Правда, що й без Ликерії було чимало й не малих причин, що дратовало боляще серце. Справа з купівлею землі мало рушала реально, рідня випущена на волю без землі, скасовання крепацтва не приходило до краю... Перегляньте Тарасові вірші, написані після 15 жовтня: легко помітити з них, що все його дратує. Спокійного кутка він собі не знайде: "І тут, і всюди, скрізь погано!": йому "нема з ким сісти хліба з’їсти, промовить слова": він бачить, що хоча
Людей чимало на землі,
А доведеться одиноким,
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись... 1243
Заходить поет до знайомих, щоб між ними як-небудь розвіяти хоч на хвилину свою скорботу і печаль, але ж! не спекається їх!
"Не гріє сонце на чужині..."
1242 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 22 — і: Правда. — 1875. — [№ 24]. — С. 970.
1243 "Якби з ким сісти хліба з’їсти..." (4 листоп. 1860 р.) — Ред. /575/
Якось під кінець жовтня він з Черненком зайшов до Микешина, що під той час працював над роботою пам’ятника тисячоліття Росії. В студії Микешина щочетверга збиралися художники та письменники і здіймали палкі змагання про ту чи іншу особу історичну з тих, яким "указано" бути на пам’ятнику. Заходив інколи і Шевченко, часом і він брав участь в змаганнях, але завжди з тактом, здержливо, хоча знати було, що він схвильований, бо в такому разі він не спроможен був сидіти, а ходив нервово по світлиці та хмуро дивився навкруги своїми ясними очима 1244. На сей раз де поділася його здержливість! "Гігантська статуя царя Петра I на пам’ятнику марою приголомшувала і дратувала Тараса". Він почав ганьбити Петра. Роздратування проти гнобителів України йшло все вгору та вгору і дійшло до патосу, коли він звернувся до подій Катерини Другої! Він облив її усякими ганебними словами і прокльонами за зруйнування Січі і за закріпощення народу. Нарешті промовив імпровізацію:
Хоча лежачого не б’ють,
Та і полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люде прокленуть...1245
"Таким, — говорив мені Черненко, — я ніколи не бачив Шевченка, очі його — просто палали, він скидався на пророка, але ж не доводилося мені ніколи бачити його і таким, як того разу, схвильованим і роздратованим".
З уст Тургенєва 1246, що кілька разів бачив його після розладдя з Ликерією, теж чуємо, що Тарас був вельми роздратований і збентежений.
1244 Кобзарь. — 1876. — [Т. II]. — Споминки Микешина, с. XX.
1245 Ibidem. — Т. II. — С. 256. ["Хоча лежачого й не б’ють..."].
1246 Ibidem, с. VII.
Тим-то людям, що стояли близько до Шевченка, годилося б було всіма заходами відвертати його від усього, що викликало у його згадки про Ликерію і здіймало в душі його хвилю недоброго почуття. Щоб се робилося, фактів я не відаю. А відомо, наприклад, що він 31 жовтня писав до Макарова: "Чи сказали ви Ликері, щоб вернула мою мізерію? (реєстр повинен бути у Кулішихи). Як сказали, то ще додайте, щоб вона за тиждень заробила 4 карб, і послала в Чернігів на ім’я Тризни з написсю: "В пользу воскрес-/576/ной школы". Сією ціною окупить вона свою і мою погану славу" 1247.
Знати, що Макаров, одібравши у Ликері ті гроші і мізерію, повідомив про се Тараса, бо останній 5 листопада писав до його: "Чотири карбованці пошліть од невідомого в Чернігів, а що зісталося у Ликері, те спаліть, та й годі". І на сьому ще не кінець! Знати, що наведена відповідь не вдовольнила цікавих і вони знов питали в Тараса про щось зв’язане з Ликерою: 9 листопада він писав: "Коли бить, так треба бить так, щоб боліло, а то не поможе, а тільки пошкодить. (Чернеча аксіома, вона і нам тепер до ладу). Ликерія збрехала перед вами, перед мною і перед Катериною Іванівною, за те вона повинна хоч украсти, а послать в Чернігів "на цель известную", кроме вещей, которые я просив вас спалить при єї очах: треба щоб вона заплатила 14 руб. за кватеру і за ключ, нею потеряний, одного рубля. Ще раз прошу вас, як іскреннішого мойого друга, зробіть, як умієте, і швидше — амінь" 1248.
Досить зауважити на тон і мішанину мови, щоб вгадати, що діялося в душі поета! Яке хвилювання, яке обурення ще й тоді проймало його.
Більш нема жодних звісток про сей тяжкий епізод! Але й з того, що маємо, добре знати, якого страждання зазнав поет впродовж 3 місяців, найпаче після того, як розцурався вже з Полусмаківною!
Не будемо більш вдаватися в аналізу та в оцінку оцього занадто скорботного епізоду! Скажемо тільки, що він не тільки лишив тяжко-лихий слід на Тарасовому здоров’ю, але він прискорив кінець його віку... Могло б бути інакше.
XII
Нещасливе сватання до Полусмаківни було останньою краплею тієї отрути, що доля і люде щедрою рукою лили в Шевченків духово-моральний і матеріальний організм. Коли ми звернемо увагу на те, що Тарас зараз же, розцуравшись з Ликерією, вдався, як бачили ми, до Федота Ткаченка, просячи знайти йому "кирпатеньку чорнобривку", так не можна нам не перейнятися разом з Костомаровим 1249
1247 Чалий, с. 170.
1248 Ibidem.
1249 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.
дум-/577/кою, що пильнування поета одружитися було просто вже дориванням розпуки. І не диво було впасти в розпуку. Прожити сорок сім літ в неволі, в кайданах, в ярмі туги, скорбот та страждання за свій рідний край, за свій народ і не бачити задля себе й на останку спокійно-ясних днів!.. Перекаланати такий тяжкий вік і нарешті запевнитися, що нещастя просто глумиться з його, наділяючи йому чисто на один глум нові та нові невдачі, немов на те, щоб він ще більш почував і тямив усю печаль гірку свого життя тужливого: щоб він зрозумів, що щастя людське, коли і є на землі, так не про його. Хто інший з таким великим талантом, як Шевченків, але чоловік менш за його скромний, утішив би себе надією, що за всі його страждання великі буде йому і нагорода велика, та велике щастя, що зоветься безсмертною славою в нащадках. Так же така утіха не властива була вдачі Шевченка... він добре бачив, що святий огонь бадьорості, енергії і дару поетичного погасає: вже тільки жевріє і от-от згасне навіки. І почував, і тямив великий страждальник, що пора
...заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ...
Свідомий свого нещастя, своєї недолі, поет не хоче, та й не може підлягти покірливо під неминучий задля всіх людей присуд! Він наче той Прометей, часом прокидається з розпуки, пробує порвати кайдани нещастя: його хоч і обгорнула розпука, а проте часом він переймається надією на ліпше і висловлює свідомість, що в ту "далеку дорогу" йому лаштуватися рано ще. За кілька день до смерті він збирається
До Ескулапа на ралець,
Чи не одурить він Харона
І парку-прялку 1250.
І сподівається, що тоді
Поки б химерив мудрий дід,
Парили б ми понад землею
Та все б гекзаметри плели 1281.
1250 Пряху. — Ред.
1251 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С.370. ["Чи не покинуть нам, небого..."].
Таку двоїсту свідомість, таку розпуку і надію я спостерігаю трохи що не по всіх Тарасових листах і віршах, написа-/578/них після розцурання з Полусмаківною за останніх п’ять місяців віку його.
"Що мені в світі робити! Я одурію на чужині та на самотині..." — писав він до Варфоломея 1252 і сподівається, що навесні приїде на Україну...
В віршах, написаних того ж самого дня, поет спершу ніби покірливо підлягає долі лихій і каже:
Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю на нікого:
Я сам себе дурний дурю...
А більше, бачиться, нікого...
Але зараз же велика душа висловлює надію на "добрі жнива...". Ще мент — надію покриває якась примрака, і поетові здається, що він "дурить себе знову своїм химерним добрим словом..." 1253.
Минає десять день, і поет признається, що
Холодним вітром від надії
Уже повіяло... Зима...
Сиди один в холодній хаті...
Не жди весни, святої долі,
Вона не прийде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить...
. . . . . . . Сиди
І нічогісенько не жди 1254.
1252 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 22. [Лист від 5 жовт. 1860 р.].
1253 Кобзарь. — Т. І. — С. 364.
1254 Ibidem. — С. 365. ["Минули літа молодії", 18 жовт . 1860 р.].
За два тижні в душі поета знов блище надія, надія на світ не тільки задля себе, але і задля свого народу. "Ледача воля", стережучи "маленьку душу", казала їй:
Не зійде сонце!.. Тьма і тьма,
І правди на землі нема.
Ледача воля одурила
Маленьку душу; сонце йде
І за собою день веде...
Не довго, одначе, дуже не довго світ сподіваний бадьорив дух поета. За чотири дні свідомість самітності /579/ й журба-туга чорною хмарою розпуки застилають душу наболілу:
"Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б
І хоч як-небудь на сім світі
А все б таки якось жилось:
Та ба! нема з ким... Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким,
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись!..
Або... ні!., треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріти
В самотині..." 1255.
В оцих віршах, наче в тій воді прозорій, ми бачимо поетову душу: бачимо її страждання, бачимо як вона в самотині не дасть собі ради... Прирівнявши зміст оцих віршів до тих, що вилилися на другий день, нам легко зрозуміти, яка жахлива ніч розділяла ті жахливі гуки, гуки болючі, що змучений дух вилив в ті вірші:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки!
1255 Ibidem. — С. 367.
XIII
В отакому тяжкому становищі матеріальному і духовоморальному Шевченко і почав "заливати" свої болі: почав пити і уживати рому, як каже Костомарів, "в богатырских размерах" 1256. Небавом стало знати лихі ознаки того недугу, що загнав Шевченка в могилу. Звісно, не сама лишень Ликерія, не ром, а все попереднє життя, почавши з квітня р. 1847, сплодили той недуг! Ликерія, як я й казав, та випивання не в міру було тільки тієї краплею, що переповнили чашу, тим вітром, що звалив дуба, у якого черва хоч і поточила корень, але, річ певна, при ліпших умовах він простояв би ще, може, багато років.
1256 Русская старина. — 1885. — Кн. VI. — С. 661 /580/
Небіжчик Федір Черненко розповідав мені, що вже під кінець вересня і з самого початку жовтня, провідуючи Шевченка, не можна було йому не помітити, що поет вельми хворий. Сам Шевченко не любив розповідати про сей недуг, взагалі не любив він свого суму і лиха розносить по чужих хатах.