Іван тоді сказав про матір без тіні злоби і без буквального розуміння польського слова "вар'ятка", що значить по-нашому божевільна. Він дуже любив свою матір, а ще більше любила мати його — одинака. Микола пригадав і героя цієї уявної картини — "малого Івася", босого, з порепаними ногами, в сорочині й білих полотняних, домашнього виробу штанятах, що застібалися спереду на великого військового ґудзика.
"От так поміщик",— подумав Микола, і після цієї картини з минулого, що, мов сон, промайнула в його уяві, виключення приятеля, вихідця з бідноти, хлопця принципового, розумного, відданого комуніста, ставало більш ніж незрозумілим.
— Ти вже маєш про все це якісь міркування? — спитав Микола.
— Маю. Справа, бачиш, ось у чому, — почав він, повернувшись лицем до Миколи.— Я довго не знав навіть, що й думати. Але ось тут зараз, у тебе, я дійшов до такої думки: ми напередодні війни.
Микола стрепенувся.
— Так, так, не дивуйся,— продовжував Іван.— Гіт-лер встановив у Німеччині терористичну диктатуру. Його таємно підтримує Англія, Америка. Він бешкетує, робить безчинства одно за другим, а ті мовчать, мов у рот води набрали. Чому? Тобі повинно бути зрозуміло. Остання ставка світової реакції проти СРСР на Гітлера, на нього вони покладають свої надії. Отже, війна з ними неминуча. Розумієш?
Микола на знак згоди кивнув головою.
— Все, що ти тут сказав, мені зрозуміло,— промовив Микола,— а от який це має зв'язок з твоїм перебуванням у партії,— ніяк не розумію.
— Дай закінчити,— перервав Миколу Іван уже зовсім спокійним тоном,— Ти знаєш, що по закордонах розсипані недобитки контрреволюції. їх усюди повно: в Польщі, в Німеччині, Франції, Америці... Це переважно люди, які були при кориті. Більшовики розбили їм корито. І вони тепер закричали в свинячий голос, щоб знов його дістати. Самим руки короткі, так вони уповають на Гітлера. Розумієш тепер?
— Ні, не дуже,— щиро признався Микола.
— Слухай далі,— продовжував Іван.— На Радянській Україні теж немало таких, що мріють про "самостійну" Україну. Розкрито ж контрреволюційну організацію СВУ *. Отже, органи безпеки мусять бути особливо чуйні в такий час. Нас, колишніх галичан, чомусь вважають за таких, що могли б бути шкідливими, якщо б Гітлер захопив хоч клаптик України.
— Це ніби можливе? — спитав Микола.
— Хто знає?! Війна — це гра в карти.
— А я думаю, що ні, — заперечив Микола,— На війні не від щастя залежить, а від людей. І від тих, що мають у руках зброю, і від тих, що в тилу. Багато значить і озброєння. Озброєні ми не гірше від них.
— І я такої думки,—"сказав Іван.—Тепер не вісімнадцятий рік, і ми не ті, що були тоді. Ми маємо могутню важку індустрію і зброю не гіршу від німців. Але, кажу, партії і державі доводиться перемагати серйозні внутрішні і зовнішні труднощі, що ускладнювались увесь час підривною діяльністю троцькістів, зі-нов'євців, нащадків СВУ, які ховаються під різними личинами. Органи безпеки мусять очистити країну від небезпечних і підозрілих елементів.
— І тому тебе виключили з партії? — не міг знайти виправдання цьому Микола.
Івана це, на диво, не збентежило.
— Чому ж би не мали перевірити й мене? Але нічого, я ще буду в партії,— сказав він твердо,— Ти знаєш, я зовсім заспокоївся,— додав він по хвилині,— Всю ніч не міг заснути, думав, а у тебе перестав хвилюватися.
— Добре,— промовив Микола.
— Справді,— підняв голову Іван,— комуністом я залишусь, хоч і без партійного квитка.
Віра товариша в свою правоту і його всепрощення розчулили Миколу. Його стійкість була гідна подиву. Іван Дума встав.
— Я гадаю, що тепер, коли виявлено недовір'я, мене переведуть на менш відповідальну роботу.
— Тобі буде боляче? — спитав співчутливо Микола.
— Ні, мені байдуже,— відповів Іван.— Де поставлять, там і працюватиму. Менше буде грошей? Теж не біда. Жінки не маю, витрачати нема на кого.
— Де ти зупинився?
— В "Асторії".
— Чому не в мене?
1 СВУ — Спілка визволення України — контрреволюційна організація.
— їй-бо, не знаю. Не хотілось заважати тобі...
— Даремне.
Іван потиснув руку товаришеві і вийшов. Микола провів його до дверей і повернувся в кабінет. Зараз він почував себе ще більш самотнім. Кривда, заподіяна Іванові, справила на нього гнітюче враження.
Щоб не сидіти без роботи з своїми невеселими думками, вирішив прогулятись, може, серед людей стане легше. Пішов у бік Університетського саду. Зайшов з Клочківської вулиці, піднявся на головну алею і побачив об'яву, що вже відкрито зоологічний сад. Вирішив відвідати звірят після зимової сплячки. Микола любив цей сад, як і ціле місто. Харків став для нього назавжди дорогим. Тут він знайшов притулок після вигнання з рідного дому, тут полюбив дівчину Сашеньку, тут завершив освіту, в цьому місті став письменником, тут провів найкращі роки свого життя — свою молодість. Купив квиток при вході і увійшов у сад.
Ранок був чудовий. На безкрайньому лазуровому небі —ні хмаринки. Сонце поволі підбиралось до зеніту. Від його тепла наповнювались соками дерева, на газонах пробивалась уже травичка — ніжна, зелена щетинка,— набухали липкі коричневі бруньки на галузках каштанів, сережки на берізках із темних поробились зеленаво-жовтими — цвіли, де-не-де з'являлись на кущах бузку і аґрусу перші ніжні листочки. Повітря пахло розпареною землею.
Весна!
її славили веселим щебетом синиці, її славили з блакитних просторів неба ключі журавлів.
Не знайшовши заспокоєння розхитаним нервам, Микола покинув зоосад і вийшов на алею, що вела на Сумську вулицю. Десь на половині алеї він побачив на одній з лавочок невеличку стару жінку з хлопчиком років десяти. Жінка була в скромній чорній сукні і чорній старомодній пелерині; сиве волосся її прикривав мережаний чорний чепець. У руках тримала палицю і нею щось рисувала на піску. Хлопчик з цікавістю слідкував за рисунком.
Постаті жінки і хлопчика зацікавили Миколу, як тільки він їх побачив здалека. Щось знайоме було в скупих рухах цієї жінки, щось тягнуло до себе.
Порівнявшись з ними, Микола зупинився. Жінка підняла голову, і тихий зойк вирвався з її грудей, щось подібне до крику того птаха, що він чув у зоологічному саду.
Микола припав устами до спрацьованої руки жінки, а її гарячі сльози впали на його голову.
Хлопчик відійшов від лавочки і на віддалі стежив за цією німою сценою.
Жінка показала рукою місце біля себе, і Микола сів.
— Скільки літ не бачились,— промовила нарешті Марія Адамівна.— Ніколи не зайшли, не поцікавились, чи живу я ще на світі.
Микола не знав, що сказати. Ніякого виправдання він не міг навіть придумати. Ця жінка в найтяжчі часи його життя стала йому матір'ю, вона пригріла його в своїй хаті, як рідного, піклувалась ним, в її домі промайнули потім найкращі дні його життя, і от ніколи й не навідався до старої самітної жінки.
— Я ніколи не забував і не забуду вас,— промовив він, щоб хоч щось сказати,— не заходив,— він подумав хвилину,— не заходив, щоб не ворушити спогадів про загублене щастя, не ранити вам і собі серця, що не перестало й досі кривавити. І ще не хотів зустрічатись з Юрієм. Жаль маю до нього, вічний жаль. Коли б не він, може, усе пішло б інакше.
— Може, й так,— з чемності погодилась Марія Адамівна.— Юрко зараз у мене не живе.— Одружився і переселився до жінки. Я тепер сама. Марія Василівна умерла торік, восени. Я мешкаю зараз у тій кімнатці, де колись мешкали ви. Решту помешкання здаю внайми і так з того живу.
Помовчали.
— Ви синочка Сашеньки не знаєте? — промовила Марія Адамівна, щоб перервати гнітючу мовчанку.— Це він,— показала головою.
Хлопчик, про якого була мова, бачачи, що на нього не звертають уваги старші, відійшов до другої лавочки і там стежив за роботою мурашок, що збирали на стежці будівельний матеріал для свого гнізда.
— Гарний хлопчик,— сказав Микола, і серце його до болю стиснулось.— Подібний до Сашеньки.
"Такий міг бути й мій",— подумав.
— Я немилосердно покараний,— простогнав він.— Життя мстить мені. Ніколи я вже не зазнаю щастя.
— Ви бездітні? — спитала Марія Адамівна.
— А я не женився.
Марія Адамівна зітхнула.
— Зайдіть коли,— попросила вона, закінчуючи цим розмову. Видно, важкою була для неї ця зустріч, занадто багато спогадів принесла вона з собою.
Микола подякував за запрошення і пішов до виходу з саду. Перед ворітьми зупинився і оглянувся. Біля Марії Адамівни уже стояв її внучок, золотоволосий хлопчина, і про щось розповідав. Микола був певний, що розмова йшла про нього.
Вибравшись на Сумську, повернув праворуч і пішов поволі вниз. Прогулянка не дала заспокоєння, навпаки, ще більше розтривожила душу.
Проходячи повз редакцію журналу, зайшов досередини. Редакція містилась у дворі, в невеличкому флігелі. Незважаючи на відчинене вікно, кімната була повна тютюнового диму. На стінах давно не біленої кімнати красувались карикатури на письменників і не зовсім пристойні ребуси, мальовані вуглем кимсь із художни-ків-карикатуристів.
За секретарським столом сидів сам секретар і димів цигаркою, не виймаючи її з рота, тільки пересуваючи з одного кутика уст у другий. На дивані сиділи два письменники — товариші Миколи. Один з олівцем у руці читав верстку свого оповідання, другий записував щось у блокноті. Обидва курили.
— Чогось, може, хотіли? — ввічливо спитав секретар, відповівши на привітання Миколи.
— Нічого не треба, просто зайшов по дорозі, давно не був.
— До речі, — пригадав секретар, — на столику газета, там рецензія на вашу книжку, хочете — прочитайте.
Микола не без тривоги підійшов до стола. Стаття була досить велика, підписана відомим йому критиком. З перших же слів побачив, що рецензія недоброзичлива. Авторові закидалось безпринципність, неправильне висвітлення дійсності і ще ряд тяжких гріхів...
5
Молодий дубовий лісок потонув зразу в блакитному океані, як тільки з нього вийшов сріблястий ранок, скинувши з себе на землю сірий серпанок імли, а на його місце прийшов золотосяйний літній день.
На узліссі, на розстеленому покривалі, сиділа молода пара. Вона приїхала сюди удосвіта, щоб побачити схід сонця, простежити, як прокидається зі сну природа.
Зразу було холоднувато, але, як тільки сонце піднялось, потеплішало, і молоді люди, що сиділи досі скулившись, вкриті одним піджаком, випрямились і скинули з плечей піджак, усміхнулись від щастя, зворушені красою природи і раді зі своєї видумки приїхати сюди до схід сонця.
— Ми ще таки молоді,— сказала Таїса Сергіївна.— Не кожне зважиться в нашому віці покинути серед ночі тепле ліжко і їхати за тридев'ять земель у ліс зустрічати схід сонця.
— Якого, до речі сказати, з-за туману не бачили,— відповів Микола.— Але ти не жалкуєш, я думаю?
— Ні, я страшенно рада.