На ньому курилася одежа, а при падінні він підвернув ногу, але в безтямному пориві він скочив і безсило замахав кулаками: дім палав шалено, нестримно, пожадливо з'їдаючи сам себе, а заодно й покинутого там напризволяще мертвяка. Всі раптом закам'яніли, бо відчули цей жахливий момент, навіть Охоцька перестала метушитися й лементувати. Стало гаряче, й люди відступили в глибину двору. Чувся скажений гелгіт полум'я і тріск. Всі дивилися розширеними очима на шаленство стихії й мовчали. Мовчав і Микола Платонович. Від спеки в нього сльозилися очі, бо стояв він до вогню найближче: там, де впала книга в чорній палітурці — ця книга й досі була затиснута під пахвою. Зрештою, він отямився, махнув рукою і, круто розвернувшись, подався геть. Після того Ковнірчук дав розпорядження відвести учнів, біля вогню залишилися тільки Охоцька з дітьми, Міхневич, директор і ще декілька роззявляк. Міхневича було залишено сторожувати майно, а Охоцьку з дітьми Ковнірчук забрав до себе. З полуночі вогонь почав пригасати, і тільки тоді примчала пожежна команда. Але рятувати не було чого, пожежна команда забралася, розійшлися й роззявляки, залишивши на пожарищі самого Міхневича. Спершу він стояв і непорушне дивився на вогонь, а коли той пригас, відчув, що його пробирає холод. Він застебнув гудзики на пальті, звів коміра, сховав руки в рукава й почав ходити взад і вперед, щоб зігрітися. Так ходив він до ранку, а на світанні пішов сніг. Той сніг звалився з неба нагально, ніби з лантуха, й чорна постать Міхневича, яка невтомно блукала біля пожарища, побіліла. Сніг догасив жар, і від того в повітрі сильніше запахло горілим. Розкидані речі теж почали покриватися снігом, і Міхневич раптом зупинився. Звів до засипаного крапками снігу неба обличчя й подивився туди пильно. Йому здалося, що сніг летить не з неба на землю, а навпаки. Тоді він потягся душею в те біле царство, що втягувало його в моторошні безмежні простори, й почув звідти тихий пригаслий погук. Здригнувся й озирнувся — біля хвіртки стояла бездомна шкапа. Була також покрита снігом, як і все навкруги, поклала на штахетини морду й дивилася на Міхневича печальними, пригаслими очима. Вчитель латини відступив кілька кроків і змахнув руками.
— Пішла! Пішла! — крикнув, наче каркнув, він. Шкапа неохоче звела голову, кавкнула, ніби спробувала заіржати, а не змогла, тоді повільно й розбито почвалала по вулиці геть. Хиталася, немов п'яна, а сніг заряхтів із неба ще густіший. Покривав цілий світ, а в ньому живе й неживе. Очищав його й омолоджував. Білив усе чорне на землі і так готував пришестя новому дневі. Той уже був у дорозі, і перша відчула це шкапа, яка раптом зупинилася й голосно заіржала на білій і порожній вулиці, ніби до неї й справді поверталася молодість. З її очей потекли каламутні сльози, а тіло дрібно затремтіло.
Житомир — Київ
1968–1981