Мені відмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не має нічого спільного з народним мистецтвом... мотлох, сміття — це тільки декорування храмів для того, щоб засліпити блиском віруючих, затуманити їх. А коли я таки наполягав, покли-каючись на росіян, які останнім часом багато роблять для популяризації у себе вдома й у світі російського іконописання, й місцеві єфрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажімо, мала завтра відкриватися, раптом із Києва з Цека прилетіла команда: "Заборонити. Не ідеалізувати, не популяризувати патріархальщину".
Ключар мав рацію: єфрейтори бояться Святого Духа, козацької та стрілецьких могил... вони бояться фрески, яку я відкрив, і є отже великий ризик вкладати в їхні долоні ключ від національних святощів. Але ж...
Але ж, дорогий мій ключнику Святого Духа, навіщо ти разом із Вербенем привіз мене зі Львова, замкнув в церкві й попросив: розкрий нам тайну цієї стіни? Я хіба відкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути її, кинути назад в небуття, вдати, що вона не існує, а якщо й існує, то нікому не потрібна? Зрештою, це залежить не від мене й не від вас, друзі мої. Я тут, прецінь, перебуваю офіційно, про мою роботу в Черчені знають у музейних закладах, у Товаристві охорони пам'яток, від них же маю фірман на право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний... хочу у це вірити, що чим більше людей будуть про Святий Дух і нашу фреску поінформовані, чим більше розголосу буде про неї — тим безпечніше вона себе почуватиме. Не одне село, як ви пропонуєте, Ключаре, буде стояти в її обороні... буде стояти Україна, ЮНЕСКО, цілий світ врешті. Не посміють... не посміють торкнутися фрески руїнницькою рукою.
На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, він таки не мав до єфрейторів довір'я, з вигляду лагідний, податливий, восковий гейби, а насправді ж у глибинах своїх, у ядрі був горіхом твердим; і отже кожен з нас залишався на своїх позиціях.
Павло ходив колами по хаті до опівночі, хмурився, курив, а інколи ми клали на стіл півлітрівку, краяли солонину й хліб — й тоді не ятрилася поміж нами суперечка, ні, ми обидва, розм'якшені чаркою, залишали "свою" фреску спокійно ночувати в церкві, приглядалися зблизька до самих себе: хто ми, звідки прийшли до Святого Духа. Це були оповіді, схожі на новели; це були Павлові вірші; це було братання душ, якщо говорити високим штилем, а простіше... а простіше — зійшлися на Кам'яному полі двоє краянів і журяться, як теє поле виорати й засіяти, як із того поля каміння повизбирати.
Й що на тому полі, на Кам'яному, вродить?
Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралізована Олена... прислуховувалася й одразу ставала на Ключарів бік, жалкуючи, що ноги їй не служать, вона день і ніч вартувала б Святого Духа й те козацьке мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, являєте світові. Так примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопів і помовчував, на нього це не було схоже, я однак відчував, що він мій союзник, останніми днями Вербень ні на годину не залишав мене в церкві самого; я робив свою роботу, він — свою: безліч разів фотографував фреску у різних ракурсах панорамно, загалом і кожну деталь окремо, потім, відклавши фотоапарат, брав свій альбом і звичайну кулькову ручку — його рисунок, мені так здавалося, був точнішим, ніж фотографія, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму (на фотографії вони виходили невиразними, розмитими і темними).
Як Ключар не стояв на своєму, я таки послав до Львова у Товариство охорони пам'яток, у Картинну галерею та в Музей українського мистецтва листи з проханням надіслати до Черчена авторитетну комісію, яка не тільки дала б мистецьку оцінку фресці, але й по-державному подумала б про створення в Святому Дусі Музею. Подібні листи я надіслав також у відповідні заклади Бистричан.
Відповіді чомусь не приходили...
— Чому власне, Павле, ви гадаєте, що відповідей зі Львова та з Бистричан на мої пропозиції може й не бути? — питав я Ключара скоріше з цікавості, ніж стривожено. — Там напевне знайдуться люди, які гідно оцінять наше відкриття. І знайдуться там при потребі оборонці фрески не гірші, ніж ми з вами.
Ключар дибуляв поруч зі мною похнюплено, мовчки; здавалося, він пильнував тільки того, щоб його розтоптані сандалії сорок четвертого розміру не піднімали на дорозі куряви — ноги піднімав високо, як бузьок. Вранішня вулиця різко пахтіла потертою соломою, пилом і соляркою; подекуди з обійсть зелено повівав запах м'яти; дими над дахами — де шиферними, а де — черепичними — всвердлювалися в ясну прозорість неба й були схожі на сизі прямі колони, що єднали землю і небо; в садах з-поміж ще зеленого листя визирали яблука, що світилися червоно й жовто, як ліхтарики на новорічній ялинці; зі Страдчої долини, з-поміж білих похилених хрестів старого кладовища, від присадкуватого Святого Духа через шуроку хвіртку, на перекладині якої колись висів дзвін, навальним потоком лилося на вулицю й розтікалося поміж хатами літепло погідного дня; літепло, тиша, знайомі запахи заколисували мене і я необачно їм, зрадливим, піддався. Ключар при вході до Страдчої долини вийняв мене з колиски... на хвіртці над головою зателенькав дзвін, начебто він, вкрадений, повернувся на своє місце.
— Не хотів я вам псувати настрою, Майстре, — сказав Ключар, притулившись плечима до стовпа. — Але рано чи пізно... — Він вийняв з кишені учетверо складену газету — львівську "Вільну Україну" й подав мені. — Вчора Вербенів син, Ігор, приїжджав зі Львова до тата.
Цілий "підвал" на другій сторінці редакція присвятила моїй картині "Роздум про Турецький міст", яка недавно експонувалася на обласній виставці в Картинній галереї. Стаття називалася "Куди дивляться мертві очниці?", автором її був відомий у Львові мистецтвознавець Клим Вихрест-Горишко — приземкуватий круглий чоловічок, який при зустрічі всім посміхався, чемно, по-львівському вітаючись, знімав капелюх, і котрий — це ми у Львові усі серед художницької братії знали — був готовий заради куцого гонорару сповнити будь-яке "соціальне замовлення", облаявши кожного, на якого вкажуть йому пальцем; ми також пам'ятали, що Вихрест-Горишко й без гонорарів вишукував на наших полотнах "викривлення життя" і шкрябав доноси то у Київ, то в обком партії, то ще кудись, підписуючи однак доноси своїм іменем; він навіть гордився доносами, називаючи себе сторожовим псом соціалістичного реалізму. Що це було? Ідейне переконання? Шизофренія? Прагнення вислужитися? Найгірше, що ми, завдаючи собі ці питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися ним, не обходили десятою дорогою, навпаки — подавали йому руку й запобігливо, якщо він втрапляв у наші майстерні, частували горілкою. Як не тяжко признатися, але серед цих малодушних перебував і я, грішний. Очевидно, очікуючи від нього підступу, зла, я інстинктивно, самому собі не признаючись, його боявся: я навіть тішив себе, що дотепер моя особа і моя творчість не правернули увагу критикана, і потаємно зараховував Вихреста-Горишка до своїх приятелів. І на тобі...
Він досить фахово розмірковував у газеті про мою роботу, про кольори, світло й тіні, про композицію, загалом злегка подекуди підхвалював мене і я мав враження, що Вихрест-Гавришко попліскує мене поблажливо і зверхньо по плечу. Але мистецтвознавчий аналіз полотна служив тільки заспівом і приводом до запитання: Навіщо художник В. Бережан витратив на сумнівний за ідейним звучанням твір, який міг і повинен був використати свій талант у кращих цілях?" Далі ішов ідеологічний розбір, власне, це був політичний донос, що складався з багатьох риторичних запитань, на які повинен відповісти художник, тобто я, і які повинні (обов'язково повинні!) взяти до уваги відповідні інстанції. Що автор хотів сказати своїм "Роздумом про Турецький міст"? Нагадати про безталанного сина Богдана Хмельницького — Юрася, якого турки зашили в мішок і кинули з Турецького моста в Кам'янці-Подільському у Смотрич... нагадати, що подібна доля очікує кожного зрадника свого народу? Що означає величезний людський череп, треба думати, що це череп Юрася Хмельницького, на тлі якого митець перекидує Турецький міст від сучасного міста до стародавньої фортеці? Він має нам нагадувати, що предки незримо присутні в кожному нашому дні? Що предки судять наші вчинки? Це містика, залякування, вибрик хворої фантазії? Чому в порожніх очницях черепа автор малює українську хату, дуже схожу на Шевченкову в Кирилівці, з-під стріхи якої вибухнув сніп вогню і диму? Який зміст ви заклали у ці символи, професоре Бережане? Мали на увазі сплюндровану Україну? Знищену її культуру? І не говоріть мені, професоре, що ви мали на увазі протест проти атомної війни, так, принаймні, ви пояснювали жюрі виставки, яке, на жаль, вам повірило. А я вам скажу, що ви мали на увазі Україну... ви в символах замаскували свій наклеп на Радянську Україну. І цілком закономірним було рішення жюрі зняти картину "Роздум про Турецький міст" з експозиції виставки.
А таки дзвонив і дзвонив над моєю головою невидимий дзвін, що колись висів отут на перекладині хвіртки.
— І що ви на це скажете, Майстре? — обізвався Ключар, киваючи на газету, що тремтіла в моїй руці.
— Свинство з боку мого "приятеля" Вихреста-Горишка й не більше, — відповів я, вдаючи спокійного.
— Коли б то, — засумнівався Ключар. — Я боюся, що тут... — І замовк. Не хотів, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболіла мене рана...
— Договорюйте, — попросив я. Направду, спершу, стоячи під дзвоном на хвіртці Страдчої долини, я не придавав статті Вихреста-Горишка якогось підступного, зловісного значення; думалося, що це лише чергова приватна ініціатива автора.
— Дай, Боже, щоб я помилився, — зітхнув Ключар. — Напевне, я став надто підозрілим, вбачаю зло й там, де ним і не пахне. Що зробиш, таке життя. — Він помовчав, втопивши зір у землю, немов би бачив під ногами прірву, в якій клекотіло, мов розтоплена смола, зло. — Ото ж життя, Майстре, підказує мені, що стаття появилася в газеті не випадково. Чому раптом проявлена така увага до вашої картини? Адже виставка давно закрита... інцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозиції, поговорили трохи про цю подію, в обкомі вас покартали, ви ж самі про це розповідали.