дуже прикрою для обох. Десь, певно, і по сей день не вірить Орина, що до розриву з нею ніяких інтимних стосунків у нього з ївгою у Вітровій Балці не було. А втім, чи мало це якесь' значення після того, що вже було в нього з ївгою у Славгороді. Напередодні повернення після трьох років війни до своєї нареченої. Навіть згадка про це попервах Грицькові була просто нестерпна. А щоб Орині відкритися зараз з оцим, Грицько навіть і думки не припускав. Може, згодом колись. Якщо б виникла в цьому потреба. Не знав і не догадувавсь навіть, що дівчина вже тепер нетерпляче чекала од нього цього. А врешті не витерпіла.
Якось тижнів за два після різдва, тільки-но виходилась трохи після хвороби, прийшла Орина з подругами в школу на збори драмгуртка. Був і Грицько в школі. Відколи обрано було головою "Просвіти", йому не один раз доводилось бувати отут, а отже, й зустрічатися з ївгою. Проте стосунки їх були лише ділові. Наодинці жодним словом не перемовились. І він уникав цього, та ївга теж не робила ніяких спроб бодай на кілька хвилин лишитися з ним наодинці. І це спершу навіть обрадувало Грицька. І майже цілком заспокоїло. І все ж несподівана поява Орини в школі тоді його дуже збентежила. Що, певна річ, не залишилось непоміченим Ориною. Та ще пильніше придивлялась вона до нової вчительки, яку оце бачила вперш. Не знати, що саме помітила4 вона тоді особливого в ній,— можливо, лише ледь вловиму зміну в її настрої після того, як хтось із присутніх звернувся до Орини по імені, і ївга тільки тепер збагнула, що це ж і є Грицькова наречена,— Орині й цього було досить. Посидівши кілька хвилин, вона й пішла з класу. Грицько наздогнав її в коридорі. "Погано почуваєш себе?" — спитав занепокоєний. Орина не відповіла. Вийшла на ганок. І Грицько за нею. Як сходила з рундука, Грицько хотів допомогти їй, відштовхнула руку.
І сказала, глянувши гнівним поглядом і карбуючи слова: "Іди геть! Іди до своєї... тифозної воші!" Оце й була остання їхня зустріч і остання розмова.
Кілька днів по тому Грицько місця собі не знаходив — огидний сам собі за отой негідний свій вчинок у Славгороді. Проте ще одну спробу наважився-таки зробити, останню спробу порозумітися з Ориною. Сам до Гармашів піти, звичайно, не міг. Довелось і на цей раз бити чолом Мусієві Скорякові. А тільки тепер старий мав виступити не в ролі старости, як тої передвоєнної осені (не до сватання зараз!), а за хитромудрого дипломата. Бо справа дуже прикра,— чесно попередив Грицько: приревнувала до нової вчительки. Мусій аж плечима знизав: "І таке! Та на хріна вона тобі здалась, Галаганова полюбовниця!.. От дурне дівчисько! Чи, може?" Грицько запевнив, що немає ніякого "може". "Ну то гляди ж мені! — і охоче взявся полагодити справу. І то — негайно.— Не встигнеш і півмітка домотати, на, держи клубок, щоб не нудився без діла!" І справді, за якусь чверть години Мусій вже й повернувсь. З самого вигляду його Грицько зрозумів, що не пощастило йому нічого добитись. Але розпитувати при всіх не став, одразу й зібрався додому. Мусій провів аж до перелазу і лише тут сказав сердито: "Та вибирай надалі, парубче, за облаката собі іншого когось. Старий я вже очима кліпати, як той йолоп. Ти що ж мені збрехав?! А де ж ти ночував тоді в Славгороді, по дорозі з фронту? Що — ні в Бондаренків, ні в Павла Діденка? Пішов проводжати свою кралю та й загруз у неї в м'яких подушках!" Отаке розповіла йому Гармашиха щойно наодинці. Либонь, іще в чотирнадцятому році, коли служив у запасному батальйоні в Славгороді, любов із нею закрутив. Листувався всю війну. "То навіщо ж ти сердешній дівчині голову морочив? — аж кипів Мусій.— Несовісний ти, парубче!" І Грицько стояв похнюплений весь час, аж поки Мусій його вичитував, слова не вимовив, не спростував жодного звинувачення. Та й що він міг би спростувати? Окремі дрібниці! А яке це значення мало — три роки знався він з ївгою чи тільки одну ніч переспав з нею. Хоч би навіть і напідпитку?! Однаково — непростима підлота чи навіть — злочин перед Ориною, якому немає ні спокути, ні прощі.
З тим і пішов од Скоряка. І довго ще потім оце почуття своєї провини й огиди до себе не полишало його. Аж поки нарешті — після того вже, як знову зійшовся з ївгою,— не переконав себе в тім (і певна річ, не без її допомоги), що, власне, як краще розібратися, коли глибше колупнутися в своїй душі, то нічого не те що злочинного, а й просто недозволенного в усій отій історії його з ївгою, далебі, нема і не було. Бо хіба серцю накажеш кого любити?! А нареченсю Орина йому була досить-таки надуманою. Як виявилось по-справжньому він її і не любив ніколи. А просто, з дитячих літ не зазнавши материнської ласки, кривджений лютсю мачухою, прихилився душею до сім'ї Гармашів, до ласкаве! тітки Катрі. А відтак вже й Орисі у своїх мріях дитячих знайшов, як здавалось йому, належне їй місце в своєму майбутті: за дружину візьме собі... А життя розпорядилось по-своєму. І хто зна, можливо, навіть на краще для всіх.
Принаймні щодо себе Грицько був цілком певен, що ніколи не зазнав би з Ориною такої любовної втіхи, як з ївгою, отакої жагучої пристрасті, щоправда, з нападам:, шаленої ревності (якою, можливо, й обумовлювалась вона) до її колишніх — давніх і недавніх коханців. Ніяк не йняв віри Грицько, що з Ґалаґаном у неї ось вже цілий десяток літ не було інтимних взаємин. Ну, а коли правда, тоді ще гірш: були, значить, інші коханці. Чи заради чого б ото з її темпераментом мала жити черницею? Та з її вродою! Охочих, десь певно, не бракувало! З цим ївга погоджувалась цілком: "О, вистачало! І коли б це на іншу... Але така вже, видно, я "чудна", як ти кажеш. В розумінні — ненормальна. Взяла собі в голову, намалювала в уяві, ще дівчиськом бувши, образ свого судженого та й чекала терпляче..." — "А дитина ж звідки?" — "Бо сам винуватий: чого ж отак забаривсь?! — І мерщій, щоб не затримався думкою на цій нісенітниці (бо скільки ж років тоді йому було!) переводила мову на інше: — А щодо темпераменту — невже й досі не віриш, що це ж ти мене такою зробив — шаленою. Ба навіть навіженою. Як і тоді в Славгороді... Чи, може, вважаєш мене за отаку легко доступну?" — "Житняка захотіла",— рубав їй Грицько своє. І вона не ображалась, спокійно відповідала: "А я теж — не з крупчатки. Походженням своїм — з таких же, як ти, мужиків-хліборобів". І залюбки розповідала про своїх родичів по батьківській лінії. Чотири її дядьки і досі хлібороблять. І не дуже багатші за його батька: коли помер дідусь та порізнилися — чи й по двадцять десятин припало на кожного — середняки. Та навіть і при дідусеві, коли ще жили однією сім'єю, цілим мокроусівським кланом, і тоді обходилися своїми руками. Розповідала, як полюбляла, вже гімназисткою бувши, під час канікул гостювати в них на хуторі. Особливо влітку. І не вилежувалась в холодку, а майже нарівні з тітками та двоюрідними сестрами, але заохотки, звичайно (ніхто її до цього не силував) і полола, й сіно громадила, і в жнива снопи в'язала. Будь певен, косарю мій, коли б довелося, то не відстала б. А добре чуприну нагріла б тобі. Незгірш, як і оце зараз, у ліжку,— і жахалась удавано: "Он бач, якою ти мене розпутною зробив". — "Я тебе?" — "Авжеж. Бо з погляду моралі позашлюбні статеві стосунки — аморальність, або, простіш — розпуста. А хто мене на це підбив, як не ти!?" Звичайно, Грицько розумів, для чого вона веде ці розмови. Проте уперто відмовчувався або ж відбувався якимсь жартом у тон їй. Його цілком влаштовувало і таке життя з ївгою. Та й вона особливо не наполягала на своєму (хоч і мала цілком серйозні наміри щодо нього).