І дуже дивувався, що ви устряли в чужу вам і зовсім не природну для вас атмосферу. Яке ви маєте відношення до тих людців, що заховались під крила церкви, як курчата під квочку, думали, що їх хвостів не видно? Органи безпеки давно їх бачили і нарешті прихлопнули квочку. Одну висадили в повітря, а другу закрили ідеологічно.
— Вам смішно? — спитала Зоя Іванівна, бачачи усмішку на лиці господаря.
— Мені радісно, — сказав він.— Радісно, що закрито гніздо тьми і мракобісся, що знищено вершу, у яку потрапляло багато дрібної невинної риби, якій, може, доведеться колись покутувати, радію, що порвано нарешті сіть, у яку потрапили і ви. Чого ви туди пішли? Чого? І мені напакостили, підіславши провокатора, якогось Нечая, щоб поганьбити моє добре ім'я. Ну, чого ви там не бачили?
Зоя Іванівна кинула злий погляд на Гаєвського.
— Через вас пішла туди,— промовила злобно.
— Через мене? — витріщив очі Микола.
— Так, через вас. Не вдавайте з себе здивованого,— поспішила Зоя Іванівна.— Ви мене вигнали, як собаку.— В очах жінки показались сльози,— я опинилась мов серед Пустелі, без надій і сподівань. Для жінки це страшна трагедія. Як письменник, ви це повинні були знати. Я мусила знайти якусь віддушину, щоб не збожеволіти. Мені подала руку церква, і я пішла за нею.
Микола підняв руку, наче просячи слова у Зої Іванівни.
— Що це значить, як це розуміти? — спитав.— Хто конкретно подав вам руку? Нечай?
— Це вас не стосується, — відповіла грубо.
— Дозвольте, раз ви вже прийшли сюди і почали про церкву, то я хочу вияснити, чого туди ходять такі люди, як ви?
— Молитись.
— Ви ж ніколи раніш не молились, ви атеїстка.
— Ви цього не знаєте.
— Можливо,— погодився Микола.— Раз ви вже ходили по церкві з тацею і збирали гроші "на прикрасу храму", то можливо, що й молились. Я все-таки дивуюсь,— промовив він по деякій паузі,— дивуюсь, що людина може аж так низько впасти, що погодиться на таку роботу.
— На яку роботу? — спитала Зоя Іванівна.
— Та от ходити по церкві та вижебрувати від обдурених людей трудові копійки.
— Чого то ви почали мені мораль читати? — визвірилась Зоя Іванівна.
Гаєвський нахмурив брови.
— До слова прийшлось,— сказав він.— Зрештою, чого ми будемо переливати з пустого в порожнє? Яке мені діло до вас, і до церкви, і до вашої роботи? Що ви мені ще мали сказати?
— А ви вже, може, маєте охоту мене ще раз за двері виставити?
Хотілось сказати, що вона вгадала, але з делікатності не сказав. Він тільки попросив, щоб швидко говорила, що їй треба, бо він зайнятий, його чекає невідкладна робота.
Одначе Зоя Іванівна не слухала, у неї була своя невідступна думка, яка й привела її сюди.
— Так от чого я прийшла,— почала вона.— Я прийшла порахуватись за зневагу, яку ви вчинили тоді наді мною.
Оце було нове.
— Яку зневагу? Про що ви говорите?.—отетерів Микола.
— Ти витиснув мене, як лимон, і викинув,— перейшла вже на "ти" Зоя Іванівна.
Вона сиділа бліда, губи дрижали, очі були як у збожеволілої. Микола зразу й подумав, що вона хвора психічно.
Якось рік тому Гаєвський в групі письменників, на запрошення директора, відвідав величезну лікарню пси-хічнохворих на так званій Сабуровій дачі. Там письменників поділили на три групи, кожній приділили лікаря-психіатра і водили по палатах з різними видами того тяжкого захворювання. Микола попав у групу, яку очолила лікар-жінка, і вона повела своїх гостей по жіночих палатах. Там він надивився на багато різних хворих, серед яких запам'яталась одна буйна, чомусь дуже схожа на Зою Іванівну. Може, тому зараз його гостя пригадала йому Сабурову дачу і ту нещасну хвору.
— Зоє Іванівно,— почав він примирливо,— я ніколи не запрошував вас до себе і не спокушав. Ніколи не давав вам ніяких надій, не робив ніяких обіцянок, ні ілюзій, навпаки, багато разів просив залишити мене в спокою. Чого ж ви хочете?
— Помсти! — була коротка, патетична відповідь.
— За що? — почав говорити з нею, як з хворою.
— За те, що покинув мене, що вигнав, як собаку. Тепер настав час розплати.
Мову цієї жінки не можна було вважати нормальною. Микола так і поставився до неї.
— І що ж, ви прийшли мене вбити? — спитав спокійно.— Самі надумали, чи церква вас цьому навчила?
— Облиш церкву! — крикнула люто.
— Чого ж, церква воювала завжди не тільки хрестом, але й маузером. Може, й вас вона підіслала до мене,— промовив Микола.— До того, як ви почали ходити до церкви, я не помічав за вами такої войовничості.
Зоя Іванівна усміхнулась недобре.
— Мало мене знав. Але я не вбити прийшла,— сказала вона.— Це була б замала кара для тебе. Я хочу, щоб мучився все життя. Ти знайшов дівчину і думаєш женитись? Але цього не буде. Чуєш, не буде!
Вона стукнула рукою по столу.
Миколі нарешті набридло патякання цієї жінки, і він вирішив негайно позбутися її.
— От. що, Зоє Іванівно,— сказав,— ідіть собі додому, не маю часу і охоти з вами балакати. Робіть, що хочете, але йдіть від мене, і то зараз.
Йому перед очима стала Тася. Промайнула думка, що ця жінка може зробити і їй якусь кривду. Вирішив попередити кохану про розмову з Зоєю Іванівною.
Тим часом Зоя Іванівна сиділа, не рухаючись з місця. В її очах горіли хворобливі вогники.
Микола бачив, що криком нічого не вдіє, вирішив спробувати ще раз поговорити з нею ласкою.
— Звідки у вас стільки злоби, Зоє Іванівно? — почав він. — Я ж вам нічого поганого не зробив. Я тільки попередив нещастя, яке могло статись, коли б здійснилась ваша хвороблива мрія і ми поженились. Це була б суцільна мука, повірте, це була б сімейна трагедія. Ви повинні бути мені вдячні, що я знайшов у собі достатньо сили покінчити з тим ненормальним романом, а ви незадоволені...
— Ви даремно все це говорите,— перейшла знов на "ви" Зоя Іванівна.
— Чого ж ви хочете?
— Покиньте вашу Таську.
— Для чого це вам?
— Я не хочу, щоб вона тішилась тим щастям, яке ви від мене відібрали.
— Зоє Іванівно,—почав він,—у вас хворобливе уявлення про щастя. Ніякого щастя у нас з вами не було і не могло бути. Я не любив вас ніколи, як і ви мене.
Вона сиділа деякий час мовчки, опустивши голову, і, здавалось, не слухала, що говорив Микола. Нарешті підвелась. В очах горів той же хворобливий вогник. Микола не мав сумніву, що це приступ душевної хвороби.
— Ви покинете Таську чи ні? — спитала з притаманною такого роду хворим упертістю.
Микола, бачачи її настрій, хотів було сказати, що покине кохану, але вагання тривало менше ніж хвилину. Відмовитись від Тасі навіть на мить, не мав сили, і він сказав, що не покине її ніколи.
Зоя Іванівна повернулась і тихо, без слова подалась до дверей. Так же спокійно відчинила сінешні двері і і мовчки вийшла з дому.
Микола сів і задумався. Чого хотіла ця жінка?
Не міг нічим іншим пояснити, як тільки її божевіллям. "Треба б повідомити Тасю, чого доброго, піде й до неї, і хто знає, чим може такий візит скінчитись".
З цим вийшов з дому... Щоб ще застати Тасю в школі, треба було поспішати, і він так швидко йшов вулицями, що почав звертати на себе увагу перехожих.
Дійшов до Університетського саду і пішов головною алеєю, у той час майже безлюдною, зате оздобленою найхимернішими візерунками тіней, що на неї ки-дали придорожні дерева.
Десь посередині алеї сидів на лавочці чоловік і читав газету. Микола окинув його професіональним оком і побачив, що чоловік був коротко підстрижений, сидів без головного покриття, носив темні окуляри і мав невеличку русяву борідку. На цьому, може б, і скінчилось, але коли він почав наближатись, то чоловік, який, видно, пі-" знав його, закрив лице газетою. Це вже заінтригувало.
"Хто б це міг бути?"
Микола пішов далі повільніше, пригадуючи, звідки йому знайома ця людина. Не витримав і по кількох кроках обернувся. Якраз у цю саму мить незнайомий встав і пішов у сторону виходу. І тут тільки по характерній спині чоловіка Микола пізнав Нечая. Тепер він не мав уже найменшого сумніву, що це був його колишній не-прошений гість. Не помогли окуляри, борідка і коротка стрижка. Виганяючи його з кабінету, Микола запам'ятав його спину і піджак з хлястиком. Це був точно він. Стало питання: що робити в цю хвилину? Слідчий сказав тоді, коли Микола був у нього, що Нечай втік і ховається. Першою думкою було дати знати органам безпеки. Як же це зробити? — задумався на хвилину. Бігти зразу туди — далеко, та й Тася... її треба попередити за всяку ціну. Та божевільна жінка може з'явитись у неї кожної хвилини і завдати лиха.
І, Глянув на годинника, була друга година. Тася в школі, і буде там ще з годину. До школи Зоя Іванівна не наважиться піти. За годину можна дійти до міліції і вернутись. Але знов нове питання: коли там затримають для протоколу чи ще для якихось формальностей, то за той час може трапитись нещастя з Тасею. В останню хвилину прийняв рішення бігти до Сміленьких, послати Надю до Тасі з попередженням про загрозу, а самому від Владика подзвонити в органи безпеки. З тим рішенням вибіг на Клочківську. На щастя, йшла вільна таксомашина. Затримав і велів везти себе на Степовий провулок.
Микола не знаходив собі місця в машині, йому здавалось, що вона йде черепашачим ходом, хоч машина йшла на найвищій дозволеній швидкості і через десять хвилин він уже дзвонив до Сміленьких.
Вийшла Надя. Вона аж злякалась, побачивши його таким схвильованим і збудженим.
— В чому справа? Що з вами? — спитала стривожена жінка.
— Ходіть у хату, все розкажу. Микола оповів друзям, що з ним сталось.
— Біг до Тасі, щоб попередити її про погрози божевільної, а, бачите, зустріч з тим типом пригнала мене сюди.
— Чого ж зразу не поїхав у ДПУ?
— — Хотів просити Надю піти до Тасі, попередити її, щоб береглась, і від тебе подзвонити.
— Дзвони, Надя піде, не турбуйся. Дзвони! Миколу зразу ж з'єднали із слідчим, і він розповів,
кого бачив у саду. Проте слідчому було цього мало, і він просив Миколу зайти самому.
— Бачите, — сказав Микола, кладучи на важіль трубку,— добре зробив, що до вас зайшов. Хто знає, як довго мене затримає слідчий, а за той час що може скоїтись з Тасею?
— Нічого з нею не трапиться,— заспокоїв Владик.— Зоя Іванівна на таку акцію не здатна. Ця міщанка любить перш за все себе і ризикувати своею волею і добробутом не буде.
— А коли вона справді ненормальна? Коли у неї ота idée fixe? Все може бути.