Ну та, як казав Юрко Середа: "Раз не їла душа часнику..." Аж воно — бач. З розповіді Смирнова з'ясувалось, як їх усіх підвів під монастир Кандиба, отак спритно обкрутивши довкола пальця.
— Ну, як же ти, Степане Яковичу, не помітив тоді нічого підозрілого? Невже ото втирав очки тобі, оком не кліпнувши?
Флегматичний Гудзій знизав плечима:
— Та тепер, коли вже знаю, що то його робота, багато дечого пригадується підозрілого. Що саме? Ну хоч би й ота його дивна обізнаність щодо награбованого: остільки — золотими червінцями, остільки — кредитками та срібла щось понад пуд. Я й схопився за цю ниточку, питаю, звідки це в нього такі відомості? Хоч би тобі оком кліпнув! "Слухом земля повниться. А ми, дарма що люди лісові, вуха ще не зовсім мохом позаростали!"
— От демагог! — аж із місця зірвався Кушнір на цій мові й заходив роздратований по кімнаті з кутка в куток. Нараз спинився навпроти Гудзія, і пильно глянувши на нього: — Чи, може, ти, Яковичу?.
— Ні,— не дав навіть доказати тому фразу.— І чого б то він мав утаємничувати мене в свої наміри? Якщо вже надумав приховати від штабу. Поганої ти думки про мене, Григоровичу. Коли б я знав про те, як би ж я міг не доповісти штабові?! Хоч це, звичайно, аніяк не зобов'язувало б мене годитися з твоєю характеристикою Кандибиної операції, як чистої авантюри. Чому авантюра? З розповіді Петра Максимовича видно, що підготовлено операцію було непогано. А що провалилась, то зовсім же не через те. Не вбереглись од провокатора. Але ж від цього ніхто не застрахований.
— "Не вбереглись"! Ще дивуватися треба, що трапилося це аж тепер, а не місяць чи й два тому. Сам себе прирік на це. З самого початку. Недарма мене весь час муляли оті його непевні зв'язки, його нерозбірливість в доборі собі спільників, легковажна довіра до людей явно сумнівних. Ну хто, для прикладу, може поручитися хоч би й за отого Теличку? Що, влаштувавшись за прикажчика в маєток Погорє-лова, нехай навіть із відома Кандиби, насправді не служитиме не так нам, як проти нас? Або Саранчук? Голова "Просвіти", чоловік чи любовник такої махрової націоналістки, як ївга Мокроус. Та, мабуть же, не самі любощі зв'язують їх. Невже мало цього, щоб остерегтися? Так де там! За особисту образу сприйняв був саме моє застереження щодо них. А, певно, й у самому загоні є немало таких.— Він знову заходив по кімнаті, а на ходу говорив далі, карбуючи слова, від чого мова звучала різко й категорично.— Одним словом, не буде пуття ні з його загону, ні з нього самого як бойового командира, поки сидітиме сиднем у своїх Підгірцях. Він же й досі наполовину цивільна людина, вважає себе і досі головою волосного ревкому на своїм п'ятачку, розміром в одну сільраду.
— А може, це не так вже й погано,— сказав Смирнов.
— Ні, це таки погано. Нам потрібен бойовий командир, чиї всі помисли були б направлені на збройну боротьбу з окупантами і ні на що більше. Треба щось думати з ним... Або й оцей Злидень. Хто він такий? Недавній синьожупанник. І ото покластися на нього в отакій відповідальній справі! Німецьку мову добре знає. Мало що! А тепер і суши собі голову: нещасливий випадок це чи щось інше? Яким чудом виприснув він з біди, хоч були ж разом із Невкипілим? Чудес в природі не буває.
Смирнов категорично відкинув підозру Кушніра щодо Злидня як чистий абсурд. Бо чого б же тоді державна варта розшукувала його? Розповів про секретну розмову наодинці інспектора повітової державної варти Лиходія з отим самим провокатором із прізвищем чи кличкою Пашко, випадково підслухану... Не хотів відпускати з міста його, бо ніхто, либонь, крім нього, не знає Злидня в лице.
Але докладніше розповісти про Злидня Смирнов нічого не міг. Сам у Славгороді не бачився з ним. Дізнався од Шевчука перед самим від'їздом, що він у місті, переховується у свого родича десь на Занасипі. Хотів був одкласти поїздку, але Шевчук наполіг, щоб повертався в Князівку негайно. Бо в обстановці, яка склалася в зв'язку з отим провалом, кожна прогаяна година може дуже дорого обійтися нам. І то не лише для Кандиби та його загону, а, можливо, й для самого штабу, якщо він уже рознюхав і про штаб — хто входить до його складу та його місцеперебування. Тому треба будь-що викрити його і знешкодити.
На хвилину в кімнаті запала напружена мовчанка. Порушив її Кушнір:
— От накоїв ділов бісів Кандиба. Для паніки підстав нема, але є всі підстави для тривоги. І не будемо випробовувати долю — розійдемось зараз. А зберемось увечері на березі. І ночувати дома не будемо. Треба попередити дружину Середи. А Мирославу Наумівну ми ще, мабуть, там застанемо. Поїдемо, Яковичу, завтра в Зелений Яр. Як твоя біда, в порядку?
У Гудзія для поїздок по його "парафії" в окрузі — до підопічних його селян-буряководів, законтрактованих цукровим заводом, був свій виїзд — бідарка та старезний кінь. І не так старезний, як лінивий: скільки поганяєш — стільки їдеш. Тому Гудзій не дуже полюбляв цей спосіб пересування, більше мандрував пішки. Але коли треба було з кимсь із товаришів удвох а чи й самому, але з якимсь вантажем— літературою чи вибухівкою, брав із заводської стайні свого Шайтана і запрягав у бідарку.
Отак було й цього разу. На другий день, в клечальну суботу , не чекаючи кінця робочого дня, діставши в свого приятеля-майстра на ремонті дозвіл з'їздити на зелені святки додому в Новомосковськ, Кушнір, залишивши "на хазяйстві" Смирнова, разом із Гудзієм вирушили з Князівки.
XVI
Чорна звістка про страту німцями Тимоша Невкипілого у Славгороді прийшла у Вітрову Балку разом з юрбою зажурених жінок, що в тихе ясне надвечір'я в клечальну суботу вернулися з міста після одвідин своїх чоловіків у в'язниці. Вибралися були з дому ще вчора, бо замалим не сотню верст (у два кінці) не подужати обидень. Отож ночували в місті хто де: у родичів чи знайомих. А Уляна, жінка Омелька Хріна,— у подруги своєї Горпини. Від неї ото і взнала. А відтак розповіла і своїм супутницям. Усю дорогу потім, дарма що в кожної своє лихо, не сходив у них з думки Тиміш. Та їхні ж таки хоч і в неволі тяжкій, але живі, слава богу, а він, сердега... Відкувалися, і чим ближче додому, тим більш, як цю звістку рідним його сказати. І домовились нарешті, що не кому ж іншому випадає зробити це, як самій Уляні, котра своїми вухами чула. А всі інші тим часом щоб потримали язики за зубами.
Проте, як видно, не всі додержали цієї обіцянки. Не встигла Уляна на часинку забігши додому, дітей впорати перед тим, як іти до Невкипілих, а все село вже знало цю страшну новину. І навіть осюди, в маєток, дійшла звістка ця. Виходячи з хати, Уляна просто на порозі зіткнулася з Теличкою Антоном, котрий став мерщій розпитувати про Тимоша: хто їй сказав про це? Був дуже збентежений, хоч і намагався приховати своє збентеження од неї. Уляна не виказала, звичайно, Горпину, пам'ятаючи їхню взаємну неприязнь та оту прикру історію з арештом Власа. Сказала, що біля тюрми почула. Від людей незнайомих. Не то з Пісок, не то з іншого якогось села їхньої волості, котрі знали в лице Тимоху і які начебто самі бачили ще до того, як знято було їх з шибениць, "їх? — аж тіпнувся Теличка.— То, виходить, не самого його схопили, а обох?" І на цьому урвав розпити. І якось одразу "скис". Згодом, коли вже він зникне за досить-таки загадкових обставин з маєтку, Уляна не раз пригадає оцю розмову з ним та його отой подив — "Обох?". Чому він вжив саме оте слово "обох"? Звідки він міг знати, що було їх двоє, а не сам-один чи не троє, сказати б? Та це вже було потім. А того вечора Уляна не звернула на це особливої уваги. Бо пойнята була іншими думками — про зустріч з ріднею Тимоша.
Скінчивши розмову з Теличкою, вона одразу ж [подалась на Новоселівку. Іще по дорозі додому з міста Уляна обміркувала все до дрібниць. Що піде не навпростець через парк, куди ближче було, а через греблю, щоб спершу зайти до Гармашів — тітці Катрі сказати — і про зятя Тимоху, але й про Артема водночас, що був у Славгороді, ночував у Гор-пини та Власа. А потім вже з її допомогою Орину та стару Невкипілиху піти втішати. Та тепер вже непевна була Уляна, чи є рація в цьому: навряд щоб Гармашиха була вдома зараз, коли на селі вже стало відомо про те. І все ж таки пішла кругом через греблю — а може! Чи принаймні щоб іще хоч трохи відтягти тяжку хвилину — розповідь та розпити рідні Тимошевої про все, що чула про нього.
На греблі й наздогнав її Грицько Саранчук — їхав парою своїх коненят з поля. І, як видно, нічого ще не знав про Тимоху. Порівнявшися з нею, сплигнув з полудрабка і після "доброго вечора" одразу ж став розпитувати про Омелька. Виходить, знав, що була з жінками в місті. І хоч нічого особливого в тому не було, що знав, бо міг і цілком випадково про те почути, і коли б не зустрівся оце, теж випадково, з нею, то навряд чи прийшов би додому до неї з розпитами про Омелька, Уляна не хотіла зараз думати так. А чому не прийшов би? Хоч і не були великими друзями, але й не чужа-лися. А з різдвяних свят, відколи Грицько став головою "Просвіти", а Омелька її теж було обрано в члени правління того товариства, частенько зустрічаючися на зборах, вони навіть зблизилися. Ні, далебі, доля Омелька була аніяк небайдужа Грицькові. Та й в самому голосі його, коли розпитував оце, звучав неспокій та уболівання за ним. Тому Уляна й сама пройнялася щирою приязню та несподіваною для неї самої одвертістю. А може, ще й тому, що нікому досі (у жінок-супутниць своє в кожної лихо, не до того було їм!) не розповідала про чоловіка. Хоч би заради самого співчуття в її лихові.
Не застала вже Омелька вона в тюрмі. Тижнів зо два тому вивезли з іншими засудженими на каторжні роботи в Німеччину — на шахти, либонь. На скільки років — і не дізналась до пуття. Отакі люті й тюремники були на цей раз після того, що скоїлось в місті за кілька днів перед тим... Грицько спитав, а що ж таке скоїлось? Та офіцера ж їхнього хтось повісив уночі. На базарній площі. На одній з отих шибениць, що знято було з них партизанів. Як виявилось, Грицько нічого не чув іще про це. І не диво: в газетах про це не було, а з села теж у місті ніхто не був останніми днями. Вони, жінки-бідолахи, оце перші.
— То ти й про Тимоху ще нічого не чув? — і мимоволі спинилась.